- Миколко, Миколко, вставай, – чую крізь сон голос тата, та мені здається, що почув цю фразу за кілько миттєвостей до того, як вона прозвучала.
Так не хочеться вилазити із ліжка.
Поруч молодший братик Степанко, йому можна й далі спати, а мені ніяк. Сьогодні важливий день, йду до школи.
Літо скінчилося. Мати звечора наладнала нову сорочку, штани і чобітки, які ми ще на Різдво купили на ярмарку у Станіславові.
Тато приїхав із Америки, де він на заробітках разом з Іваном, моїм найстаршим братом, працюють на заводі Форда електриками. Тато приїздить ще на такі важливі дні, як наприклад перший похід до школи одного із синів. У цьому році моя черга, наступного піде Степанко. До мене був Іван, потім Антон, Михайло. Стефку напоумлятиме ті ж істини, що тепер говорить мені, а до цього вже чули старші брати.
- Се перші кроки синку, із дитинства кроки. Запам’ятай одну річ – більше знатимеш, найбільше будеш непохитний, як скеля. Незломний.
- Я що воза зможу як Василь Шулига підняти?
- То не велика кеба вози без коня тягати. Піднімеш, якщо їстимеш добре, та тренуватимешся. Не про те веду. Сила людська не визначається потенційністю м’яз. Вчи мови за певної нагоди, польську, німецьку, французьку, будь-яку де трапиться спосібність.
Я буду навчатися в українській школі, що називається «Рідна школа», за навчання треба платити, а державна безкоштовна, але там ляська, а тато не любить їх, та й в українській, як він каже: «наука добірніша». Навіть заможні поляки влаштовують своїх дітей до нашої.
Ось, переступив поріг кляси куди частенько зазирав крізь вікно. Бачив, як навчався Антон. Цього літа приміщення підновили і ми, так би мовити, входимо у нову школу. Завтра тато повезе Антона до коломийської гімназії, куди згодя піду і я.
Якось урочисто пахне фарбами. Вчитель Гордій Кіндратович привітав із початком навчання, промовив якусь піднесену лекцію, та у мене повз вуха пройшло.
Мені чомусь не вдавалося прилагодитися писати пером. Вдома тато вчив олівцем, а тут виявляється різниця. Том до кінця уроку мої пальці геть заплямувалися антраментом. Зате я єдиний у клясі, хто вмів читати не по складах, бо з чотирьох років зі мною займався тато та брати.
Я йду додому вельми натхнений, хотілося із кимось поділитися радощами. Ще коли виходив зі школи ніби навмисне забили церковні дзвони. Якесь свято. На мосту зустрів діда Вавра.
- Слава Ісу, – привітався дід. – Як дужий?
- Навіки слава, – відповідаю. – Дякувати богу, осьо зі школи.
- І як воно наука?
- Сподобалося. Відразу ж бельфер(1) читанки сказав, що я найкращий.
- То ж і стриміти подобає до кінця, щоб не робив, усе має якнайкраще.
Отримавши цінну пораду старого, я ще більш одухотверений почимчикував додому. Хтілося похизуватися ще перед батьками. Та тато якось прохолодно вислухав про мої успіхи, мама посміхнулася і пригорнувши, поцілувала голову. Очікувала робота на ділянці, що на горі, підібрати сіно, там ми випасаємо кіз і корів.
Перехопивши пиріжків рушив до гірського відтинку. Підніматися високо на гору, у мене торбина де їжа і домашнє завдання. Так, я буду вчитись наполегливо і стану, як напучує дід Вавра, найкращим.
***
Після Різдва виникла оказія з родинним прізвищем. Влада наказала змінити, як казав Іван, на «топонімічне», цебто ми за діда-прадіда Арсеничі мали стати Березовськими. Селяни було масово спробували відпекуватися, тоді солтис(2), помічник повітового воєводи сказав, що у тих, хто не послухається відберуть ліцензію на пайову землю, а також очікуймо перешкоди коли спробуємо яку городину продати закупівельникам, чи на ярмарку у Коломиї. Тато засумував, та товариш родини Микола Ґеник намудрував як обтуманити закон і зберегти родинні прізвища, отож почали записуватися як Арсеничі-Березовські та Ґеники-Березовські. Далі чергова квестія. Ксьондз почав заохочувати селян всілякими пільгами, аби забирали із української церкви свої метрики і відносили до костелу. Та із Нижнього Березіва лише двійко зголосилися: Йосип Онопрічук, та Теодор Шумко. Для них подібне ренегатство вилилося у громадський глуз. Йде отак Йосип в крамницю, на зустріч баба Ониська.
- Слава Ісу, – вітається.
- А йди у дупу ксьондза поцілуй, раз він тепер тобі пастир.
Теодора не менше смикали, скінчилося тим, що обидва повернули свої метрики.
Іван раз на півроку приїздив із Америки, привозив всіляких гостинців і десяток українських книжок, отриманих від канадського українського товариства. Вдома багато польської всякої літератури, це не зважаючи на те, що тато геть не жалував поляків. Із цього приводу любив цитувати Шевченка, де йшлося, що свого треба навчатися, та й чужого не цуратися. Тато так викарбовував, що коли знаєш душу ворога, а він твою ні, то матимеш неабиякий козир. Я, начистоту, не зовсім розумів про які переваги він говорив.
***
У нашій клясі п'ятнадцять українців, шестеро ляхів, троє жидів. Вчителі розсадили нас осібно, поляки на перших партах, а ми з жидами купно позаду. Польські вчителі своїм соплеменникам говорили:
- Маєте вчитися добре, бо ви є поляки, обов’язані у всьому бути ліпшими од них.
Звісно нас подібні орації принижували. Ляські вчителі, самі того не усвідомлюючи, приохочували нас бути розумнішими. Я наполегливо вчив польську граматику, аби на матурі бути кращими за відмінника Тадеуша Кислярського. Вчитель української мови Андрій Пилипович, колишній старшина УГА(3), коли на його уроках не було ляхів (а їх почасти не було), говорив майже те саме, що і тато – поляків трібно знати з середини. У всіх його підтекстах я відчував натяки на майбутню війну з поляками як з окупантами. Поляки подекуди навідувалися на уроки української, називали її чомусь «єзик руський», розуміли, але ніколи не розмовляли, до того ж звільнені від іспитів. Отак ми і спілкувалися ріжними мовами. Якось через це трапився кумедний казус. Завітав до школи москаль-журналіст, що трохи метикував українською. Спілкувався московською, ми українці його розуміли добре, поляки трохи. Дізналися, що він збирач матеріялу про стан дитячого навчання на західних українських землях. Розпитуючи про дисципліни щось занотовував, та видно випадав з пантелику, бо учні галділи між собою двома мовами, а він схоже на польську думав теж українська. Врешті писав-писав та знеможено закрив нотатник , відмахнувся.
- А что б вас черт узял, – мовив.
На перервах од поляків трималися поодаль, та взаємна неприязнь частенько давалася взнаки, зокрема у словесних пересварках. Вже ж надто вони акцентувалися на нашій другосортності. Затівати із нами бійку ляхи не наважувалися, бо нас більше, хоча закон на їхньому боці. Наприклад якщо потовчуться поляк з українцем то винний буде українець і ніхто не дізнаватиметься про першопричину халазії. Винуватець українець і квит.
***
Під час приїздів брата Івана він уголос читає історію України. У такі вечори ми збираємося усією родиною, ще можуть завітати хтось із Ґеників, Роман, або Микола. Навіть маленький Степан слухає, та здебільшого марудиться, таке йому не цікаве, сидить через повагу до тата та Івана. Я ж дослухався до тривалих розмов про майбутню українську державу. Роман сподівався на совєцький союз, говорив що той поволі зміцнюється і у майбутньому нападе на Польщу. Звільнить нас і надасть змогу зорганізуватися у державу, на що тато заперечував:
- Большевицька Росія ніколи на дасть самостійності, а підгрібатиме під свою зверхність народи, асимілюючи нації. Так як і поляки, тільки більш агресивніше. На сих монстрів не варто сподіватися. Хіба швабери прийдуть.
- Та таке розкажете, – заперечував Роман, – вони по руках скручені Версалем. Країна на краю економічної прірви.
- О, мій друже, те ще баба на двоє ворожила: або вмре, або житиме. Повір, німці відродяться ще й війною на світ підуть. Нам би у них повчитися, а не долучатися до сусідів бурятів, яких узяли в оберт жиди. Уся наша біда у наших лінощах і як то не дивно, такими нас зробила земля родюча.
Я до цяти ще не розумів цієї полеміки. Старші, які ще пам’ятали нетривку Українську державу, щиро вірили про повернення, тільки дати пророкували ріжні. Ґеники припускали років через двадцять, тато ж виміряв більший строк – років сорок, а то й далі до кінця ХХ сторіччя.
- Вирішиться під час війни, – резюмував тато.
- Все ж допускаєте війну? – питав похмуро Роман.
- Що було бачили, а що буде побачимо.
***
24 серпня ми з татом поїхали до коломийської гімназії. Побували у директора Мостовича, який ледь не з порогу наказав мені рушити до цирульника, бо йому здалося у мене занадто довга чуприна. Цьому неабияк чудувався батько і не тому що волосся у мене лишень дрібно стирчить, можна й не помітити, а самому факту дискримінації.
- А який йому клопіт довге волосся чи ні? – обурювався тато. – Ну то вже грець із ним, йдемо вкоротимо тобі чупер.
Потім ми поселилися у гімназійному гуртожитку. Се двоповерхова будівля.
Перед тим як їхати, тато дав настанову:
- У навчанні будь загарливий. Не вперше так говорю і мабіть не востаннє. Та тримай найперший у житті пріоритет – ти українець.
Як тіко його екіпаж щез за рогом, я відчув такий нуд, край захотілося додому. Тоскно, ледь не помчав услід благати аби забрав мене додому. Я ладен щоденно чистити гній, та будь-яку чорну роботу аби подалі від цієї сумної Коломиї.
У кімнаті зі мною ще троє хлопців із них два Миколи: Микола Олійник, Микола Сливка і Юрко Ткачук.
У перший вечір ми з хлопцями пішли вивчати місто. Поволі моє упередження щодо охмуреної Коломиї згладжувалося. Врешті я на волі. Так додому хочеться, але що там? Під пильністю батьків. Правда тут теж свої обмеження, наприклад у гуртожитку маємо бути до двадцять третьої. Та старші гімназисти показали пожежний вихід, який не контролювався дверником. Так, що коли треба могли залишити гуртожиток.
Якось так не змовляючись повіялися до жіночої школи. Ще до утворення нашої кляси дівчата навчалися у цій же гімназії, а саме сього року перевели окремо.
Три одноповерхових корпуси під бляхою, пофарбовані зеленим, будиночки вкриті вапном. У дворі угледіли криницю. Геть не хотілося пити, та це привід. Зайшли на подвір’я. Неподалік на ослоні помітили трьох паняночок, які ніби то й не назнали нашої присутності. Ми для них нулі-пігмеї, ніби люди-невидимки. Хоча чомусь я впевнений, що за нами пильно зорять шестеро очей, а мо’ й більше. Я опустив відро, намагаючись бути у такій дрібничці якомога хвацьким і холоднокровним, якому увесь світ байдужий з його паночками, бо мені край треба попити. Сливка крутив коліща, а я керував ланцюжком з цеберкою. Дівчата врешті установили нашу присутність і кидали на нас зневажливі погляди, перешіптувалися та цигикали, очевидно ми чимось їх розсмішили. По черзі п’ємо, схиляючись над цебром. Тут я угледів кухлик, причеплений до огорожі, довелося випити із нього. І всі синхронно витерли чоло, ніби спекотно, мені здалося що се в нас вийшло занадто театрально.
Ось дівчата підвелися і рушили у бік вулиці Міцкевича, де розташована наша гімназія. Ми ж, між іншим, поплелися слідом, тримаючись на відстані. Паночки раз-по-раз озиралися, знову перешіптувалися і гучно хихотали. Від цього ставало ніяковіло, я обстежив себе, мо’ яка хиба в одежині. Хлопці теж засмучені. Підійшли до воріт «Парку молоді» де щезли в тіні каштанів. Ясна річ ми за ними. Вони всілися на одному із фігурних ослінчиків, яких по парку багатенько, під молодою вишнею, яку не затінювали старі каштани. Панни знову підкреслено втратили до нас інтерес. Ми притишили ходу. Рихтувалися познайомитися, тепер нарада хто підступиться перший.
- А що сказати? – питав Сливка.
- То щось треба почати, а там само піде, – тихцем говорив Юрко, смикаючи мене за рукав, – Миколо, може зачни? У тебе кеба найліпша.
- Ич, який розумний, – заперечив, хоча я вже підкуплений лестощами.
Том як наблизилися я заговорив:
- Слава Ісу, пані, – я ледь підняв за козирок гімназійний кашкет, – То як можні-здорові?
- Навіки слава богу, – відповіла одна, та, що йшла посередині і найбільше з нас кепкувала. – У нас все добре. А ви як ся маєте?
- Та ось, – я присів на краєчок, а хлопці залишилися стояти, – гуляємо, знайомимося із містом, а тепер із вами хочемо заприятелювати.
- Приятелюйте, хто ж на переметі.
Протягом вечора розмовляли про багато чого, але насправді ні про що і не вдавались в тугу. Повернулися до гуртожитку за північ. Усі в доброму гуморі. Я довго не міг заснути, все думав про гонорову Катрусю, так її ім’я. А ще більше тішило, що вона згодилася на завтра зі мною погуляти.
***
Навчання мене захопило від першого дня, особливо зацікавило правознавство. Якось тато обмовився, що немає у Нижньому Березові свого адвоката, аби був, то це б значно полегшило життя української громади. Тому я для себе намітив кар’єру юриста.
Було кілька осіб у гімназії, яких можна визначити як «ложка дьогтю в бочці меду». Добряче псували кров. Це українофоби: професор польської словесності Ґібчинський та його помічник терціян Шпанєр, професор Завойський, цей знижував оцінки якщо студент відповідав українською мовою і заохочував польську навіть на українських дисциплінах.
Після занять я приходив у кімнату студіював матеріял і біг на побачення. Почувався дещо зверхньо, адже у мене єдиного із нашого курсу є дівчина.
Зазвичай ми з Катрусею гуляли у «Парку молоді». Вона зробила екскурс по Коломиї. Найбільше мене приваблював лівий берег Пруту, де руїни старого замку. Із хлопцями якось не виходило, а Катруся всіляко противилась цьому вояжу. Хто зна чого переважно боялася: брили, яка може придавити, та очевидно більше привидів, вони, мовляв, з’являються на руїнах полюючи за незваними гостями і подекуди навіть полишають володіння і бродять по околицях Коломиї нападаючи на поодиноких перехожих аби випити їхню кров. І марна справа переконати дівчину, що те маячня, адже в Коломиї не зафіксовано жодного трафунку де б хтось постраждав од замкових вурдалаків. Тому обмежилися прогулянкою біля архітектурних пам’яток із яких запам’яталася лише вілла архікнязя короля Франца Йосифа.
Отже, я безмірно закоханий. Тіко ото гнітить її звертання до мене не «Микола», а якесь московсько-швабське – «Ніколя».
***
У п’ятницю Катя поїхала додому, а я нарешті з хлопцями завітав до руїн замку. Хлопаки тут вже не вперше.
Наткнулися на двох, один студент сьомої кляси – Іван Козакевич, другий вчитель руханки Іван Мартинків, ще знаю він ніби то якесь цабе у Пласті(4). Обидва щось палко, але принишкло обговорювали. Мене здивувала така утаємничість, адже довкіл на милі ні душі. Кого боятись? Угледів нас, підгукнули. Роман вилучив портсигар, закурив. Микола Олійник і собі заохотився пригоститися, та Козакевич відмовив:
- За краще не починати. Сам волію відв’язатися. Палять раби, а ми українці, ми духовно потужніші за інших. А тепер маємо бути сильними, як ніколи. – Роман роздавив недопалок об камінь, вибрав із портсигара цигарки, зжужмив і розтоптав підбором. – Все, на цьому квит із цигарками.
Мені тато сотні разів напоумляв, що ми є українці і маємо сим пишатися. Та відверто тільки тепер щось глибоко проникло до моєї душі. Якщо він навсправжки ось так одним махом кинув курити тільки тому що українець, то це варте поваги.
- Так, – підхопив Іван, – цього року наша гімназія особливо відчула окупаційний тиск. Після призначення радою амбасадорів західноукраїнських земель територією Польщі, у нас тепер обов’язкова польська мова, а українська як факультатив. Дотепер же було навпаки. Відчуваєте? До чого це призведе?
- До чого? – перепитую, хоча здогадуюсь про відповідь.
- Домінантою стане усе польське, українська мова швидкотемпно втрачатиме позиції. В Україні, окупованій більшовиками, справи теж не ліпші, там навала русифікації, у нас полонізація. Українець для них небезпечний доки шанує свою мову.
- А нас поляки змушували полонізувати прізвища, – поділився я. – Ми Арсеничі, а записали, як Березівських.
- А я про що. Нас винищують не силою зброї, а проникають у душу, псують нашу чисту кров. Ось така диверсія.
Мене вельми вразили ці розмови. Та й заєдно із піднесенням осіла гнітючість від слів про окупацію. Ми ще з малих літ розуміли, що на своїй історичній землі маємо другосортну ролю, про це постійно чули від батьків, які знали нетривалий час незалежності України. А тут нас прагнуть ще й асимілювати. Виникло закономірне бажання хоч якось вплинути на виправлення ситуації.
- Давайте зорудуємо свою диверсію, – пропоную хлопцям, – сьогодні ж.
- Так, – вторив Сливка, – то може поб’ємо вікна Ґібчинського?
- Можна, – кажу, – але професору від того зле не буде. Ліпше позриваємо орлів.
На тому й порішили. Першу акцію удіємо проти польських гербів, якими увінчані всі кляси і входова брама прикрашена величезним гіпсовим орлом. Ось саме з останнього здумали й почати. Хотіли розтрощити, та неможливо без небажаної уваги.
У господарському курені вкрали банку червоної фарби, яку сховали у кущах бузку. Із гуртожитку вибралися о першій ночі. Олійника залишили, він мав підстрахувати на випадок, якщо керберу(5) надумається зробити обхід і зачинити вікно.
Ось ми кіля брами. Я легший за Сливку, тому став йому на плечі. Кисть не добули і я заплямовував орла пожертвувавши носовичком. Ткачук пильнував гімназійного сторожа.
За сорок хвилин повернулися до гуртожитку. При світлі з’ясувалася неприємність, мої руки і Миколина голова у фарбі. Руки я сяк-так відтер содою, а от що робити із Сливкиним волоссям? Як то не хотілося другу, та довелося вкоротити йому чуприну на догоду Мостовичу, який від першого дня боровся з його чубом, запевняючи, що чим довша грива тим коротший розум.
Вранці ми ледь не перші добулися до гімназії попишатися своєю акцією. Я б на місці Мостовича скористався б такою психологічною притаманністю про яку пишеться у криміналістиці – злочинця завше тягне на місце криміналу. Хоча правопорушниками себе не відчували, адже ми месники, борці за волю України. Як і припусклося, почалося з перевірки рук. Керівництво грішило на старші кляси, тому до нас не така зглядь успіклива, на допит викликали пластунів.
А до початку слідства біля плюндрованого орла згуртувалася вся гімназія. Старші гімназисти піддівали двірника, який, забравшись на драбину, намагався відтерти орла.
- Поцілуй спершу, що ж ти ганчіркою та по святині? – кепкував із натовпу Дмитро Павлюк.
- Поплюй спочатку, – радив інший голос.
Врешт з’явився розлючений терціян Шпанєр, україноненависник, на якого у Романа Козакевича та Івана Мартинківа пляни атентату.
- Псов плем’я!(6) – валував Терціян, розганяючи гімназистів.
Зайшовши у кляси усі не змовляючись почали здирати картонні герби, рвати їх, із вікон полетіли портрети президента Мосцицького(7) .
Польські професори у розпуці, очікуючи коли хтось відреагує, вочевидь сподівались на поліцію. Ми ж перебували у бунтівній ейфорії, здавалося нас тепер не зупинить ні поліція ні навіть війська.
По клясних кабінетах ходив Мостович, тримався за серце, докоряв:
- До чого пробой ведете? Щоби поляки закрили гімназію? Аби неуками залишитися? Хіба не знаєте, що то є терпіння? Ось Сливка вже догрався.
- А що Сливка? – питаю і відчуваю як слабнуть ноги.
Значить Миколу якимось чином викрили, звісно він не викаже, але я б почувався останньою шельмою якби залишився осторонь, адже я скерував акцію. То ж вирішив йти до канцелярії і брати провину на себе. Та склалося інше. Миколу взяли за те, що прибувши у клясу вліз на катедру, зірвав орла і пошматував, під час глуму зайшов професор Казимир Завойський. Він забрав Сливку до канцелярії.
Повернулись після уроків до гуртожитку, речей Сливки вже немає. Переконані, що поляки почіпляють на друга усіх зіпсованих «орлів», а це вже тягне на судове покарання. Ця подія вельми потьмарила наше піднесення з приводу успішної операції. Пішли до ратушної алеї де на лавці сиділи-гадали яка така кара впаде на долю друга і чим ми спроможні зарадити. Олійник оголосив ідею напасти на поліційний постерунок, закидати саморобними гранатами. Та відчайдушні пляни спинив сам Сливка, з'явився на очі як завше усміхнений.
- Випустили? – спитав Ткачук. – Чи мо’ втік?
- Та таке, ніхто і не ув’язнював. Мостович уламав суддю. Просто навчання моє фінішувало. Намарно підчикрижився, – зітхнувши провів туди-сюди долонею по макітрі.
- Куди ж тепер? – питаю.
- Вдома до роботи стану, а там як Бог дасть.
***
Я захоплено розповідав Каті про свої пригоди, та вона якось не солідарна із моїм окриленням, все орієнтувала тему на господарку, що, ось, мовляв, дають землю у воєводстві, тіко така дрібничка, як записатися поляком і прийняти католицизм.
- Якщо ми втратимо самоідентичність, ніколи не повернемо країну, – гарячкував я.
- То що й з того? – дивувалася відверто. – Яка з тої незалежності користь, коли голодним сидітимеш? Чи не ліпше працювати гамузом? А там про себе називайся хоч українцем, хоч шайтаном.
- Як таке можеш говорити? – мій подив межував із жахом. – Ми що бидло неорганізоване? Хіба у нас немає славної минульщини, що є доказом гідності всієї нації? Втратимо історію, втратимо себе. Отримаємо рабство.
- Не те говориш Ніколя, не те. Тим, кому насправді потрібна свобода одиниці. Більшість бажають бути нагодованими і захищеними, такі ж як ти пропонуєте війну за голодну свободу, та й та здобудеться казна коли.
Повертався до гуртожитку душевно роз’ятрений. На запитання Ткачука «Чого парсуна кисла?», відповів:
- Слід дещо переглянути між статеву політику.
- То ти про що? Яка ще політика? А-а, із кралею поївся.
- Та ні, тільки якось воно передчуття не добре.
***
За протекції Романа Козакевича я записався до українського осередку Коломиї. Прийняли нібито привітно. Спочатку погомонів секретар, порозпитував із яких країв, я заповнив анкетний відчит. На цьому ніби то й усе. Тоді я вбагнув, що довіру трібно ще заслужити, бо подібних мені багато, можливо дехто із нових прагнуть якось за рахунок організаційної гамазеї підживитися. Тиждень я ознайомлювався із зовнішньою роботою. Тут же запізнався із Петром Франком,(8) сином письменника. Виявляється Петро один із керівників нашої пластової організації. Він запропонував вступити до Пласту, на що я, звісно, з великою охотою. Далі була співрозмова із, вже знайомим, сотником коломийського пластового полку Іваном Мартинківим.
- Друже Миколо, – говорив Мартинків, – маєте розуміти деякі речі. Організація суто культурологічна, але також присутня мілітаристична підготовка, але про це повинні мовчати. Мовчати навіть про належність до організації.
- Так, наша сила в конспіративності, – повчав Петро, – вчіться цьому. Кожен із нас має зробити максимум для відбудови майбутньої держави і, як говорив друг Іван, це не обов’язково військові операції. Колись у нас буде своя армія, але армію роблять розумні люди і це будемо ми.
- До мене є конкретне завдання? – питаю.
- Для початку впорядкуйте архіви, що зібралися протягом двох років. А також потрібні реєстри новоприбулих студентів українців, по можливості познайомитися і скласти психологічний портрет.
Думаю ні Петро ні Іван не помітили, що я образився. Довірити мені роботу канцелярського щура, та нічого, впораюсь. Мене перевіряють. То ж маю бути найкращий.
Тиждень я працював як віл, якщо можна до такої роботи вжити подібну метафору. До того ж заявив ініціятиву. Приніс детальну пляну організації фонду помочі студентам із бідних родин. Для цього потрібно створити окрему гілку, яка б займалася збиранням інформації про таланти членів організації, наприклад один файно малює, інший розуміється на мовах, третій вправний тесля, четвертий музикант. Якщо буде складена подібна картотека, то інша гілка займається пошуком де б ці якості можна реалізувати.
- Але ж у нас не біржа праці, – заперечив секретар однак мій звіт узяв.
- Я й те не пропоную. Просто що більше задіяних на роботі, тим легше зміцнити фонд взаємодопомоги.
Із моєї пляни все ж вичленували ужиток – створення особистих карток, куди б заносився максимум необхідної інформації. Цим і доручили займатися мені.
***
Я вже два тижні не бачився з Катею. Поволі виникали виправдання її крамольних думок відносно України. Все ж жінка, і як казав Іван Мартинків: «Логіка у жіночої породи часто з язиком не в’яжеться».
У вечорі я поплентався до жіночої гімназії із твердим наміром зайняти толстовську позицію непротивлення. Щоб не говорила, я собі на думці. Тим паче, згідно інструкції я маю обмежити інформованість про себе, особливо про належність до організації. Докіль не відчував на собі прихованої уваги, Петро Франко говорить, що з роками відпрацюється почуття небезпеки.
- Де ж ти був? – питала, ніжно поцілувавши у щоку.
Я остаточно зомлів і втратив пильність бо якось поза волею сказав те, чого не слід навіть родичу.
- Я ходжу на українські гуртки, в одному допомагаю малечі розібратися з віршами Франка та Шевченка.
Вона поморщилася.
- Усе не вгомонишся. І на який ляд те потрібне? Глузду ніякого. Що з того коли розтлумачите жовторотикам про які такі речі мали на тямці Шевченко з Франком? То здебільшого селяни і який ужиток від віршів? Невже віриш, що своїми гуртками щось здобудете?
Я хоч і образився, але стримався, все ж дав собі зарок.
- Катрусю, не переймайся тим, що тобі не потрібне. У чоловіків свої справи.
- Ой-йой-йой, – ще більше збрижилася, і гидкішої мармизи здавалося й на світі не буває, – таке верзеш, на голову не налазить. Які там у вас справи, куркам на сміх. Граєтеся у війну, а закінчиться у кращому випадку в’язницею. Чоловічі справи? Та справжні чоловіки гроші заробляють.
- Невже подобається мене ображати? Аджей вже могла зрозуміти наскільки для мене ця справа важлива.
- Тьху на тебе, – вона ще гірше скривилася, – ти подиви які ми революціонери. Захищаєш якусь другосортність, про яку й не знає ніхто на світі окрім ваших гуртків. За десяток літ забудеться все: і ваша мова українська, і ці химери про незалежну державу.
- Знаєш, є межа будь-якому терпінню. То ти такої думки про мене. Навіщо ж зі мною любишся?
- Тому, що вірю у твій глузд, вірю, що займешся ділом, а не дурнею. І прошу, не називай мене цим хлопським ім’ям Катруся, я Катерина, або Катаржина.
- Ось так значить, – я відкинув її руку, бо хотіла обійняти, – мабуть піду, аби не наговорити брутальностей.
- Ну, що ти, Ніколя, не ображайся.
- Не Ніколя я, а Микола. Так, Микола, хопське ім’я, бо я українець і пишаюсь сим, і за українську ідею ладен померти. Ти ж вже проповідуєш рабську сутність.
- Ну і йди собі, – відвернулася.
Коли я вже перетинав ворота парку, почув її плачний голос:
- Якщо повернешся, я ще подумаю чи прийняти.
Друзям нічого не розповів про розрив. Ткач лишень спитав чом це я такий похмурий. Я одповів:
- Від нині ніякої пощади ні собі, ні ворогу.
Та мені все ж цікаво де нахапалася подібної єресі. Вона родом зі Снятина, а саме звідти Ярослав Фаліон, хлопець із української спілки, який допомагав мені потай збирати матеріяли про студентів українців, його ж попрохав дізнатися максимум про її родину. За тиждень друг зібрав звіт. Її батьки інтелігенти, прихильники прокомуністичної «Селянської робітничої партії», скорочено «сільроб». Захоплені ідеєю стати Україні під єдину московську імперію, бо очевидно пам’ятали ті часи, коли Польща входила до складу Росії.
***
У п’ятницю 26 жовтня новий директор Котецький на ранішньому шикуванні оголосив, що 11 листопада гімназія має взяти участь у державному святі. Саме на цей день випадає десятиріччя незалежності Польщі, а в Коломиї до цього празникування приурочено відкриття у передмісті пам’ятника воєводі молдавському королю польському Жигмонтові Старому. І кожний навчальний заклад мав взяти участь у параді, продефілювати в асисті із військовими ветеранами.
Серед нас українців вирувало обурення, чом маємо святкувати відзначини окупантів?
Ми підпільно згуртовувалися в українському театрі. На чатах виставляли стійку. Обговорювали як перешкодити цій пляні «виховання» юнацтва. Петро Франко розподілив нас на ланки по троє, з кожною ланкою спілкувався окремо, призначав наряд. Ми не знали про завдання інших груп.
До моєї ланки увійшли Микола Олійник та Юрко Ткачук. Наше завдання працювати зі старшими клясами. Переконувати аби не ходили на «папуаські збіговиська». Нам вдалося загітувати дві восьмі кляси А і Б. Аби не викликати підозру хлопці мали ходити на підготовку, але саме відзначення бойкотувати.
