Тим часом у мене – контрольна репетиція перед днем народження. Роки навчання виробили звичку зустрічати своє старіння у порожній кухні з видом на зимову ніч під музику, яка мене калічить:
Lady lights a cigarette
Puffs away, and winter comes
And she forgets…
Уранці, коли за вікном почало сіріти, я побачила, що одна ніч зробила вулиці білими. Знову відчула шалену дитячу розгубленість перед цим дивом. Біле безгоміння. Стежу з вікна, як пересипається в повітрі сніжинками час – як секундами. Вони падають, сиплються під ноги перехожим, вистеляють їхній шлях, налипають на підошви – щоб хоч трохи побути з ними...
Три місяці ми будемо місити їх чобітьми, ліпити з них бабу чи дядька, дідька... Три місяці для того, щоб стріпувати з одягу час, який наївно намагатиметься стишити наш постійний поспіх у погоні за... За тим, що для кожного індивідуальне.
Незадовго до Нового року чомусь мимоволі завжди з’являються неочікувані бажання – і, як не дивно, деякі з них стають реальністю. Але цей сніг… Ні, він недоречний. Нагадує і нагадує... Ту зиму, коли я зустріла Мефістофеля свого життя і виміняла собі в нього за безцінок – за свій спокій, душевний затишок і щиру віру в чоловічу любов – …п’ять божевільних зустрічей. П’ять зустрічей – і все життя роздумів, знищене почуття довіри, спроби унезалежнитись від чоловіків, розбиті вщент ілюзії кохання.
В таких випадках добрі люди радять: «Відпусти! Отак візьми – і відпусти!». Марні спроби! Це ж не я не відпускаю – це мене тримає пам’ять, як у пастці. Суті минулого не зміниш. Той, хто змінив усе, нехай і в минулому, – суттєво вплинув на весь мій подальший маршрут життя. Ось у чому річ. Але хочу відчути такої сили почуття ще раз. Ще раз, і ще, і – назавжди.
Коли я більше не писатиму – це означатиме одне з двох: або мене вже нема взагалі на світі, або я стала самим почуттям, якому нема для чого писати. Щастя самодостатнє.
Останнім часом дуже гостро почала реагувати на все, що позбавлене сенсу і марне. Аж моторошно подумати: як швидко минає життя, поки ми отак зайняті дуже важливими справами. Тимчасом ці справи такі, що абсолютно байдуже, чи зробить їх хтось колись узагалі, чи ні. Але іноді нам потрібні гроші, дипломи, соціальні статуси, корпоративні винагороди, пам’ять наших нащадків...
Вихід у людський тісний світ, у життя за сценарієм суспільства, починається, певно, у пологовому будинку з першого щеплення немовляті – щеплення, яке робить його, тобто нас, таврованими вже навіки і прісно. Так ми отримуємо статус цивілізованих, правильних, визнаних у своїй країні громадян, дітей своїх батьків, і так далі, за законом ієрархії… Далі – ще веселіше… І вигадало людство безліч перешкод і умов, щоб будь-які цілі здавалися кожній особі вартісними, а затрачені зусилля – неймовірними. Тьху.
Дійсних бажань насправді небагато: передусім – виспатися, а вранці, перед виходом з дому, встигнути знайти ключі, телефон, гаманець, необхідні предмети особистого туалету, нікому не чинити навмисного чи випадкового зла, бо ж ти бажаєш, щоб люди тобі щиро симпатизували. Власне, цього б і досить. Аби лише зуміти якось вийти із себе, вибратися, як змія, зі своєї старої шкури, щоб бути нарешті оновленим, більш цікавим для світу, кориснішим і потрібним йому, а не тільки собі. Але при цьому не показати б нічого зайвого – того, що для себе вважаєш власним, не прийнятним ніким хаосом, спричиненим неподоланими комплексами, невдачами, розбитими сподіваннями, колишніми коханцями, розчаруваннями, недовірами, смутками й довгими пошуками свого «я». Треба, щоб ніхто не бачив твоєї невпевненості в собі.
Але чи зумію я видати бажане за дійсне?
Час від часу повертаєшся додому у паузах між навчанням і роботою. І розумієш, тільки-но ступивши на перон, що твоє рідне місто насправді надзвичайно до тебе добре й зовсім невимогливе. Залишайся для мене тим місцем на землі, де я відпочиватиму від усіх інших місць. Тут я відчуваю, як із мене одразу ж вилітають усі гвинтики й підпорки, все, що тримає зазвичай вкупі, і через якусь хвилину-дві лавиною сходить дика розслабленість, колосальний spleen… І я не знаю, як повернути собі після вихідних удома такий потрібний для Києва «динамічний» стан.
Проте за кілька днів – знову вирушати у світ, де вже ніхто не вірить, що ти колись ще зберешся, налаштуєшся на оптимізм і проявиш себе, як справжній вовк, вразиш силою й швидкістю, досконалою технікою нападу на здобич, вгризешся іклами у горло міста, урвеш і собі ласий шмат його принад. Але я, натомість, твердо стала на ту цинічну позицію, що не вірю ні в що і нікому. Бо розчарувалась в усьому й в усіх. Так легше. Так чесніше, принаймні перед собою. А взагалі-то вже дуже пізно. Хочу спати, тож знову заштовхую складні, ніяк не вирішувані університетські задачі в дальній куток «чорної шухляди». Відклади на завтра те, що не можеш зробити сьогодні.
