Устині приснилася зима. Це ж треба , саме в найкоротшу у році ніч, коли Небо, здається, притягнуло до себе Землю і вперто хоче утримати її, їй сниться зима. Тепла, гарна! Сонце вже високо-високо з самісінького ранку. І вона просто в сніг висаджує квіти. Бо ж сонячно. Ну і що , що стара сусідка завше , побачивши ось таке велике, усміхнене з самісінького ранку сонце, починала бурчати: «Чого вишкірилося? Знову зараз пропадеш на кілька днів, даси волю холодам і негоді запанувати?» Устина ніколи не розуміла, ну як це сонце може вишкіритися. Але запитати про це пані Марію не можна було . Вона тоді , як ота негода, на цілісінький день затягнеться.
Насправді на світі весна. Дерева, кущі вбрані в ошатні сукні. Такого пастельного ніжного зеленого відтінку. Виспівують пташки. На душі так легко, так солодко. Літати хочеться. Та головне не те. Головне – півонії. Її улюблені квіти. Кущі у квітах, пуп’янках, як у кольоровій піні.
Коли Устина була маленькою, вона завше обривала ті пуп’янки. Правда, на них сиділо багато мурашок, іноді вони залізали їй в рукави і боляче кусали. Одного разу та самісінька сусідка, побачивши, що на кущиках півоній зосталися зелені стебла, а з пуп’янків Устина виклала лише їй зрозумілий візерунок, аж руки заламала: «Що ж це ти, дитино, наробила? Та ти ж життя обірвала , яке ще й не народилося. А я чекаю-не дочекаюся щовесни, щоб вони зацвіли. Та як же так можна? Чи ж тебе ніхто не вчив, що кожна травинка, кожна рослинка також жити хочуть? Я ж добирала і висаджувала ті кущі так, щоб вони й по кольорах пасували одна одній. Третій рік не розуміла, чому ж вони не цвітуть…» І така гіркота була в її голосі, а на очах –сльози.
Устина тоді не розуміла: ну як можна побиватися за якимись пуп’янками, на яких повно мурашок і якими так гарно бавитися. Вони, ніби маленькі м’ячики. Тільки гарніші, бо живі. З одних виглядають рожеві язички, з інших червоні, ще з деяких – білі. Устинка також їх розкладала в різні купки. То в неї були різні сім’ї. Тато, мама, діти. Вона й імена їм давала. Цілісіньке літо вона так бавилася. На зміну півоніям приходили нігели - чорнушки. Устина не знала, що вони саме таке мають ім’я. Пані Марія їх називала розпатланими дівками. І щоранку, обходячи квітник,так і віталася до квітів: «Що, дівки розпатлані, так і стоїте нечесані?» Після неї йшла Устинка,намагаючись повторити ходу жінки, ступала поважно і широко, шаркала сандаликами по землі і , пригладжуючи ручкою ніжні квіточки, які заховалися у тонесенькому мереживі листочків, примовляла: «То й не чешіться. Подумаєш. Мені ви і так гарні, а пані Марія хай розчеше вас.» Та й сама раз намагалася їх розчесати, коли хотіла, щоб нечесані дівки стали принцесами. Але лише пообривала рожеві та голубенькі пелюсточки. Тоді їй здалося, що то розплакалися ті дівки. Остерігалася їх потім обривати. Зате квіти мальв були в неї справжніми панянками. В ошатних сукнях. Пані Марія під своїм вікном висадила мальви різних кольорів. Навіть перехожі зупинялися і дивувалися: «Вперше бачимо такі мальви. Ніколи не знали, що вони бувають навіть жовті..»
Устинка знала. У неї панянки мали сукні вишневого аж чорного кольору, кольору стиглої вишні, червоні, рожеві кількох відтінків і білі. Ну білі були нареченими. Коли якійсь квіточці пелюстка підгиналася, Устинка, наслідуючи пані Марію, хрипло кричала: « Чого закасалася? Підлогу мити будеш чи ріку переходити вбрід?» Пелюстками жоржин вона вистеляла підлогу для нареченої, щоб та не забруднила своєї сукні. Квіти із космеї були тарілками з різними наїдками.
Ось таке було в неї квіткове царство. І як не пильнувала пані Марія свої рослини, щовечора на зеленому килимку тихо помирали обірвані квіти. Вона вже й батькам Марійчиним жалілися. Але ті лише руками розводили, мовляв, і сварили, навіть одного разу пригрозили, що поб’ють, але ж йдуть на роботу, а дитина сама. Вже восени піде в школу, буде мати інші турботи. Садочок стоїть покинутий. Як закрили його чогось, продали комусь, так і стоїть. Люди порозбирали все, що там було. Розтягнули альтанки на дрова, навіть вікна вирвали, підлогу зняли, батареї вкрали… Світить обдертими стінами безока будівля, де колись діти сміялися та виростали, і плаче ночами сова на горищі, наганяючи страх на людей. Тому й нема де дітям проводити вільний час. Вони ж мусять працювати, бо й завод на ладан дихає, закриють, то й хліба не буде за що купити.
Устинка не проти була, щоб закрили той завод і мама з татом тоді були вдома. Батько би щось розповідав цікаве, мама пекла б смачні тістечка. Та й не треба їм хліба, мама його не їсть. Устинка також. Обійдуться. Але мама лише руками сплеснула на таке її бажання:»Не дай Бог», що ми тоді робити будемо? В чому і з чим ти до школи підеш? Що тато буде робити, він же більше нічого не вміє, в нього ж не звідти руки ростуть»…
Устинка знала, що тато не вміє прибити картину, відремонтувати кран, мама завше кликала страшного дядька Івана з сусіднього двора. Він приходив, кректав довго, спочатку з’їдав велику тарілку борщу, тоді брався за роботу. Устинка часто придивлялася: звідки ж то у тата руки ростуть. Нічого не побачила. Як і в неї, як і в мами, руки були на місці. І, здається, росли з плечей.
Бабуся появилася у них в неділю зранку. Спочатку довго кректала над валізою, всі вони з німим очікуванням стояли поруч. Кожен дивувався, що ж то бабуся таке привезла з Умані? Навіть тато не міг ту валізу підняти. Виявилося – гарбузи. Звичайні, жовті гарбузи. Батько аж сплюнув спересердя. «Чи ж ви, мамо, уві сні пакували ту валізу? Та навіщо нам стільки гарбузів?»
На що бабуся спокійно відповіла, що гарбузи – це здоров’я. Устинку бабуся ніколи не бачила, вона ніяк не могла вибратися до них, бо там тримало її господарство. Городи, кури, свинка, гуси. Устинка так і уявляла: виходить бабуся , у руках сумка, вже навіть знає, коли поїзд їде до них, а тут вибігають кури, гуси, вилізає свинка , всі хапають бабусю за спідницю, руки і так тримають. А тут, дивись, не втримали. Бабуся зуміла вирватися. Вона бачила, що дорослі чогось там сумно зітхали, бабуся щось говорила про те, що довелося щось продати, щось роздати, що таке життя її вже заїло… Але як би там не було, тепер Устинка не буде рости як горох при дорозі, як сказала мама. Тепер вона буде рости у хаті з бабусею. Яку чомусь заїло життя.
Ой яка ж сумна була спочатку та весна, коли появилася бабуся. Треба було вчасно вставати, мити зуби, чесати і заплітати коси. Та головне не те. Не можна було рвати квітів. Коли Устинка простягнула руку до пуп’янка півонії, бабуся одразу її зупинила: «Не можна ». «Чому, подивися скільки на них мурашок?» «Нехай , - посміхнулася бабуся. - Вони лоскочуть пуп’янок, щоб він розкрився. Злизують нектар. Без них півонія пізніше б розквітнула.»
Цього року вперше півонії так буяли, як ніколи. І так гарно стало у квітнику. Перестала бурчати пані Марія, вони з бабусею тепер так часто розмовляли про те, коли садити квіти, як їх зберігати, чим поливати.
Бабуся знала про квіти усе і навіть більше. Тепер уже й Устинка не могла зірвати квітки коли сонечко зайшло. Бабуся розповідала, що в квіточках живуть ельфи, душів ненароджених діточок. Вони мусять бути коло своїх матерів на землі, щоб стати разом перед Богом. Устинка хоч не бачила жодного ельфа, свято вірила бабусі. А та розповідала, що бузок у багатьох країнах квітка жалоби й суму. А маленька фіалка – це сльози радості Адама, коли Бог простив йому гріхи. Мирт – єдина рослина, яку Адам виніс із раю. Тому ця рослинка – символ надії. Лілея росла також в раю. Дзвоном лілей ельфи збирають своїх друзів на молитву, лілійник - квітка радості, торкнешся – і забудеш про горе. Легенди про тирлич, страшну квітку мандрагору, про тою….
Ой стільки всього знала бабуся. Устинці навіть снилося, що вона чує ті дзвони, бачить ельфів, розуміє квіти.
Не тільки про квіти знала бабуся все. На святвечір бабуся показала їй кілька зірочок на небі :
-Дивися, дівчинко. – Це Три царі, Три волхви або Три плуги. Так називають ті зорі, бо вони бачили, яки народився Ісус. І навіть колядка є про них. Ще ті зорі називають дівочими, бо дівчата по них ворожать, чи вийдуть заміж цього року. А господарі називають їх Косарями, бо пізнають по них, яка косовиця буде навесні. Чи Стожарами…
Правда тато, коли почув це, одразу сказав, що це Пояс Оріона. І що єгиптяни говорять, що це зорі Осіріса, а ріка Ніл – це Чумацький шлях на землі. Бабуся сказала тоді, що в тата світла голова і дуже мудра. Про руки татові вона , напевно, нічого не знала.
Давно нема бабусі. Нема і сусідки Марії. Устина приїхала до батьків з маленькою Софійкою, названою на честь бабусі. Вчора, уклавши дитину, довго розмовляла з постарілими батьками, мати допікала горіховий торт. Лягли вже під ранок.
І ось цей сон. У сніг висаджувати квіти. Власне й збудилася від того, що в руки стало холодно. Вікно було відчинене. У хаті пахло квітами. Її улюбленими півоніями. Але ж мати ніколи не зривала квітів. Не зривала їх бабуся і Устина ніколи цього не робила . Не любила, коли їй дарували зрізані квіти.
Виглянула у вікно. І побачила: Софійка ручкою тягнеться до пуп’янків півоній, що зеленіють серед розквітлих квітів, і вже хоче зірвати. А її мати , побачивши це, притримує ручку і каже: «Не треба . Вони скоро стануть квітами. Ось бачиш, цвітуть півонії. Улюблені квіти твоєї мами. А пуп’янки – то діточки півоній. Вони ще маленькі. А завтра вже стануть більшими. Бо у квітів таке коротке життя».
Все повторювалося. Над світом панував аромат півоній…
