20 хвилин на себе. 20 коротких хвилин зустрічі з собою.
- Як ти? - питаюся себе.
- Тобі хоча б можу не говорити банальних фраз?
- Мені - можеш.
Мовчу у відповідь.
- Не хочеш поговорити про це?
- Ні. - Відрізую тупо на те.
- Не знаю тебе, ти не така, нам завжди було про що…
- Ти сама мене такою зробила! - кричу собі в лице, не давши договорити речення.
- Як хочеш, так і живи, з ким хочеш - з тим і мрій!
- Але у мене є тільки ти…
Першим, хто зранку поздоровив з новим насталим Днем Народження був Фокстрот. Точніше автоматична база з хочбиодногоразу клієнтів. Та навіть цю есемеску на англійській українській цього разу дочитала до кінця замість того, щоби з поспіхом і гнівом витанцьовувати пальцями по телефону у скоршому видаленні роботовидного спаму. Фу! Фу! Фу! Дякую…
Здавалося б - день для найпотаємніших роздумів. А насправді - стиснуте серце у тривожному відліку секунд, як кінчається мій спокій. Він навіть не починався, він кінчений від початку. Мій кончений спокій. Моя сутність буття - це поспіх. Кожен день і крок - це гра наввипередки - з метою обігнати вчорашню версію себе, лівою невидимою кнопкою серця клацнути на полі свого тіла і обрати опцію - обновити. Хоч би не промахнутися через той таки поспіх. Господи, борони… Що воно - роки, як усі пропонують думати, - наше дишло вогню у згорблену, вічно заклопотану спину? А мріється про кошачі вигини і засмаглу шкіру тієї спини, трохи запацьорану білим цукром піску, десь на узбережжі теплого океану, чи хоча б - у розрізі довжиною в увесь хребет розкішної чорнооксамитової сукні, з келихом золотосяйного шампанського у манірних витончених ручках…
Хочеться просто побути жінкою одного разу, якій не бракуватиме відчуття краси й необхідності її відтворення для когось.
Хто нам винен, що ми такі? Звичані домогосподаркові істоти неспокою. Клопочучі дами, звихнені на побуті, інтернеті й індексі олів’є. Просто немає потреби до відтворення краси, демонстрації усіх барв свого павичевого хвоста з веселковими переливами, коли ти свійська птиця домашнього лету.
Не рахуйте будь-ласка літ мені, годинники, я не боюся того, що старшаю, я знаю, що лиш набуваю мудрості, кому ж бо, наприклад, сьогодні здався Віндовс 2000? Я маю інший погляд на все, що колись було. Кожен новий день робить окрему точку зору на окремий файл системної пам’яті. Посадови мене, життя, ув одномісне тісне каноє, і відпусти мою дрібязкову постать, увінчану екзотичними гібіскусами, тихими чистими водами життєдайної ріки усвідомлення себе - все, що вмію, встигла, планую, про що забула, куди прагну. Щоб я навчилася жити в собі без порогів, каскадів, шлюзів і гребель. Зроби моє життя тією рікою - щоб взимку вона не замерзла, влітку не затягло її ряскою, а на весні, щоб виходила з берегів і лякала діапазоном своєї любові. А восени - я спатиму, катаючи на спині жовті листочки відшумілих днів.
От тільки дозволю сьогодні собі - ще одне тістечко для задовільного рівня серотоніну, додивлюся телевізійний довідник з нікомунепотрібних порад всімхтоненароботі, круглою кнопкою мозку завершу якусь-таку “роботу”, і піду на кухню - розкатаю з родутих дріжджями думок широкий пляцок піци на вечерю. І забуду все - у клопочучому дріботінні секунд.
