(продовження)
***
1936 рік. Квітень. Готуємо атентат начальнику третього постерунку поліції Юзефу Козинському, котрий відзначився катуванням українців на допитах. За моїми підрахунками до операції слід залучити одинадцять чоловік, це чотири групи по двоє, які не знають один одного і троє втаємничених, себто – я, «Вольф» і «Вітер». Останній мій двійник. Зовні ми дійсно трохи схожі, ще й максимально наблизили цю схожість, я тепер носив вуса, як у нього, а він висвітлив волосся і начепив як у мене окуляри. Члени груп із ріжних місцин. Кожному визначено завдання. Першій групі я доручив слідкувати за пересуваннями Козинського, зокрема погодинний графік. Друга зайнялася особистими знайомствами. Третя – аналітичний відділ, хлопці мали обплянувати шляхи відходу. Четверта – через мережу поліційних інформаторів, яких ми викрили, але не чіпали, мала передати дезінформацію про можливе пограбування Земельного банку. Ми ж з «Вольфом» мали здійснити атентат. Слід зазначити, що всі чотири групи не знали про кінцеву мету роботи. Інший хлопець із Бережан – Данило, попрохав спорядити його на іншу акцію – застрілити сільського поліцейського Романа Каракошу. Про цю операцію знали лише я і «Вольф». Я дав йому револьвер, та Данило попрохав пістолет, аби шпарко змінювався магазин. Він отримав «вальтер» і дві обойми.
***
До театру я вдягнув білий костюм і яскраву червону краватку. Так ходив до буфету де затіяв невеличку сварку з театральним склепарем, поблукав по холу, розпитував білетера як пройти до мого місця і чи не можна влаштуватися ближче до сцени. Привертав до себе якомога більше уваги, аби запам’ятали. Потім в туалеті помінявся з «Вітром» одягом. Там же виліз через вікно і притьмом до парку де в кущах схований ровер, на ньому до умовного місця. «Вольф» вже чекав на мене, передав револьвер.
Козинський спізнювався. О двадцять другій мав проходити повз галантерею, де в арці причаїлися ми. У нього напевне лепське почуття небезпеки, бо тіко ми з’явилися у полі його зору, удаючи із себе заклопотаних бесідою студентів, потягнувся до підпіхвової кобури. «Вольф» вистрелив перший, бо тримав пістолет в рукаві. Я було подумав, що побратим не влучив, або набій не потужний, бо Козинський все смикав кобуру. Ми, наближаючись, стріляли. Поліцейський прикривався рукою, таке враження ніби його бджоли кусали, бо після кожного пострілу ніби струшував кусючу комаху. Ось ми розрядили барабани «бульдогів», часу на перезарядку немає, тіко драпати і сподіватися, що Козинський ще гірший снайпер. А він все стоїть і сіпає. Я вже не мав сумніву, що зараз у відповідь отримаємо на горіхи. Та начальник поліції завалився на бік. Ми ж в ріжні боки, «Вольф» до університету, а я до театру. «Вольф» своє алібі відпрацював в університетському клюбі, він там крутив кіно.
На другий день почалися арешти. Звісно взяли мене і «Вольфа» та за чотири години відпустили. Аби перевірити алібі слідчий с моєю мордопискою ходив до театру. Узяли й декого із чотирьох груп, та пристрасний допит не дав результатів, хлопці були переконані, що збирають компромат для газетної сенсації. З ними працював «Вітер», який опинився поза поліційною увагою, і фліки не змогли ідентифікувати його персону. За моєю інструкцією він скерував хлопців, аби акцентувалися на особистому житті Козинського, дізналися ім’я його любаски, у хлопців інструкція доповідати про всі деталі. Звісно разом із непотребом про коханок, про те, які полюбляє сорти віскі, нам надходила і корисна інформація. Поліція ж зрозуміла, що арештовані хлопці хибний слід. Та далі слідство так і не просунулося.
Невзабарі із газет вичитали про долю Данила. Він таки застрелив Каракошу, але на другий день його вже вистежив поліцейський особливий загін на чолі з капітаном Дугелло. Данило переховувався неподалік Бережан. Дім оточили. На вимогу здатися наш побратим з'явився на мить у проході і влучним пострілом застрілив поліцейського Пєрхалу. Після цього старший постерунковий Прайснер, споряджений протигазом і куленепробивним жилетом спробував атакувати, кинувши слізогінну гранату, увірвався у хату. Данило устиг укритися на горищі, звідки обстріляв Прайснера, поціливши у незахищену голову, потім захопив пістолет убитого, перемістився на кухню, бо в кімнату полетіли запалювальні гранати і вже звідти відстрілювався до останнього набою, кинувся на Дугелло і старшого постерункового Колодзія з сокирою і ножем. Данилу важко поранили в голову. За кілька годин він помер у Бережанському шпиталі.
***
Трагічна новина застала мене у Львові. Із Коломиї зателефонував Микола Ґеник. Повідомив про смерть матері. Вочевидь розмова була підслухана поліцією, бо прибувши на станцію Коломиї, відразу помітив за собою хвіст. Двоє шпіцлів видно новачки у місті, мені відірватися од них ніяких ускладнень, та питання чи варто того, аджей знають що я на поховання матері приїхав. Тож як відстали од мене на ярмарку, навмисне потрапив їм на око біля кінного депо, де я найняв візницю. За годину був уже в Нижньому Березові. Скільки всього передумалося цим часом. Картався, що не побачив її в останнє живою, хоча отримував від неї листи з проханням приїхати, в останнє побачитися, все ж таки відчувала. Цікаво чи буде у мене таке передчуття. Все відкладалося з поїздкою додому, адже займався такими важливими справами. А тепер думається чи настільки воно було все суттєве, і невже без мене не зладналося? Та що тепер.
Зайшов на подвір’я оселі, посередині домовина, тут же плакальниці. Тато десь осторонь на ослінчику. Я підійшов до матері. Вона спокійна, можливо й нотки суму й докору читалися, якось відобразилося ніби на міміці, що мовляв не прийшов, синку, а я кликала.
Коли опускали труну і засипали землею я подумав, що разом з рідною людиною закопується частинка того часу, коли я був по справжньому щасливий, це частина безтурботного дитинства.
Потім поминальне застілля. Зійшлися всі на Миків кут, родина із сусідніх сіл приїхали. Мені все більше хотілося поїхати, адже усе тут нагадувало про неньку, і якось не в’язалося з її відсутністю. Ця старенька хустина, все ще висить на стіні, яку вона вдягала до худоби, тіко побачивши її, я ледь утримався, аби не розридатися. Думалося, що в моєму новому житті, в боротьбі швидко забудеться цей тягар. Тато видно без слів мене розумів.
- Йди, – поклав мені руку на плече, – у солтиса наказ повідомити поліцію, якщо заявишся. І вже без сумніву повідомили. Зайди до Ґеників, там кінь.
- Благословіть тату.
- Йди з богом.
Перехрестив і поцілував.
Я рушив було шляхом, та угледів поліцейський патруль на виїзді. Вірогідно очікують взяти мене після похорон. Я пішов пішниками через гори. Коника доводилося здебільшого вести, бо надто вузькі стежини уздовж річки. Добравшись до Коломиї, віддав коня татовому куму. Тут же замаскувався, наклеїв бороду і вдягнув перуку. Глянув у дзеркало, постарішав років на двадцять. Моє непокоєння виправдалося на залізничній станції, угледів шпіцлів, яких бачив у Нижньому Березові коли приїхав. Кепські справи, отже, мій арешт справа часу.
***
На початку травня я відчув на собі сторонню увагу. Цей навичок якось сам собою відпрацювався протягом конспіративного життя. Спочатку було подумав, що мені на п’яти упала наша внутрішня служба безпеки, яку організував і очолив Микола Лебедь. Завдання служби щомісяця перевіряти кожного члена ОУН, навіть провідної ланки, на причетність до поліційної агентури. Правда про це нововведення знали лише утаємничені у тому числі я, однак ми й себе не виключали. Я особисто ініціював такий параграф і вже заплянував влаштувати голобельщину за неакуратну роботу, та зрозумів то не наші люди, вишкіл інший, інші принципи і цілі.
Вранці від двірника дізнався, що з вечора у дворі терся якийсь ікс, розпитував про мою квартиру, питав чи не Ядвіга Козловська там живе. Ніби дрібничка хтось помилився, не туди забрів, але так безпретензійно незнайомцю вдалося витягнути із двірника деякі деталі хто насправді мешкає у четвертій квартирі, що частенько навідується молодь. Також запідозрив, що моя кореспонденція підконтрольна. Догад підтвердився коли написав листа самому собі і дав доручення відправити із Коломиї. Розкрив конверт, так і є, вкладений не так. Потім почалося зовнішнє спостереження, я помітив «топтунів». Якщо мене не заарештували, значить збирається матеріял і невзабарі слід очікувати тюрми.
***
15 червня я повертався із редакції «Нового Села», біля квартири перестріли двоє. Обзираюся. Позаду підступають ще троє. Вже у арештантській кареті міркував над тим, яке таке «чорне досьє» їм вдалося на мене зібрати. Єдину провину можуть довести це причетність до ОУН. У мене в квартирі обшук, зброї я там не тримав, не було навіть листівок. Від брата Степана поліційникам зиску мало, я ніколи не посвячував його у свої справи.
Лячно перед першим допитом. Та всі друзі проходять через це, маю й я пережити. Знав на що йду, готовий навіть до смерті, адже справа моя вірна, свята.
Слідчий не здивував, показавши свідчення проти мене. Сплила навіть справа Козинського, де я фігурував як підозрюваний, але не більше того. Вже за годину стала зрозуміла причина арешту, а сукупно відомо, що мені найближчим часом не вийти, хіба через кілька років. Отже поштовхом до арешту мене та інших націоналістів став візит до Польщі маршала Румунії Кароля ІІ. Тут вже не до правових церемоній, на кону честь держави. Після ліквідації Майлова, поляки непокоїлися, що і маршал нам може чимось осоружив, тому вирішили унеможливити непорозуміння з румунами. Знаючи вже більш-менш польське законодавство я не маю сумніву, що отримаю біля трьох років за належність до ОУН.
В один день зі мною арештували Ярослава Старуха. У нас ще давно домовленість на подібний випадок. Прорахували можливі ситуації слідства. Наприклад якщо стверджуватимуть ніби то мій побратим у чомусь зізнався і дав письмові свідчення (бо не факт, що витримаємо катування) на цей випадок розробили систему письмових знаків. Якщо літера «б» із закарлюкою угору значить «я дав свідчення на основі відомих їм фактів», закарлюка вниз – «їм ніц не відомо, ні в чому не зізнався, дав поверхові свідчення», «р» закруглена з хвостиком – «беру провину на себе».
Логічне завершення настало 20-го січня 1938 року. Львівський окружний суд оголосив вирок – 3 роки тюрми та 6 обмеження громадянських прав. Із зали суду я потрапив у львівську Бригідку, в’язниця, яка років сто п’ятдесят тому була монастирем.
Коли йшли по коридору конвоїр Анджей щось тицьнув мені в долоню. Посадили в камеру № 27 на другому поверсі, третій коридор. У мене чотири співкамерника, двоє оунівців Йосип Кладочний та Володимир Яків, інші комуністи, які зловилися на розклеюванні листівок це Казимир Янукович та Якуб Возняк. Я прочитав цидулку від «Вітра», яку передав Аджей. «Через цю людину тримаємо зв'язок. Є інструкції?». Я з’їв шифровку. Попрохав у Кладочного папірець і олівчик, написав нову шифровку для «Вітра» в якій прохав зібрати максимум інформації про моїх співкамерників, акцентуватися на комуністах.
***
Якуб виявився неабияким комуністичним демагогом. Я ж пригадав про нещодавню військову операцію проведену його колегами проти українців Полтавщини, Чернігівщини, Харківщини, та Східної України.
- Це вельми провокативно звинувачувати радянський уряд у геноциді. Більшої дурниці годі й вигадати. Просто була дуже складна політична ситуація.
- Та авжеж, – перебив я, – не варто далі бандиґі балювати, бо заспіваєте про шкідників, агентів заходу, чи про селян, які переходили від рала до трактора. Втішайте подібними дурницями один одного, аби лишень совість не мучила. Що скажете на такий факт – у Сумському повіті в селі Корчаківка агентами продрозкладки вилучено у селянина Романенка віз капусти, ще віз не змогли забрати, так залишок всякої городини топтали на подвір’ї і топили у клозеті, аби не дісталося селянину. Якби ж це був поодинокий випадок можна було б списати на особистості, та ось дивним чином подібні дійства зафіксовані у ріжних регіонах України.
- Звідки ж така інформація? – розгублено питав Возняк. – Ви, шановний, на міцному повідку у буржуазних націоналістів. Напевне постачальники цієї наглої брехні із ваших же кіл.
- Постачальники це збіднілі і знеможені селяни з території де діяли славетні отамани Махно, Тютюнник, Чучупака, Хмара. Ваші господарі таким чином застереглися від майбутніх повстань. Хотілося б спитати чому ви досі тут, а не у комуністичному раю який ви так палко бороните? І більше не патякайте, ні слова комуністичної агітки, віднині правила у цьому гуртожитку міняються.
- Яким же лядом ти все тут збираєшся інакшити? – питав Казимир, розминаючи кулаки. – Хто ти взагалі такий і що ти таке?
Він підвівся, демонструючи велійний зріст. Я вже давно осягнув, що довгов’язі не такі небезпечні, якими можуть бути. Здебільшого полохливі і їх не обов’язково дужати кулаками. То ж на виступ Казимира, сам підвівся, тримаючи руки у кишенях.
- Та знаєте, багато засобів. По-перше попрохав би не «тикати», бо не пам’ятаю щоби ми на брудершафт пили або дітей хрестили. Краще б поцікавилися звідки мені відомо, що ваші два синка під іншими прізвищами працюють на деревообробному комбінаті і тому не ускочили сюди. До того ж керують промосковськими осередками. То ж ви вірите, що у разі загострення наших взаємин ваші нащадки у кращому випадку потраплять сюди, а в гіршому матимуть справу із моїми людьми?
- Хто ти… ви, такий? – зблід Янукович. – Ви поліційний провокатор.
- Я вже сказав хто я. Той, із ким не варто конфліктувати. Знаю ви вже кількох людей тут скалічили, працюючи на адміністрацію тюрми. Зворотнім образом отримаєте у відповідь.
***
Зв'язок із друзями підтримував через наглядача Анджея Жмієвські. Та я усвідомлював, що невзабарі керівництву через шпигунів-арештантів стане відомо, що я керую людьми на волі, канал зв’язку будуть шукати і шукатимуть серед представників установи. Тому дав завдання друзям знайти нову лінію, а Анджея заморозити, але не припиняти йому виплачувати гонорар. «Вітер» вийшов на кримінальний сектор. «Птахи небесні»(38) утримувалися на першому поверсі, на прогулянку їх виводили окремо. Спілкувалися із ними за помоги внутрішньої тюремної пошти. Політичні, особливо українські націоналісти, не палили, цигарки продавали карним, міняли на мило. У милі переправляли цидули. А загалом засобів було багато: із вікна до вікна протягнуті шовкові нитки, перестукування між камерами, приручені щури.
Із подальших розмов з іншими комуністами я зробив висновок, що вони очікують приходу совєцьких військ, які звільнять від «буржуазного ярма». Цей висновок я передав до нашого аналітичного відділку розвідки.
***
28 травня позначився горісною подією для всіх українських націоналістів. В Голляндії у місті Ротердамі чекістами убитий голова ОУН Євген Коновалець(39). Вже через тиждень постало питання хто його замінить. Еміграційне крило висунуло однополчанина Коновальця – полковника Андрія Мельника(40). Ми ж, хто безпосередньо жив і воював в Україні одностайно проголосували за Степана Бандеру.
Останнім часом ми не вдоволені еміграційним відділом, бо наші побратими за кордоном зайняли занадто пасивні позиції, засуджували нас за атентати. Ніби то сим ми послаблюємо ОУН у тому розумінні, що наражаємо на себе спецслужби і стимулюємо репресії проти українців. Нас же не влаштовувала політика очікування «слушної миті», її, цю мить, можна сто років чекати. То ж коли тюремною поштою прибуло повідомлення я зібрав весь актив ОУН і в’язні Бригідок проголосували за Бандеру.
***
Як і припускав, через інформаторів тюремне начальство дізналося, що я керую деякими операціями у Львові і Варшаві. Зокрема організував дві демонстрації студентів Львівського університету проти заборони складати матуру українською мовою. Звісно не утаїлося й те, що я певним чином впливаю на внутрішнє тюремне життя. Сформував гуртки політінформованості, викрив чотирьох провокаторів, які кооперувалися з адміністрацією. Тут спрацювала метода «індивідуальної дії». Ми з Іваном Равликом (якого я знав ще по стрийському Пласту) склали реєстр політв’язнів обрали підпільний комітет, це десять чоловік. Кожен отримав інформацію про штаб-квартиру ОУН в місті, це були випадкові адреси. Двоє спіймалися на наживку, саме на «їхніх» квартирах сталися облави. Знаючи, що подібну методу могли вирахувати, ще трьох викрив іншим чином. Один після допиту прийшов не битий, а лишень удавав ніби все болить, та я не оголосив про здогад, бо тюремники б узяли до зауваги і могли б таким чином влаштувати провокацію проти чесних оунівців.
Мені також вдалося налагодити постійне листування з провідником, який перебував у в’язниці «Святий хрест»(41).
Загальними зборами політв’язнів мене обрано старостою. Я відповідальний за випуск підпільної тюремної газети, за просвітний сектор, також опікувався хворими аби ті отримували належне лікування. Із тюремниками у мене, так би мовити, «зрозумєніє», мене не б’ють, бо собі дорожче. Тому й не дивно, що через чотири місяці перевели до Седельської в’язниці, сподіваючись що там мої зв’язки з волею обмежені. Аби я не сповістив друзів, вивезли зненацька вночі, не поінформували куди. Ось тут і знадобився законсервований Анджей. Його аж ніяк не могли запідозрити, бо на моє ж прохання Жмієвські поводився недобре, всякої слушної миті давав мені штурхана і сіроміцьки лаяв. Йому ніби нічого боятися помсти з боку ОУН, адже родини немає. Та начальство не врахувало його слабкі місця, а їх кілько: гравець і любить випити, а ці два ґанджі передбачають постійне підживлення грошима. Як і говорив його повсякчасно постачали невеличкими сумами по 50 злотих, тепер пообіцяли 200 якщо надасть інформацію куди мене засатарили.
Отже, незважаючи на подібну пертурбацію тюремників, мої друзі знали у яку «Іванову хату»(42) перевели. Та на новому місці довелося не довго перебувати. Лише три дні.
