Запах мокрої іржи подавляв усе. Він злітав червоним листям угору, де в пітьмі сегменти ланцюгів танули немовби шматки туману під ранковим світлом. Та тільки не внизу. Палаюче море лави колихалось ревучими хвилями. Живим вогненним звіром, лизали дев’яту щабель сходів чорних від застиглої крові мучеників. Кістляві тіла оголяли душу від плоті, яка гнилим м’ясом падала в палаючі обійми моря. Зміїні сльози витікали з пустих очниць грішників й впадали у багряний поршень рота. Мотузки печалі скували їх…
Над верхівками проклятих скель ланцюги безжально виконували своє призначення. І він кричав, рвав горлянку, коли шкіра вологим воском стікала з тіла, утворюючі жовті сегмента ланцюгів. Дедалі сильніше він зливався з металом, став частиною безроздільного процесу. Пустими жилами пульсував жах. Молив Бога про смерть.
Ні. Прощення прийде з останньою каплею брудної крові. А зараз випий чашу із скрині Пандори.
Чоловік застогнав раненим буйволом під наступними тортурами. М’язи, мов червоний мак, скинув сухі пелюстки на вітер. Той поцілунком скріпив наступні сегменти ланцюга. Метал пульсував бажанням й гріхом. Піт від безкінечних тіл, кохався в іржі, а потім солоним водоспадом лився у ненажерливе лоно моря.
Він бачив, як жили сірою павутинної облітали щербаті кістки. В пастці із ребер шалено бились серце переганяючи пісок, що сипався з пустих вен на фаланги пальців ніг. Жар від пекельного моря з’їв очі чоловіка, перетворив їх на невидачі більмо. Двері тіла відкрились й серце продовжуючи качати в холосту, потягло за собою пусті вени, що згоріли в смердючому повітрі. Попіл власного життя опустився йому на вуста, яка вмить стали покрились пухирями й лопнули.
Він продовжував жити.
Кістки покрились тріщинами. Шматки гострим снігом впали на крайні сегменти й поєднались уроборосом.
Благодатна біль прорізали ганебні залишки сутності. Білосніжні крили розправились за спиною чоловіка.
Душа, ти вільна…
Глиняна дощечка підвішена на жилах, звисала з останнього сегмента ланцюга.
Оriginalis peccatum
