В одну мить розвернулися й хутко метнулись назад. Оксанку я посадила собі на спину. Вона враз притихла і ніби приклеїлась до мене, поклавши голівку на моє плече. Здавалося, що навіть не дихала, тільки коли я повернувши голову, глянула на неї, побачила широко розплющені, сповнені жаху сині оченята. Найбільше, що хотілося зробити – це рвонутися й щодуху побігти геть, подалі від того місця. До того спонукало і ніби підганяло серце. Воно гупало так, що, здавалося, його міг почути навіть «сірий собачка». Проте розум таки керував тілом. Знали, читали, чули до яких дій спонукає хижака, до того ж голодного, жертва, що тікає від нього геть. Мені здавалося, що мама іде занадто повільно. Принаймні ми могли б прискорити ходу.
- Мамочко, швидше, ну швидше, будь ласка, - благала я.
Та швидше вона не могла. Хоча й любила мандрувати і часто спонукала всіх нас до подорожей, проте саме зараз давався взнаки її поважний вік. А тут ще раптом зупинилася і нахилилась, щоб підняти велику палицю, що лежала в кущах.
- Мамо! – вигукнула я майже в розпачі, адже на це пішли якісь секунди затримки. – І що, ти будеш нею відбиватися?
Як ми воліли в ту мить скоріше вийти хоча б у березину, а там і до хат рукою подати.
- Донечко, ану, поверни тихенько голівку і подивися, що робить той собачка.
Оксанка повільно повернулася і, не відклеюючись від мене, озирнулась.
- Дивиться на нас, - сказала пошепки.
- Не біжить за нами?
- Ні, - так же пошепки відповіла Оксанка.
Коли попереду забіліли хати, відчуття було таке, ніби потопаючим кинули рятівний круг. Але страх все ще не полишав нас. Ми так же швидко просувалися до заповітного рятунку, ані трохи не уповільнюючи ходу. Очі вже бачили село, а спини все ще сковував жах і вони просто холоділи, відчуваючи небезпеку, що кусючими голочками впиналася в кожен нерв. Назад не оглядалися. Тільки на Лісовій огорнуло впевненою і такою бажаною хвилею спокою. Я поставила Оксанку на землю і ми перевели подих.
Спуститися з Лісової вирішили не асфальтівкою, а обминувши дворище, що над горою, стежкою, яка круто звертала ліворуч тієї господи. Вона, то петляючи, то витягнувшись в пряму лінію, вилась між поодиноких дерев та чагарників. Потім та витоптана туга стежина, що біліла серед трави та порості, стрімко збігала до ставу, несподівано розгалужуючись перед ним на кілька доріжок. Одна з них простувала через неглибоку канаву, порослу ліщиною та міцним, темно зеленим берестом. Далі – високий пагорб, щедро вкритий барвистим різнотрав’ям, що відверто й зазивно спокушав своїми медовими пахощами. Аж отут ми нарешті зупинилися. Не змовляючись, всі разом просто впали у високу траву. І світ відразу ж ніби ввімкнувся. Він задзвенів, зацокотів, наповнився співом птахів, сюрчанням коників, хлюпанням води об крутий берег Панського ставу, сплеском коропа посередині дзеркального плеса, стукотом дятла в лісі, шерехом комишів, кахканням качок, шльопанням лапок об мастку й грузьку багнюку біля залитих теплою водою баюр посеред очерету. Погляду відкривався широкий яскраво зелений луг із затишними копичками сіна. За лугом виднілися ошатні, нові й старі, як і їхні, що прожили вже довгий вік, господарі, оселі Пашківки. Ген-ген праворуч на пагорбі, що за Обеєвим ставом, височіла Вознесенська церква. Ми бачили верхівку високої сосни, яка росла далеко звідси аж у центрі і слугувала орієнтиром нашої домівки. Від неї до нашого будинку хвилини три ходу. Усе це було щедро залите сонцем, що світило із голубої блакиті, а в ній повільно пливли легенькі білі хмаринки.
Тільки тепер ми відчули, як зголодніли. Та в нас же стільки всього в пакеті! Лєна міцно тримала його, навіть тоді, коли мчали лісом, не оглядаючись і нічогісінько, окрім лісової стежини перед собою, не помічаючи. На простелених долі серветках почали виставляти все, що приготували для подорожі – з дитиною ж бо вирушали. Смакували куркою, свіжими огірками, вареною в мундирах картоплею, яйцями, молодим часником, цибулею та яблуками. А ще мали компот із полуниць і домашнє печиво. Подарунок для тата, букетик лісових суниць, Оксанка по черзі давала нам нюхати, їсти строго насторого заборонила. Раптом наша дитина сказала:
- А тато просив сірому вовчику привіт передати.
Ми перезирнулися і я запитала:
- А хтось із вас бачив того… сірого собачку? Бо я – ні.
- Я не бачила, - сказала збентежено Лєна.
- І я теж, - розгублено мама.
Тепер ми всі разом подивились на наймолодшу мандрівницю:
- Оксаночко, а то був… собачка?
- Наче трошки собачка, а трошки наче й не собачка, - роздивляючись і нюхаючи суниці, відповіла вона.
- Оксанко, а що ж? На що воно було схоже? – запитала Лєна.
- Наче трошки на собачку, а трошки наче й не на собачку, - мовила Оксанка.
- А на що?! – всі разом вигукнули ми.
- На сірий стовпчик, - щиро відповіла дитина.
- Аа-а-а-а! – розкинувши руки, я безвільно впала у траву.
Навколо мене, випромінюючи абсолютний спокій, ледь-ледь коливалися стебла жовтого ярника, блідо рожеві квітки тендітної солодки, круглі, з ледь витягнутим кінчиком голівки конюшини, яскраво червоні, аристократично-стримані дрібненькі золототисячника. Ніби повисла в повітрі й дрібно тріпотіла прозорими крильцями муха. Над масивною рожевою квіткою великоголовника грізно, на низьких тонах дзижчав кошлатий джміль.
– Отак… отак….! – я не знаходила слів. - Уже б давно дома були. Та хоча б придивилися пильніше, - не могла стримати своєї досади, проте не знала на кого сердитись.
- То, напевно, і був стовпчик, - сміючись додала Лєна. – Ото знаєте, такі стоять по лісу, на них ще цифри якісь написані.
- То що, може сходимо перевіримо? – усміхнулася мама.
- Ні!!! – в один голос крикнули Лєна, Оксанка і я.
Над нами яскраво світило сонце. Пропливали безтурботні хмарки. Щебетали дзвінкоголосі пташки в лісі.
Світ радів ще одному щасливому дню.
І ми раділи разом із ним.
Примітка.
Ярник. Родина айстрові. Народна назва арніки гірської, Синоніми: ангельське зілля, баранець, чарник.
Великоголовник. Родина складноцвіті. Народні назви, синоніми: левзея, маралів корінь, маралова трава, оленячий корінь, рапонтикум.
