Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45667
Рецензій: 89356

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

Генерал (2)

© Аркадій Поважний, 07-01-2014
(продовження)
***
29 жовтня за годину до занять ми всією клясою рушили до церкви на ранню службу. Опісля молитви мали ще десять хвилин  аби дістатися до початку лекцій. Перший урок професора Ґібчинського – польська словесність.
На порозі путь заступив єхидна Шпанєр.
- Можете не йти, вас все одно записали як відсутніх.
- На якій підставі? – спитав Юрко. – До початку занять ще три хвилини.
- А дзвоник був ще дві хвилини тому.
- Що за холєра? – Юрко трухнув свій часомір притуливши до вуха. – Все до ладу.
Звірилися ще з одним дзиґарком, який був у жидка Лейби, його і Юрка йдуть стрілка в стрілку.
- На п'ять хвилин раніше дзвонили, – зазначив Лейба, – я сам здивувався, вже зібрався нести до майстра.
- Провокація! – вигукнув Олійник.
Тут підійшов стурбований Котецький.
- За тим гонитеся аби поляки гімназію закрили? То «орли» спокою не давали, а тепер лекції саботуєте. Ви спочатку матуру за ноги спіймайте, а потім бунтуйте.
- То є нагла провокація терціяна! – вигукнув я, вказуючи на Шпанєра, який з насмішкуватою мармизою  зазирав до кляси. – До початку дзвоника ще хвилина. Дивіться.
Ткачук показав свій годинник, а Лейба свій.
- Вржучач до коша(9), – Шпанєр через силу засміявся.
- Телефонуйте на залізницю, – вимагав я, – якщо і там такий же час, як у терціяна, то ми офіційно визнаємо за собою провину.
- Слушна думка, – погодився Котецький.
Цієї миті завітав Ґібчинський, почув останню фразу.
- Чому, пане директоре ви йдете на повідку у ребельянтів(10)? Порушення зафіксоване. Крапка.
- Порушення стане чинним якщо буде доведене, – заперечив я.
- А чи не занадто ви розумний, пане Березівський?
- Як навчили, – парирував я.
- От ми зараз за хвилину з’ясуємо, – мовив ніби вибачаючись Котецький.
- То є втидіч(11), – лютував Ґібчинський. – Я про вас, пане директоре, куди слід запаленіє(12) напишу. За вияв поблажливості антидержавним настроям.
Котецький вже не зважав, пішов до канцелярії, а я, як представник кляси, слідом. Разом за хвилину повернулися.
- Годинник доведеться вам викинути, – говорю Шпанєру у якого замість єхидної посмішки зробилася перекошена гримаса.
- Най покаже годинника, – вимагав я.
- Так-так, – згодився директор, – давайте остаточно переконаємося, що сталося непорозуміння через несправний годинник. Котра на вашому?
Шпанєр зам’явся, та Микола Олійник спритно підступився позаду і смиконув за ланцюжок, вилучивши у того із бокової кишені часомір, розкрив кришку показавши усім.
- Час вірний, – заключив Олійник.
Розлючений  терціян зробив рух правицею ніби збираючись вдарити нахабу, та Микола навіть не моргнув. Шпанєр пішов мовби побитий шакал. Ґібчинський стояв ніби опльований.
Після лекцій наша трійця порівці до закапелку Петра Франка.
- Все ж непокоїмося чи згодяться усі як домовлено, – говорив Олійник, – якщо одинадцятого не вийде лише дві кляси, то акція стане незначною, до того ж нас зможуть покарати індивідуально.
- Так, відсьогодні ми до чорного списку Ґібчинського потрапили, – кажу, – не здивуюся якщо йому вже відомо про наші пляни, адже можуть бути серед нас і фіскали.
- У кожній клясі є двійко-трійко лідерів, ото дійте через них, вони знатимуть деталі, усім не обов’язково відати.
- Треба Атаманюка підключити, – пропоную, – у нього вже є команда.
- Так-то воно так, – Петро клацнув пальцями, – та ось він надто гоноровий, як що не прийнятне то відразу в бійку, і не підкоряється дисципліні. Він анархіст.
- Але, – заперечую, – Андрій української справи не сторонить. Жодного трапунку не було, коли б від Атаманюка чи його хлопців постраждав хоч один українець, жиди і поляки так.
З Атаманюком стрілися на руїнах замку де він гуртувався зі своїм кумпанством. Як я і очікував на нашу пропозицію дав охоту. Йому поставили завдання розігнати колони бурсаків по дорозі на дефілювання.
- Будьте покійні, – говорив Андрій, – ніхто не піде, навіть ляхи.
- Поляки нехай йдуть, – заперечив я, – тут справа суто національна, їхнє свято нехай і празникують.
***
11 листопада на алярмовому майдані гімназії Шпанєр свистком подавав сигнал до шикування. Але вийшли самі вчителі, кілька жидків і десяток тих, хто не знав про змову, їх не повідомляли, бо були підозри, що ці учні ненадійні. Розлючений Котецький бігав по клясних кабінетах розшукуючи учнів, та всі розбрелися хто де. Ми з Ткачуком і Олійником до бурси, де застали картину, як хлопці Атаманюка дубцями полошили шеренги бурсаків.
Результат наших старань вартий гордощів із 500 гімназистів на відкриття польських урочистостей прийшло 37 чоловік. Ґібчинський ґзвився як сто чортів.
За два дні приїхав інспектор Горват із Львівської кураторії. Почалося слідство з приводу зриву державного свята. На допит викликали по одинці. Та майже із кожним ми встигли перегомоніти.
Горвату так і не вдалося виявити жодного ментора. В усіх гімназистів приблизно єдина відповідь: «усі не пішли і я не пішов». Те ж саме на допиті говорив я. Та Горват, дивлячись поверх мене, шкабарчав:
- Пане Березівський, мені казочок можете не калабарити, я лише виконую свою справу. Знаю ви один із ідейних менторів, знаю навіть про кураторію поручика Франка і скажу відверто, свідчень проти вас не маю. Гадаю трусу особливого не буде, але якщо ви взяли на себе відповідальність то попіклуйтеся і про штрафи. Їх неодмінно призначать студентам. А чим платитимуть то вже ваш клопіт. Зуміли підняти бунт, зумієте і цю проблему розв’язати.
Застереження, скажу, вельми вчасне. Таки дійсно для багатьох навчання могло б скінчитися через неспроможність сплатити. А це б значило, що необхідного відсотку учнів не буде і поляки законно закриють гімназію.
Я до української спілки. Розповів Демидюку про суть справи.
- Попіклуйтеся про реєстрик усіх, хто не в змозі сплатити кари.
- Вже.
Я подав список студентів з детальним анкетуванням. Потім поспілкувався з кожним, закликаючи не панікувати при накладенні пені.
***
Як і очікувалося наслідки акцій удовольнилися штрафами, які завдяки українській спілці обійшлися безболісно.
Невзабарі зимові канікули. Петро попередив про вимарш Пласту у Воскресенському лісі, а також запляновані об’єднані тренування зі Стрийським пластом. Я хоч і рихтувався додому та такої нагоди втратити не міг.
4 грудня полк пластунів під командуванням сотника Мартинківа рушив на зимовий вишкіл. Наш регімент ділився на чотири сотні, сотні на стільки ж чот, чоти відповідно на гуртки. Перший вимарш триденний. Я дещо непокоївся, що після ночівлі у наметі можу злягти із застудою. Тим паче я у цій сфері слабкий.
Перший день. Ройовий Андрій вчив розпалювати багаття у вогкому лісі. Цікава справа все ніби то просто, хоч б сам не домислив брати труху з-під низу повалених дерев.
Ніч минула для мене без ускладнень. До півночі я чатував на стійці і заснув, як тіко дібрався до лежака. На диво вранці прокинувся без будь-яких ознак хвороби, хоча до цього намерзся на чатах, та й коли в брід переходили річку ноги промочив. Ройовий наказав зняти взуття і йти до табору босоніж. Ляпсаючи по снігу, відчував як німіють стопи, вже не мав сумніву, що зранку рушу додому на ношах. Та ось, навіть легкої нежиті немає.
Під кінець грудня ми виїхали на вишкіл до Стрию і записалися до 1-го куреню пластунів імені Івана Мазепи. Мене приєднано до чоти розвідників. Я саме про це мріяв і ось збулося. На вечірній ватрі познайомився з хлопцем із 5-го куреня імені Ярослава Осьмомисла(13) – Стефком Бандерою(14).Зацікавив тим, що при полум’ї захоплено читав. Чом би так? Адже вдень достатньо часу для читання. Я поцікавився, що так зачарувало. Виявилося вивчає військовий статут німецької армії.
- Навіщо те тобі? – питаю.
- Трібно знати і навчатися військової науки, – Стефко заховав книгу до планшетки.
Я вбагнув, що очікує розмова.
Бандера виявився обізнаним в історії України. Із бесіди зрозумів, що великий вплив на нього здійснився опісля зустрічі з полковником Євгеном Коновальцем(15), одним із провідником Української військової організації (УВО).
На вечірніх гутірках ми збиралися кошем і командири по черзі проводили семінари в яких пластуни мали розв’язати всілякі логічні ребуси. Щовечора ознайомлювалися з кількома розділами книги Байдена-Павела(16) «Пластування для хлопців». Найбільше цікава гутірка про «спостереження слідів». Чотовий «Волох» показував ріжні плакати із зображенням чоловіка, давав подивитися кілька секунд, потім інший, кап-у-кап попередній і вимагав протягом п’яти хвилин записати і подати звіт про розбіжності на малюнках. Нас поділено на відділки по чотири. До мого увійшли: Стефко Бандера, Іван Равлик(17) та Микола Олійник. Щодо уважності, то хлопці мені значно поступалися, але Стефко умів утримувати наш відділ аби не розпилювалися на суперечки, в інших четвірках із сим проблема, хлопці влаштовували калабалик і втрачали час. Бандера, зважаючи, що я найбільше помітив, попрохав мене скласти звіт, потім разом перечитали і кожен вніс доповнення. Здавалося б усе так просто.
На алярмовій галявині наш рій оголосили переможцем, бо лише ми із десятьох розбіжностей знайшли саме десять. Мене було відправлено на вишкіл «дедуктивної методи», за основу брали оповідання про Шерлока Голмса. У цій царині я вишколювався вже як інструктор і згодя мав навчати інших пластунів.
На табірних змаганнях ми «зелені» мусіли потрапити до табору «синіх» і здобути стрічку зі знамена, те ж завдання мали «сині». Я придумав стратегію. Відправив Павла і Ониська, як най спритних і дужих, проникнути до штабу «синіх» імітувати напад на штаб. Їм вдалося прорватися до намету і там затіяти боротьбу з охоронцями. Двоє в стійці біля прапору, як я і розраховував, не в силах дивитися, як товкли товаришів, пішли в поміч. Отже стрічка стала нашим трофеєм.
Мартинків потім перед двома вишикуваними полками стрийським і коломийським вручив мені нашивки ройового.
- Це початок Арсене, – говорив голосно сотник, – я передбачаю в тобі майбутнього військовика і на цьому твоя кар’єра не має зупинятися. Бути тобі генералом.
Ті двоє, що залишили прапор отримали тиждень нарядів.
У вечорі Стефко передав мені листівку аби я скопіював і розповсюдив у Коломиї. Це звернення мешканця села Голі Володавського повіту, підписано «Г.Ф.».
«Українцю Володавщини! Пам’ятай, що ти є сином сорокамільйонного українського народу і замешкуєш не на польській, а на українській землі. Не меншість, а більшість. Коли хочеш жити так, як живуть твої сусіди справжнім людським життям, мусиш насамперед заінтересуватися і то неменше як інтересуєшся хлібом, своєю національною ідеєю і освітою, і то тільки своєю, бо чужа така сама для тебе згуба, як і темнота. Отже, мусиш із етнографічної української маси народитися в справжнього українця тілом і душею, в нащадка славних козаків і гайдамаків. Коли такими стануть всі українці на Володавщині, тоді сповняться пророцтва нашого славного батька Тараса: «Встане Україна, світ правди засвітить. І помоляться на волі невольничі діти».
Я листівку переписав, дещо відредагував адаптувавши до Коломийщини.
***
Я прийшов на засідання «Української спілки». Повітовий референт «Степан» проводив інструктаж на тему втаємничення організації. «Степан» говорив вільно, вочевидь переконаний, що ніхто не підслухає.
- Розголос нам тепер без потреби. Навіть на перешкоді. Тому, друзі мої, прошу якнайменше розконспіровуватися навіть у дрібничках, особливо перед дівчатами. Знаю вік такий, хочеться підкреслити свою значущість, однак… Ніде, ні в якому разі не має звучати абревіатура ОУН. Аніяка листівка не має бути підписана цією організацією, однак жодна акція не має проводитися без відома повітового зверхника організації.
- А як же залучення нових членів? – питаю. – Ви ж самі напоумляли приглядуватися, особливо до військовослужбовців. Щоби вийти у маси нам потрібна яка-не-яка легальність.
- Ми діятимемо через легальні українські товариства: «Просвіта», українські спортивні клюби, філії культурологічних організацій. Скрізь мають бути наші люди. Та, повторюсь, таємно. Якщо немає можливості когось завербувати у якійсь організації, вступайте туди самі. Про ОУН – ні пари з вуст. Такий наказ центрального проводу.
Після засідання провідник залишив мене на розмову віч-на-віч.
- Миколо, вас вже відзначено як здібного легіня, маєте певні організаційні здібності. Том є делікатне завдання. Потрібен центр збору і обробки інформації яка згодом знадобиться організації. Зокрема збирайте по районах ріжні відомості, а саме: симпатики ОУН, хто, скільки, рівним чином прихильники польської окупації, москвофіли, комуністи, хто співпрацює з поліцією. Організація має знати все. Не зайвим з мого боку буде нагадати, що збирання інформації теж має залишатися потайним.
Збираючи інформацію я помітив, що зверхник після мого сортування відокремлює інформацію, що стосується польських військових гарнізонів, поліційних постерунків, та всіляких мілітарних організацій. Надалі випадково натрапив на теку, яку через неуважність не прибрали до сейфу, це звітності про отримання коштів за інформацію. Українська спілка отримує грошову підтримку від УВО. Я зробив висновок, що УВО теж, у свою чергу, бере фінансування. Те, що ми і інші надають непогана розвідка, а за неї вочевидь платять німці.
***
На конспіративних засіданнях гімназистів все частіше звучать нарікання на патера Венцеслава, який б’є українських дітей, відкрито висловлює зневагу до українського, називаючи всіх, хто не бажає ополячуватися «бидлом».
- Маємо написати супліку, – пропонував Роман Тимощук, – кілька скарг до канцелярії і до повітового прокурора.
- А як же, – зневажливо відмахувався Ткачук. – Яким робом те доведемо? Кому повірять нам неблагонадійним, людям другого сорту, чи своєму священику?
- Згоден з Юрком, – говорю я. – Нам слід його викреслити зі списку живих.
Мою пропозицію ніхто не сприйняв як якусь неприйнятну. Атаманюк з Олійником наморщилися і синхронно чухали потилиці, видно вже замислились яким чином впровадити задумку. Тож почали обговорювати манорію. Пістолета у нас немає, спробувати холодною зброєю, але всі і я також, усвідомлювали, що у моральному аспекті це вельми важко, потрібна особлива психологічна організація аби ударити на смерть собі подібного. Ніхто із нас за життя і курки не зарізав, а тут убити людину. Здавалося на відстані це зробити легше, якщо вистрілити наприклад із гвинтівки чи пістолета. Висунули три можливих засоби атентату: застрелити, зарізати, підірвати. У другому варіянті обрали гуцульську сокирку, на цьому наполягав Андрій Митлюк, мовляв дуже зручна зброя у розумінні потаємного носіння і нанесенні потужного удару з позиції фізики.
- Можна й пістоля купити, – говорив Андрій, – тут вже надійно, бо не кожен сокирою здалий, рука виявиться не стійка. Пістоля надто гучно. Про бомбу мовчу. Хто із нас знає техніку цієї справи? Ніхто. А при такій недоладності до жахливих наслідків близько. Добре коли самому метальнику голову відірве, а якщо випадковим, або, не дай боже, дітям?
За розробку операції взявся я. Спробував відпрацювати графік пересувань патера. Та виявилося у священика геть відсутній будь-який життєвий реглямент.  До того ж хлопці неакуратно стежили. Венцеслав викрив слідквання і поскаржився Ґібчинському, а той нацькував свого цербера Шпанєра, який виявився ще й хатраком(18). Почалося слідство. Ланцюжок дотягнувся до мене, згадалися минулі огріхи, ще й під час обшуку в квартирі знайшли листівку із Голі.
Я вже морально підготувався до арешту. Виручили професор Ніколішин та катехіт Капустянський.
Отож у 1928 році мене відраховано із гімназії. Я повернувся додому. Тато ні про що не розпитував, лише зітхав. За станом здоров’я він вже не їздить до Америки. Мати тихцем більше тужила, навіть подекуди плакала. Сподівалася, що я стану до праці і житиму у селі, най не буде із мене професора зате не ув’яжуся у війну. Тато ж розумів, що я, як ніхто в родині, зав’яз у баталії, яка тільки-но набирає оберти, це війна за Україну і не відомо скільки людей підімне, скільки впаде. Більшість із нас, та можливо і я вже не дочекаємося радісної розв’язки. Але я на кштальт Степана Бандери готовий і до смерті.
***
Я став до праці, допомагав татові з худобою і на млині. У цей період польська влада взялася за ОУН. У 1928-му на Волині заборонили Пласт, а згодом і в Галичині однак збори проводилися регулярно. Я, як повітовий зверхник ОУН, мав постійний зв'язок з конспіративним пластовим центром, поповнював літературою гуртки української молоді, сам проводив лекції з історії України. Із Коломиї отримав звістку, що Митляк напав на Ґібчинського, легко поранив українофоба сокирою у голову. Шпанєра нарешті викинули із гімназії, схопили на розтлінні малолітніх.
З 28 січня 1929 року у Відні почався Установчий конгрес ОУН, який тривав шість днів. Результатом домовленостей стало те, що УВО об’єдналася з низкою молодіжних організацій: Група української національної молоді, Союз української націоналістичної молоді, Ліга українських націоналістів. Тепер всі підпорядковувалися єдиному центру Організації Українських Націоналістів.  
Під час літнього пластунського злету в Стриї 1930 р. біля могили козака Ківша у мене була віч-на-віч розмова з Бандерою.
- Я хочу до бойової групи, – говорю Степану, – в селі звісно лепсько є робота з молоддю , але цього замало, відчуваю більший потенціял ніж педагогічний.
- Ось саме про твоє призначення у справі ОУН і поговоримо. На деякий час відступиш від діл. Організація конче потребує досвідчених кадрів. Тому я оголошую рішення проводу. Ти маєш отримати юридичну освіту і на цьому слід максимально зосередитися.
- Рішення організації закон, – відповів я, та видно без охоти, воно то й зрозуміло, на тлі тих бурхливих подій, що розгорталися на теренах окупованої України мене відряджають не у гущавину бійки, а на навчання.
Те помітив Степан.
- Знаю тобі тужно друже Арсене, але зрозумій, організація потребує розумних людей, і знадобляться найближчим часом особливо юристи.
Прибувши додому, я відразу до батька.
- Благословіть тату, на навчання.
- Куди ж ти?
- До Львова, добуду гімназійний курс, а далі університет.
- Благословляю тебе, і нехай пресвята діва у поміч стане.
***
Я успішно здав гімназійну матуру і вступив на юридичний факультет. Багатьох студентів знав по Пласту. За п'ять злотих знайшов квартиру, яку розділив з Григорієм Пришляком(19), членом ОУН. Також влаштувався на підробіток в газеті «Нове Село», куди взяли за протекції Степана Бандери це дало змогу хоч трохи послабити тиск на батьківський гаманець. З часом пляную взагалі звільнити тата від мого тягаря. Є хіть взятися ще за яку роботу, хоча й так навантажений. Вдень навчаюсь, у вечорі займаюсь, вночі пишу статті.
Степан максимально відсторонив мене од справ ОУН. Хоча від деяких діл я не міг відмежуватися, по-перше еведенційним архівом керував я, по-друге у мене найбільший досвід зберігання прокламацій. В околицях Львова мною підготовані схрони для зберігання оунівської літератури та деякого арсеналу. Поліція роззброїла Пласт, але Проводу вдалося вберегти частину ґверів і пістолів.
Тим часом хвиля арештів набула чималого розмаху. Я проскочив, минулося. Можливо саме це передбачав Бандера, він тримає мене для якоїсь справи і моє ув’язнення перешкодило б тому пляну.
1930-й позначився погромами українських сіл на Волині, Лемківщині та Поліссі. Рейвах здійснювався спеціяльними військовими підрозділами. Поляки цю акцію називають «пацифікація», тобто «умиротворення» войовничих  українців. Жовніри підсилені поліцією вривалися в будинки, влаштовували трус, били селян вимагаючи здати зброю, грабували православні церкви. Всі ці дії відповідно спричинили масові акції протесту польському свавіллю. Бунтарі вимагали припинення репресій проти діячів української культури, політичних в’язнів, селян і робітників. Провина останніх здебільшого полягала у небажанні ополячуватися, записуватися у метриках як поляки. Також вимагали розпуску українофобського сейму. Влітку та восени ОУН організувала більше двох тисяч акцій у тридцяти повітах. Тут вже мені юридична практика, я став заступником адвоката Ягудзинського, який захищав на процесах націоналістів, скажу не завжди вдало.
***
У кінці листопада, відразу після виборів на конспіративній квартирі я зустрівся із Степаном та керівником юнацтва Львівської гімназії Миколою Лебедем(20). Обговорювали кадрове питання, зокрема вербовка своїх людей у польських установах і класифікація зібраної інформації.
Я зробив доповідь, в якій зазначив, що до нового правління країною не увійшли проукраїнські сили і тепер у державі встановлюється остаточна автократія, нам життєво необхідно заздалегідь знати про запляновані урядом антиукраїнські програми.
Лебедь говорив тихо і проникливо:
- Я розумію важливість запропонованого другом Арсеном, але не розумію, так би мовити, технічного боку. У відчиті воно дійсно лацно подане, однак реального впровадження немає. Загітувати поляків? Підкупити? Можливо друже, поверхово потрактуєш глибинну пляну.
- Нуж детально, – аби зрозуміліше я робив креслення. – Наші люди із округів повинні надсилати зведення про нові впровадження влади, це стосується абсолютно всього: земельна реформа, освіта, скрізь можуть бути підводні камені, пастки для українства. Мають надсилати вісті про приклади інформаційного вакууму, себто недопускання до шкіл української книги, перепони контактування українців Галичини, Волині, Підляшшя, Холмщини. Ми, таким чином, маємо реагувати поривно, відправляти у такі місця українську агітаційну та освітню літературу, врешті працювати листоношами, бо є інформація, що поляки перешкоджають листуванню між українцями. Зараз поляками активно впроваджується заселення польським елементом сіл де домінують українці. Ми ж у такому разі повинні зробити все можливе аби ляхам в українських селах жилося некомфортно. Отже, нам потрібен аналітичний відділ, який збиратиме і класифікуватиме інформацію, робитиме висновки.
- Для такого у нас спеціалістів бракує, – Лебедь замислено торохкотів чайною ложкою розмішуючи цукор в стакані, – раз немає то вишколимо. Мені до вподоби ідея.
- Так, – Степан робив нотатки у записничку, – до подібного відділу слід мобілізувати людей з економічними профілями, також юристів. Справа часу, але аналітичний сектор у нас буде.
***
На засіданні юнацької мережі та молодіжної військової організації виступав Степан. Він завжди тлумачив одну і ту ж істину тільки ріжними інтерпретаціями – захід нам не допоможе.
- Так, друзі мої, – Бандера переводив погляд від одного до іншого, ніби розмовляючи особисто, аби кожен не просто відсидівся, а відчув себе залученим до історичної справи, – головна помилка наших попередників у тому, що більшість сподівається як не економічного, так військового втручання європейських держав та США. Так, більшовизм це злоякісна пухлина на тлі людства. В абсолюті фрашкова ідея і цьому є багато чинників. По-перше – внутрішньо-економічний, наявність большевицького режиму стимулює до розвитку військового потенціялу, а це робочі місця, це виправдання перед платниками податків. Якщо сьогодні большевики щезнуть як мильна кулька, то в Західній Європі, Британії та США тисячі робітників військового промислу залишаться без роботи, але найбільше втратять власники збройних концернів, тому вони всіляко стимулюватимуть існування большевизму.  Ну і друге – подібна акція вельми сумнівна для європейських народів, відправляти на смерть своїх солдатів, аби звільнити маловідомі народи на Сході. Дід(21) прагне підсилити ідеологічно-політичну модель українців в еміграції. Ми, генерація нових українців, а нам на п’яти  вже наступають молоді, яких маємо відповідно виховати.
- Друже провіднику, – Євген Врецьона(22),  ніби учень підняв правицю, – а як же державотворення? Чи ж не в пріоритеті відбудова української держави?
- Так, це основа. Але щоби створити державу маємо закласти і сформувати армію, потужну, нескорену. Де кожен вояк вірний ідеї до самопожертви. Наша оновлена організація починає розбудову в умовах підпілля. Ми формуємо нового українця, який охоче, з радістю піде на плаху заради майбутньої України, якої можливо ніколи й не побачить.
Степан роздав присутнім по примірнику «Декалогу українського націоналіста»(23).
- Не зовсім зрозуміла метода підбору нових людей, – говорив Іван Равлик, – згідно конспіративних правил нам важко буде розширити організацію. Відмежуємося від легальних українських товариств то ж і агітація у подібних умовах ускладниться.
- Керівний орган переходе у запілля, – Степан чомусь заговорив тихіше, – починаємо нову революцію, розбурхаємо суспільство від низу до верху тільки неспостережно. Ми відмовляємося від масовості членства, нехай це буде загітована людина на рік, але якісна людина. У той же час нехай українці в окупації звикають до думки, що кожен із них є тактичною одиницею у війні за незалежність. Ми се прищепимо, міцно вкарбуємо на кілька поколінь. Хто ж намагатиметься триматися осторонь – є дезертир, таким не місце на наших теренах. Вільна Україна лише тим, хто її виборював, якщо не з нами, то проти України і це догма. На даному етапі ми цю війну можемо програти, зокрема через брак часу. Те, що нам відпущено Богом використаємо максимально. Вчитимемося і передамо досвід тим, хто нас заступить.
***
За керівництва Степана ми почали вдосконалювати культ українського героя. При Пласті зорганізували пошукові групи, які мали знаходити могили вояків УНР і ЗУНР(24). Опісля урочисто проводили вшанування загиблих. Пластуни доглядали, влаштовували кургани на яких приймали до ОУН. Прийом здійснювався маєстатично, вночі при смолоскипному сяйві новий член зі зброєю клявся на вірність Україні, Богові і Організації.
Ми заплянували атентати проти польських посадовців. Бандера всупереч наказу Центрального Проводу кулуарно вимагав аби акції здійснювалися від імені молодіжної ОУН. Хоча це заперечувало умовам конспірації. Однак я розумів задум. Степан прагнув зробити ОУН організацією-примарою, до якої не дістатися, але яка має бути у всіх на вустах, від якої дрижатимуть вороги.
Молодий провід прагнув скористатися досвідом предків, зокрема Богдана. Той у свій час наряджав по всій окупованій Україні своїх агітаторів-кобзарів, які оспівували козацьку славу і викривали підступність ворога. Наші ж «кобзарі» вели антипольську агітацію і налаштовували людей бути готовими до війни, а також, за моєю пляною, впроваджували агентів-спостерігачів, які постійно постачатимуть нас інформацією. Ми створюємо єдиний революційний центр політично-військового керівництва під проводом Бандери. Закладаємо мережу виховання, йдемо у саму гущавину окупованих територій де ворог зміцнився ідеологічно, це Донбас та південь України. Накопичення зброї, бо у відповідний час розпочнемо всеукраїнське повстання. У кожному місті, селі створюється бойова референтура. На населений пункт призначається військовий керівник зі штабом, систематизована військова організація зі старшинами, підстаршинами, розвідкою. Розвідка функціонує постійно. Господарчо-адміністративні частини, які займаються здобутком і накопиченням матеріяльної бази, постачанням армії.
Бандера також впровадив, на перший погляд, неперспективну ідею, створив «Антимонопольний комітет», суть якого полягала у пропаганді відмови від паління та вживання алкоголю. Хто ж не в силах здолати себе не повинен купувати подібну отруту польського виробництва. Ця компанія мала виховати нову генерацію здорових українців, до того ж це неабиякий збиток державі, бо, як відомо, левові надходження перепадають саме із «п’яних», та тютюнових грошей.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0125470161438 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …