У бездиханості вітру бродить спокій. Вулицями ходить зовсім маленького міста. Ото присяде на стовбурі, вкриється соромом листя і захропе, завіє… здійметься зненацька і щосили біжить. Біжить навпомацки неба, відриваючись від землі та ввись. Так само я коли торкаюсь тебе, відпускаю у простір затаєну мить. Затаєну миром і тишшю змарнілих, осінніх доріг.
Поріг моїх думок не тієї кімнати огортає туманом зблідлі палати, тільки б не спати, тільки б не спати…
Засинаю на оголеному плечі. Пашить жаром, чи то під ковдрою де руки здійняли ураган, і лише кінчиками пальців по звуках, вкладають вустами у вуха слова, язиком. Чи то у сні скуйовдженому бажанням де двоє в несамовитій самотності один з одним карбують єднання, із сталі. Така осіння, така закалена сталь… такими дощами, тими, що народжують блискавку в безбожності грому. Грішні. Грішні, Господи! Вклоняються облику Твому у Твоїй непорочності. Бездиханні, німі…
Він лежить, я - на ньому, а поруч з небес по мотузках сходять святі із Божого ложа та в ліжко, в обійми твої і мої.
