Світанок! Яка невимовна радість для втомленої душі! Він не бачив його, проте відчував, що він настав. Нова надія! Надія на те що він заживе повним життям! Що саме сьогодні цей день! Сьогодні все закінчиться! Сьогодні він дізнається, що відбувається! За що? Що це з ним? Чому саме з ним? Пелена незнання і тривоги спаде з його душі. Темрява, яка окутує його самотню постать, в цій ненависній йому кімнаті, розвіється на завжди. Ще трішки! Ще декілька миттєвостей і він… Він не повернеться більше сюди! Він отримає всі відповіді і почнеться! Хвилювання переповнювали його. Крізь темряву він вдивлявся в стіну - на плоди його багато місячної праці. Ще одна тисяча триста сорок дев’ять секунд і кінець! А за кінцем буде новий початок. Він дізнається! Він повинен! Він буде вільний! Тисяча двісті три секунди. Він далі пильно вдивлявся в стіну. Цей знак не давав йому спокою. Він не розумів його. Він навіть не знав чи це знак? Банальне колесо. Але воно не виходило йому з голови. Дерев’яне колесо. Всюди воно! І ці дивні образи навколо нього. Вісімсот вісімдесят секунд. Він підійшов до свого стола. Попри повну темряву він знав куди йти! Він знав скільки кроків зробити.
Раптом крізь шпаринки не акуратно затонованого вікна проникли три промені світла. Вони впали на стіну.
- О, Боже! - скрикнув він.
Він впав на коліна і поповз до кутка. Він втиснувся в нього і закрив очі руками, щоб не бачити своїх нових творінь.
- Ні! Ні! Коли це вже припиниться! – істеричним шепотом, ковтаючи свої сльози прокричав він.
І знов запала тиша. Він не чув нічого окрім власного схлипування. Він на мить втратив останню точку зворотного відліку часу. Тай навіщо? Вона пропала! Все її немає! Надія вмерла! Проте він й надалі відчував його. Він ніколи не переставав його відчувати. Де б він не був! Щоб він не робив! Щоб не робили з ним! Він завжди відчував його. Проте він ніколи й нікому цього не сказав. Він знав, що йому не повірять. Що за це його залишать тут назавжди.
Він знову почав зворотній відлік. Вісімнадцять. Сімнадцять. Шістнадцять. П'ятнадцять. Чотирнадцять. Тринадцять. Дванадцять - він все більше заспокоювався, його дихання ставало рівномірним. Одинадцять - серцебиття ставало знову ритмічним. Десять. Дев’ять. Вісім - він протер сльози та підвівся. Сім. Шість - наблизився до свого ліжка і сів на нього. П’ять. Чотири. Три. Два - він прикрив очі долонями. Один!
Включилося світло. Тишу перервали ледь чутні кроки. Вони прямували до його кімнати. В щелині замка прокрутили ключ. Він підвівся прижмурюючи очі. Світло разило його.
В кімнату зайшли двоє кремезних мужчин в білому. Вони відразу звернули увагу на стіну. Вивчивши її вони з сумом переглянулися один на одного.
- Ох, Олександре! – співчутливо промовив один з санітарів, поки його колега фотографував нові творіння на стіні. – Ходімо.
Він навіть не вдягав на нього сорочку. Йому жаль було хлопця. Вродливий, молодий, в розквіті сил. Йому тут не місце. Він не мав жодних зовнішніх ознак неврологічних чи психічних розладів. Він був цікавим співрозмовником. Але ці малюнки. Цей стан, в якому він перебував, коли малював їх.
- Доктор чекає на тебе.
Він пропустив Олександра на перед. Він знав, що той не створюватиме проблем. Вони йшли по коридору де були одні лиш двері палат аж поки не наблизилися до входу у відділення. Черговий медбрат зробив помітку у журналі. Один із санітарів розписався і вони пішли далі. Вони піднялися на ліфті на третій поверх і потрапили у коридор який вів до кабінету доктора Де Лівера.
Олександр цілий місяць мріяв, щоб потрапити у цей коридор. Він надіявся, що це буде його останній похід крізь нього. Якби не сьогоднішні малюнки. Якби не це прокляте колесо, якби не ці незрозумілі постаті. Горе! Він боявся, що йому знову призначать шокову терапію. Таблетки, мікстури, незрозумілі процедури. Він вже йшов на покращення, він не творив, не впадав у забуття. Невже цих довгих місяців перебування тут і усіх тих заходів недостатньо. Невже над ним знову проводитимуть експерименти? Або ще гірше – всі процедури повторяться заново. Горе! Біль! Розчарування! Відчай!
Раптом на своєму плечі він відчув дружнє поплескування санітара.
- Заходь хлопче, - промовив санітар з фотоапаратом у руці, і пройшов з ним у кабінет.
Олександр зайшов у кабінет свого лікаря з опущеною головою. Він був переповнений соромом. Санітар передав фотоапарат літньому, огрядному сивому мужчині і відлучився. Доктор Де Лівер переглянувши нові фото підійшов до Олександра.
- Друже! Не розчаровуйся! – тепло промовив доктор.
Олександр відірвав свій погляд від підлоги і лише тоді збагнув, що доктор, у цій кімнаті не сам. На кріслі під лампою-торшером виднілась невідома хлопцеві постать, ще одного мужчини років 40.
- Мабуть нам треба обрати абсолютно новий підхід до вирішення твоєї проблеми. - далі тепло вів доктор. – Це професор Джордж Везербі з Оксфорда. Він допоможе мені вирішити твою проблему. Йди на сніданок Олександре, а ми вивчимо твої нові творіння.
Доктор Везербі піднявся з крісла і підійшов до столу де лежав фотоапарат. Взявши його до рук він мовчки почав переглядати фото з палати Олександра.
- Не тривожся друже. Наразі жодного лікування я тобі не приписую, жодних процедур. Лише вітаміни і гепапротектори. Як тільки ми приймемо рішення ми відразу повідомимо тебе. Не хвилюйся все буде добре!
- Дякую вам докторе, - нарешті промовив Олександр. – Мені неймовірно соромно, що я не оправдав Ваших сподівань. І хочу Вам сказати, що я неймовірно вдячний Вам за вашу допомогу.
- Ще трішки терпіння Олександр і ми обов’язково вилікуємо тебе. – З посмішкою промовив Де Лівер. – А тепер пройди в їдальню.
До кабінету відчинилися двері. Олександр зрозумів натяк і пройшов до санітарів, які чекали на нього в коридорі.
Делівер зачинивши двері до свого кабінету побачив Везербі, який самовдоволено сидів за його робочим столом.
- Ти був правий Жан. Важко діагностувати цього пацієнта. Але мабуть не слід припиняти терапію. Може йти методом виключення. – задумливо почав Везербі.
- Я ж давав тобі його історію хвороби. Ти сам бачив, що вже й виключати скоро не буде, що. Всі хвороби, яким притаманна його симптоматика виключені.
- Згідний, але заміть Жане, що ти не розглядав можливість параноїдальних станів.
- Джордже, я запросив тебе сюди, щоб ти розглянув мою гіпотезу. Точніше, як тобі це правильно подати. В мене не має жодної медичної гіпотези. Я просто проаналізував його малюнки і знайшов дещо цікаве. Але ця інформація чесно кажучи завела мене в глухий кут.
- Жане бачу в тебе ця гіпотеза настільки дивна, що ти сам в неї не віриш.
- Я б скоріше сказав, що я її соромлюсь.
Джордж гучно розсміявся.
- Ну давай вже розказуй.
- Я не розкажу а покажу.
Де Лівер підійшов до свого комп’ютера і почав відкривати якісь сторінки і програми.
- Глянь, будь ласка, на зображення з цієї книги і на зображення в палаті Олександра.
Везербі довго вглядався в монітор комп’ютера, перегортаючи сторінки. Його обличчя не видавало його жодних емоцій. Врешті-решт, після двадцяти хвилин перегляду він відкинувся в кріслі і самовдоволено промовив до Жака.
- Ось бачиш, я тобі про, що говорив. Явно виражений параноїдальний стан. Зображення Олександра практично ідентичні тим, що в книзі. Хлопчина напевно просто настільки захопився нею, що втратив зв'язок з реальністю. Межа реального і вигаданого стерлася. Прихована параноя, яка привела до біполярного афективного розладу, або навпаки . Це ще слід дослідити. – Сяючи від гордості вів Везербі. – Хлопчина молодий, начитався цієї книги, вона справила на нього враження. Включилася фантазія. Він захопився ідеєю, поділився зі своє дівчиною, та висміяла його, він озлобився в середині і почав всім доказувати правоту своєї теорії і святість цієї книги, оточення його не сприйняло і не одобрило його позицію. Без підтримки він закрився в собі, але далі культивував цю ідею. Фаза стресу, фаза, депресії плюс симптоми манії. Ось тобі готовий біполярний афективний розлад ускладнений параноїдальним станом. – Завершив Везербі, будучи явно в захоплені сам від себе.
- Джордже, проблема полягає в цьому, що ця книга була знайдена групою вчених в римській бібліотеці лише три тижні тому. – А Олександр малює ці малюнки вже два роки.
Десь на узбережжі Середземного моря.
Величезне похоронне багаття розкладалося, згідно обряду, на відкритій місцевості, на гірському спуску. Процесія починалася з замку, зупиняючись у попередньо обумовлених місцях, де під жалібний звук флейт і ріжка, супроводженими ударами барабанів, читалися заклинання. Голуби Таніт стинали; жриці з позолоченими сосками рухалися по спіралях вічності, і очі їхні, палаючи зеленими смарагдами, були обведені чорним кольором, щоб відстрашувати оточуючих демонів. Голуби Таніт стенали. З невидимих веж у небі звучали кімвали, відроджуючи життя сонця, і закохані лежали серед розових в’юнків. Верховний жрець велично крокував під ковпаком форми левиної голови з платиновим жезлом у руці. За ним вісім юнаків у фіолетових мантіях несли труну, уся процесія жалісно ридала. БОГ ПОМЕР.
Усі вогні погасли, ворота життя зачинилися. Лише спіралі танцю не переставали плести нитку життя, зберігаючи надію для людського роду. Хлопчик лежить у відкритій труні. Життя стікає кров’ю під ласкаве журчання флейт.
Процесія наблизилася до поховального багаття, монотонно прозвучали ритуальні слова; трепетні звуки флейт, супроводжувані відлунням із хаосу грізно наростали, і дотягнувшись грані відчаю розсипались сміхом. Спіралі танцю раптом почалися сходити у одній точці.
Факел кинутий в купу дерев’яної стружки навколо бочок зі смолою за щитами. Мертвий бик на жертовному камені; мертва коза; і баран мертвий. Орел злетів прямо до сонця, голуби хлопали крилами над оживаючою процесію. Вітер подув з північного-сходу. Небо було цього ж кольору що і золотисті іскри.
Люди потискали одне одному руки і сміялись. Факели запалювалися від гаснучого багаття і передавалися іншим людям щоб вони могли запалювати інші і нести світло назад до замку. Уся процесія зрушилася у напрямку замку. Дійшовши до місця призначення люди попрямували у внутрішній двір де був розташований вхід до храму. Головний жрець перший увійшов у храм несучи у руках платиновий факел-жезл і підійшов до величезної чаші, що стояла посередині храму. Дев’ятирічні дівчатка, побриті до лиса, в істеричному танці рухалися навколо чаші наповненої якоюсь червоною рідиною. Головний жрець опустив факел-жезл у чащу і полум’я здійнялося на трьох метрову висоту. Уся процесія залилась радістю і криками. БОГ ВОСКРЕС.
З верхньої ложі за усім цим дійством спостерігали дві постаті у чорних мантіях.
- Мене зараз виверне. Навіщо ти привів мене сюди, щоб я дивився як купа цих придурків вбила хлопчика і тепер не знаходить себе від радості через це? Господи, за ними божевільня плаче!
- Я б не рекомендував вам згадувати про Бога у цьому замку.
- Вибач, вирвалось. Але я не розумію навіщо Раді утримувати цих психів?
- Ними легко маніпулювати. Вони зроблять все що ти забажаєш якщо ти переконаєш їх що це все воля їхніх богів. І взагалі не звертай на них уваги. В нас є доручення і ми мусимо його виконати.
