Вона мовчазна і відчужена. Часом цинічна і розчарована. У неї ніколи немає проблем. Все супер. Так думають. Вона усміхається і поспішає сховатися в затишну коробку власної домівки. Там можна забути мокрий сніг, що залишився за вікном. Там чути, як у клітці ребер, десь глибоко всередині б’ється оголена душа як оголений провід. І хочеться забути, що не можна вірити. Хочеться летіти, хоча літати теж не можна. Скинути б згадки про вік і поразки. Тут можна. Ніхто не підслухає і не нагадає. А боляче. Не відпускає. Є тільки чайник, який уже свистить і вимагає уваги. Чорна кава чекає. Але немає з ким її розділити.
