Коли у неї оселилася онучка, Жанні Олександрівні, котра раніше не приймала жодних заспокійливих препаратів, довелося подружитися з корвалолом.
Батьки Яни загинули, коли вона була ще крихіткою. Багато років дівчинка жила у тітки, але та вийшла заміж і відправила племінницю на безстрокові канікули до бабусі. Жанна Олександрівна, котра раніше спілкувалася з Яною переважно з допомогою листів і вітальних листівок, на яких акуратним дитячим почерком було виведено: «З днем народження, бабусю!», практично не знала цієї дівчинки.
Побачивши тоненьку, коротко стрижену білявку, зовні дуже схожу на свою матір, повірила, що вона має такий же спокійний характер. Бабуся продовжувала так вірити і наступні два роки. Переважно завдяки тому, що вони з онучкою практично не бачились. Після занять у школі Яна ходила на різні гуртки і, зазвичай, поверталася додому пізно. На той час Жанна Олександрівна прилипала до телевізору, а вона насамоті вечеряла і зникала у своїй кімнаті.
Бабуся була впевнена, що знає про Яну все, а не здогадувалась й про половину. Перші проблеми почалися у випускному класі. Коли Жанна Олександрівна запитала онучку, куди та збирається вступати, дівчина недбало кинула:
- Ще не вирішила.
Жанна Олександрівна сприйняла ці слова як своєрідний сигнал до дії і стала описувати онучці усі перспективи економічної професії.
- Нізащо, - відрізала Яночка.
Цей командирський тон міг подіяти на п’ятилітню Яну, але ніяк не на сімнадцятирічну, сильну жінку, яку вона в собі виховувала. Жанна Олександрівна на деякий час залишила онучку у спокої, але коли, практично перед випуском, повернулася до цієї розмови, почула те саме «Нізащо», але в уже категоричнішій формі.
- Через що я маю це робити? Через якийсь примарний борг перед родиною?
- Якщо ти туди не поступиш, то я помру, - використала свій улюблений прийом Жанна Олександрівна. Прийом, який раніше діяв безвідмовно.
Яна засміялася.
- Краще вже ти, ніж я.
Слова дівчини настільки спантеличили Жанну Олександрівну, що наступні кілька днів вона навіть не дивилася в сторону онучки і ні у що не втручалася. За ці дні Яна отримала атестат і підготувалася до поїздки у столицю. На прощання вони формально помірилися і Жанна Олександрівна сунула Яні до кишені конверт із грошима.
- На перший час, - прошепотіла бабуся.
- Колись я поверну тобі уп’ятеро більше, - пообіцяла дівчина.
На превелике обурення Жанни Олександрівни, Яна навіть не намагалася вступити до університету, а одразу знайшла роботу. Правда, на ній вона довго не затрималася. Потім була друга, третя, четверта. «Вона міняє професії наче циган коней!» - Жанна Олександрівна, яка звикла до стабільності, хапалася за голову:
- Як ти житимеш?
- Не бери близько до серця. Не пропаду, - бадьоро кидала онучка.
У Яниному житті були злети, але не обходилось і без падінь. Якось вона заговорила з бабусею про купівлю власної квартири, а під час наступних відвідин Жанна Олександрівна знайшла онучку в практично порожній кімнаті холодного гуртожитку.
- Не бійся. Я не голодую, - відповіла вона на простягнуті їй бабусею гроші.
Гроші вона все ж таки взяла, а повертатися до рідного міста відмовилась.
- Нехай я в чомусь помилилася. Нехай у мене ще будуть помилки. Але це будуть мої помилки, а не чужі.
Кілька місяців їхнє з онучкою спілкування обмежувалось короткими телефонними розмовами. А потім Жанна Олександрівна отримала поштовий грошовий переказ на значну суму і посилку, в якій лежала шуба із справжнього хутра.
- Почалася біла смуга, - пояснила Яна.
Корабель її долі часто потрапляв у шторм, але їй завжди вдавалося вийти сухою із води. Скільки життя не згинало Яну, їй, наче тій пружинці, завжди вдавалося випрямити спину. На щастя, біла смуга затяглася, а коли Жанна Олександрівна натякнула, що Яні вже час виходити заміж і народжувати, почула звичне: «Нізащо».
Яна все рідше навідувала бабусю, а Жанна Олександрівна, у силу свого віку, вже не покидала кордони рідного міста. Життя проносилось вихром, повертаючись до Яни то білою, то чорною смужкою.
- Нічого, - махала вона рукою бабусі. – Бачиш, я живу не за шаблонами, але не пропадаю.
Яна не любила постійності і часто бралася за ще незвідану справу. Але перед новим грандіозним проектом щоразу приїздила до бабусі. На критику. Це був ніби ритуал. Бабуся не схвалює, хитає головою, отже, все вийде. А вже тоді, отримавши потрібний заряд, бралася до діла.
Останнього разу Яна приїхала не тільки з подарунками, а ще й з фотографіями. Високий, статний, схожий на актора чоловік і двоє чорнявих круглолицих хлопчиків, десяти і дванадцяти років.
- Це моя уявлення про щасливу родину, - задоволено посміхаючись, пояснила вона. – Самостійний, успішний чоловік, який, до того ж, дуже мене кохає. І діти, якім не потрібно міняти підгузки.
- Ви з ним розпишетесь?
- Нізащо, - фиркнула Яна. – Ти що? Цим ми усе зіпсуємо.
Вона швидко перескочила на іншу тему і почала розповідати про свій новий проект – двоповерхову книжкову крамницю.
- Думаєш, у мене нічого не вийде? – на кінець розмови, вичікувально дивлячись на бабусю, за звичкою, кинула вона.
Жанна Олександрівна засміялася.
- Я думаю зовсім про інше. Я подарувала знайомій свою улюблену зелену сукню. Була певна, що вона мені більше не знадобиться. А тепер не уявляю, що надягну на відкриття твоєї крамниці.
