Пожовклий лист упав до ніг. Візитну картку осінь надіслала. Це перший золотий листочок. Він і справді лише візитна картка. Ще сонечко встигає викотитися високо-високо, ще має силу обігріти долини, поля, ласкаво торкнутися дитячих голівок, промінчиком зігнати втому з облич жінок, що прямують додому із спустілих ланів, пожартувати з маленькими пастушками. Та оця візитна картка нагадує, що осінь не за горами …
Стежка, що веде в урочище Ярина, ще чиста і якась втаємничена. За плечима – музей велета українського слова Івана Франка. Тут , на Слободі, саме таку назву має той куток у селі, колись він бігав, писав, малював, плакав і сміявся, кохав, ловив рибу, жив і мріяв. Тут Небо дало йому силу стати великим і знаменитим. Тут земля напоїла його предивними соками великої любові. Тут, був час, коли впадав у глибокий відчай. Що рятувало його тоді? Хто давав йому силу для злету Духа? Чи не ота стежина, котрою біг до Ярини? Чи не Матір Божа? Віримо, що так.
Стежка веде до лісу, котрий став прозорішим і наче вищим від осінніх дум. Ще пару кроків і перед очима – капличка… Над нею аж сяє глибокою синявою небо. Таке воно буває лише восени. Наче хоче полонити барвами і людей, і птахів, що зібралися в далеку дорогу. Щоб запам‘ятали це небо назавжди. Щоб поверталися. До України. До свого неба, своєї землі.
«Ярина»… Як прикро, що майже ніде не збереглося розповіді про першу капличку і джерело чистої і цілющої води, яке раптом вдарило з-під старезного дуба. Є легенди, міфи, розповіді, котрі пробиваються крізь сиву пелену років і чимось нагадують подібні історії в різних містах і селах по всій землі. Де правда, де видумка… Ніхто не знає. Хтось з відомих письменників колись сказав, що великі істини часто відкидаються не тому, що нема прямих доказів, а тому, що нема бажання шукати їх… Нині є бажання, але докази пішли за лінію вічності і докірливо пропливають над нашими головами білими пухнастими хмаринками…
Зміщені в часі послідовності створюють розсипані фрагменти оповідей, спогадів, записів, міфів і легенд. У них образ минулого приходить до нас не ясним, зрозумілим, а миготить, як миготять на сонці нечіткі кола на збуреній поверхні води.
Ось тут, коло старезного, вкритого мохом стовбура міфічного дуба, коло каплички, котра ввібрала в себе і людські молитви, і скрижанілу печаль світу, ще раз переконуємося, що людству лише здається, що воно йде вперед, здійснюючи одне відкриття за іншим. Насправді воно лише віднаходить те, що було втрачене ним колись.
Сюди приходять, ніби повертаючись у далеке минуле. І хоча більшість із тих, хто протоптав сюди доріжку, пройшли багато доріг, пили воду з багатьох рік, полишили багато могил на землі, де похоронені рідні і знайомі, розгубили багато друзів, мрій, сюди приходять, як вперше. З надією і вірою. У людському житті є таємниці, котрі крають наші серця, розривають їх на шматки… Щоб вгамувати той біль, приходять до місць святих, місць одвічних, місць, де Небо і Земля сходяться разом на велику молитву.
Коли ж тут, в Нагуєвичах, серед цього лісу в урочищі «Ярина» вперше явилася Пречиста і кому? Хто посадив тут отого дуба, котрого не пожаліли люди, вкоротивши йому віку і знищивши його царську вроду? Чи сам виріс, як виросли тут тисячі дубів? А там, де ростуть дуби, вода дуже чиста і дуже цілюща… Бо дуби ніколи не ростуть там, де води забруднені….
Як прикро, що ми, українці, не шанували своєї історії, не зберігали свої літописні священні книги. Що наша пам‘ять заледве може сягнути кількох віків і то не завше. Чому японці свої головні священні книги , записи про справи давнини, можуть зацитувати і нині? Хоч написані вони у першому тисячолітті…Чому монголи, китайці пам‘ятають свій рід до далекого коліна, а ми заледве чотири покоління можемо перерахувати? Чому племена зберегли свої календарі, записи, традиції і вірування, а ми пам‘ятаємо лише ті традиції, котрі передали нам бабусі-дідусі і тих не завше дотримуємося на догоду новим віянням і модам?
Щоразу, як помирає хтось із старих, рветься волокнинка у нитці Аріадни і ще одна сторінка пам‘яті ховається за сірою пеленою минулого.
Божественний вітер раптом перериває вічні думи, болючі слова докорів, спрямовані невідомо кому і до кого… Старенька капличка, яку десятки разів відновлювали люди, як ворота до вічності… І тут, під дубами, лише шепіт космосу…
Пригадую, як почула тут колись: «Сило неба, дай мені захист. Матінко Божа, не забудь мене у вічності. Торкнися мого серця серцем своїм. Захисти і обережи від непотрібних сліз, від усяких бід. Від ворогів, котрих знаю і від тих, котрих не знаю… Від води, від вогню, від ран, від слова і від зла. Від молодшого і від старшого, від першого і від останнього. Як сила від Неба, як ласка від тебе, Матері Сина Небесного і Земного, так і допомога від Бога…»
Промовляла ці слова літня жінка… У вишиваній сорочці і з такою ж вишитою торбинкою… Тоді я не посміла розпитати хто вона і чому тут… Боялася порушити таку дивну гармонію. Здавалося мені, що та жінка дивним чином потрапила сюди з далекого минулого, ще з прапраукраїнських земель і часів…
Через кілька років я знову побачила її тут. Вона не змінилася. Була така ж, ніби літа обминули її. Та ж вишивана сорочка, той самісінький візерунок, та ж торбинка, і навіть та самісінька хустина прикривала її коси…
Тепер я уже не побоялася розпитати її… Вона навіть не здивувалася. Видно, що не тільки мене вона зацікавила, що не вперше люди питають, звідки вона і чому тут?
- Я здалеку. З Харківщини. Тут колись мій батько побував. Вони отримали вказівку знищити капличку. Але не виконали тоді цієї вказівки, хоча були серед них такі, хто не побоявся підняти руку на святиню. Батько зупинив тих хлопців: «Нам ще , хлопці, воювати. І краще Богоматір мати у заступницях…». Біля цієї каплички старенька бабуся йому подала водиці напитися і подарувала образок Діви Марії з Ісусиком на руках. Мовила: «Хай береже Тебе Богородиця і Ісус на всіх дорогах життя, синку, за те, що не позволив вчинити такої біди нам…». Пам‘ятав батько, що жінку звали Розалією. Прізвище забув.
Втомлений, поранений батько, наче отримав тоді якусь силу. А що захищала його сила небесна, то це правда. Всю війну пройшов, рана затягнулася від цілющої води. Більше поранень не мав. Живим повернувся один-однісінький з нашого села. Той образок зберігав до останніх днів свого життя. Ось він.
З торбинки дістала жінка зошит, а з нього витягнула обгорнений . у прозорий папір і дуже пожовклий від літ і часу образочок.
- Тому я, коли лише випадає нагода, поспішаю сюди. Це буває не так часто, десь раз в три-чотири роки.
Розповідали люди, що бачили цю жінку не раз коло каплички. Як бачили і тих, хто намагався знищити святиню. Вони приходили сюди з молитвами, з покаянням. Один чоловік присилав сюди і доньку, і сина. Не міг померти…
Пригадалася біблійна історія.
… Коли Ісуса гнали на Голгофу, йому було дуже важко, мучила спрага. Він зупинився перед дверима одного з євреїв на ймення Агасфер і попросив води. Але той грубо вилаяв його, зачинивши двері. Боявся за своє життя. Ісус тоді сказав:»Ти боїшся за своє життя, то будеш жити вічно!» З того часу Агасфер не може померти, скитається по білому світі. І кається. І просить Бога прощення. Як і оті, котрі виконували страшні вказівки жорстоких влад, боячись за своє життя.
У промінні сонечка, що так дивно пробилося крізь крону дерев, зблиснула роса…
Світає, Господи, світає…
Земля у росах, як в парчі.
Маріє, Діво Пресвятая,
Це Ти так плакала вночі?
Капличка чекає гостей. Вона незвична. Тут стільки світла, стільки людської і Небесної енергії, стільки якоїсь незвіданої сили….
Чому ж «Ярина»? У перекладі це ім‘я означає – сонячна або сяюча…
Старі легенди розповідають, що дочка пана заслабла і одного ранку не побачила сонечка. Налякалися батьки, не знали, до яких уже й лікарів вдаватися. Але ті лише розводили руками. Одне, що медицина тоді була не така, як сьогодні. А інше, що й нині далеко не всі хвороби можна розпізнати і вилікувати. Старенька бабця, котра була у прислугах, порадила піти до джерела в лісі під старим дубом, переконувала, що вода цілюща. Повели батьки доньку туди. Помила дівчина личко, приклала водиці до очей, читаючи молитву. Молилися батько й мати, просили прощення за свої гріхи. І тут сталося диво:
-Я бачу, закричала донька. – Бачу. Матір Божу бачу, вона така сонячна, така сяюча… Звів пан на тому місці капличку у подяку Матері Божій за диво зцілення.
З того часу і пішло - Ярина.
Інші легенди стверджують, що Яриною звали доньку пана.
Хоча сумнівно, щоб так увіковічнили ім‘я дівчини. Ще інші розповідають або перекручують, що така біда трапилася з дружиною пана. І вона прозріла тут, коло джерела. На тому місці пан збудував капличку.
Чимало науковців гострили пера на тему походження назви. Відомі статті наукового працівника ландшафтно-меморіального заповідника «Нагуєвичі» п. Ярослава Ольхового, педагога Михайла Федика.
Зберігся і спогад Олени Огар, котра на старості літ проживала у м. Дрогобичі. Померла пані Олена давно, відсвяткувавши своє дев‘яносторіччя. Вона розповідала про те, що ще дитиною ходила до джерела і набирала воду. Коли хто заслаб, то не було кращих ліків. Ходила вона сюди і тоді, коли пропав її чоловік, стоячи у черзі безробітних на барабському мості у Бориславі . Просила помочі у старого дуба і у Матері Божої. Вже тоді, розповідала вона, до «Ярини» приходило багато людей і стояла тут така ясність, походження якої ніхто не міг пояснити. Бо ліс тоді був дуже густий, дуби високі і крислаті, здавалося, впиралися віттям аж у небо. Сама вона, на власні очі, бачила, що приходив сюди і Іван Франко, пив воду цілющу і сидів коло дуба заглиблений у свої думки.
- Але тоді ми не знали про Франка так багато, як ви, - ділилася вона спогадами. Його до села приводили поліцаї, він був бідний, ходив на ріку в закасаних споднях (штанах), до нього приїжджали якісь пани. Різне тоді в селі говорили…
Покійний нині пан Григорій Сосяк також розповідав про чудодійну водицю з «Ярини», котра допомогла йому стати на ноги у юному віці. Лежав у ліжку сам, мати пішла з жінками на Кальварію на Хресну дорогу, батько був у полі. За вікном сміялися діти, а він лежав хворий. І раптом почув виразно голос, що має напитися води з «Ярини». А та вода була в коморі на найвищій полиці. Мати поставила, аби хто не розлив її. Як уже він тоді дістався до тої води, важко розповідати, але голос не давав йому відступити, постійно наказував взяти воду і напитися. «І ось малий, ледве живий, самі кістки і шкіра, не міг навіть до вікна підтягнутися, аби глянути на дітей, встаю і якась сила веде мене до тої полиці. П‘ю з насолодою дзвінку і чисту воду з джерела від «Ярини». І з кожним ковтком до мене повертається сила.» Батько знайшов свого сина вже на вулиці коло дітей. Довго батьки дякували Цариці Небесній за те, що син одужав.
Збереглися про «Ярину» і спогади Ганни Григорівни Лялюк, котрі записав її син Іван Гнатович:
«Пам‘ятаю, що десь у 1946-1947 роках багато людей їздило до Ярини, бо на дубі з‘явилася живиця, а в ній - образ Матері Божої.
Москалі заборонили людям ходити до святого місця і вирішили зрізати дуба. Привезли військових. Коли ті прочитали напис у капличці, то відмовилися різати дуба. Привезли чоловіків, котрі відбували термін ув‘язнення. Ті прочитали оповідь про Ярину і також відмовилися: «Ми готові відсидіти ще один термін, але різати дерево не будемо».
Але «Ярина» не давала спокою комуністам. Вони шукали вперто способів її знищити.
Перший раз каплицю палили вночі коло четвертої години у 1971-1972 роках. Достеменно не пам‘ятаю. Спалили місцеві жителі (комуністи).
Другий раз палили її в білий день переодягнені люди в масках. Їх було десь 10-12 чоловік. Видно таки , що знову свої, бо чого би мали ховати обличчя. Після першої пожежі лісничий Григорій Коваль таємно дозволив рубати ліс на капличку, яку відбудовували вночі при світлі акумуляторів. Протягом року працювали таємно і постала вона така прекрасна і знову потягнулися сюди люди. До цієї роботи були залучені Микола Мацько, Юліан Буцяк, Іван Лялюк, Михайло Лялюк, Микола Лисівців, Степан Комар, Степан Хохлач, Іван Чапля, Йосип Чапля, Іван Буцяк, Юліан Риб‘як та інші.
Після другого підпалу капличку відбудовували всім селом протягом двох років (1988-1989).
Наприкінці війни у лісі біля криниці стояли військові табором. Старший офіцер, прочитавши в капличці опис про «Ярину», скликав офіцерів і солдатів і сказав, щоб ніхто не брав воду з криниці для напування коней або якихось інших побутових потреб, а набирали воду тільки для пиття. Він наказав викопати три криниці в лісі, котрі ще донедавна були , але їх ніхто не чистив, бо не було потреби у воді тут, і тому криниці засунулися.
Десь у 1947 році до каплички привезли спаралізовану жінку з Кропивника. Вона була цілком нерухома. Жила тут два місяці. Люди носили їй їсти. Жінка одужала і сама пішки пішла до Кропивника.
Воду треба брати на поміч для очей до схід сонця.»
А ось спогад Розалії Хойняк, 1930 року народження:
«Як була я дитиною, то в криниці з‘явилася Матір Божа на камені. То могло бути в 1936 або в 1937 роках. Серед літа.
Мама водила мене до криниці і показувала образ. Тоді ходило до «Ярини» дуже багато людей.
Вже за совітів ( а саме в 1970 році) до криниці навіть прилітав хтось вертольотом, аби набрати води.
Пригадую, що , коли каплицю палили перший раз, то були присутні при тім голова колгоспу, секретар парткому колгоспу, лісник. Палили місцеві мешканці, два брати, котрі померли передчасно. ( Не вказуємо прізвища цих братів з етичних міркувань, бо живуть діти і внуки)…А ось секретар парткому, вона не в нашому селі народилася, хоча була українкою і мала тут сім‘ю, договорилася з військовою частиною, яка мала шефство над колгоспом, про те, щоб привезли машинами бетон і забетонували криницю. Коли машини виїхали в село з Дрогобича, одна з них застрягла в Унятичах, заїхавши в озеро (може, навмисно), а іншу біля каплиці зустріла педагог Наталія Іванівна Франко. У машині сидів командир. Пані Наталія розповіла йому про каплицю, про чудеса зцілення, котрі тут відбувалися. І просила не нищити її. Офіцер пообіцяв, що не буде змушувати солдатів засипати святе місце і машини повернулися до Дрогобича. Лютувала парторг, що не змогла вислужитися.
Чому «Ярина»?
Старі люди розповідали, що давним-давно була страшна посуха. Ні в одній криниці в селі не було води. Гинула худоба. Люди розійшлися шукати воду. Одна дівчина знайшла воду там, де зараз капличка. Та дівчина називалася Ярина… Але чи то правда, не знаю…»
Василь Михайлович Дудяк, 1923 року народження, розповідає таке:
«Небіжка баба мала 85-86 років і розповідала про «Ярину». « Жив тут колись злісний і його боліли очі, прийшов до криниці напитися води і помився тою водою. Очі відразу перестали боліти. Він поділився тим з лісничим, у котрого була донька, котра теж слабувала на очі. Після того, як почала вона вмиватися тією водою, також вилікувалася. Тоді лісничий почав збирати людей, котрі і збудували першу капличку. Колись ліс у тім місці називався Яр… Бо ще до того, як тут були дерева, люди садили ярину. Потім все заросло лісом Звідси і пішло «Ярина».
Мій брат Юлій Михайлович Дудяк малим також хворів на очі, йому теж помогла та водиця. А ще за Польщі у Підбужі жив чоловік, котрий тяжко хворів. Возили його по лікарях, лежав у лікарні в Дрогобичі. Коли поверталися додому, попросив завезти його до Ярини помолитися. Батьки пішли до каплички, а він залишився лежати на возі і раптом побачив коло каплички Матір Божу у великій ясності. Почав кричати і кликати батьків, коли вони прибігли, вже не побачили нічого. Зате чоловік той з того часу одужав…»
У нашому сімейному альбомі зберігалися фотографії каплички і старезного дуба з написом - «Ярина», 1948 і Дуб Ярини, 1948. Фотограф нерівним почерком залишив такий напис на своїх роботах. То бабуся того року з моєю мамою ходили до каплички. На дубі на фото висить чимало ікон. До «Ярини» люди несли або іконку або якесь вишиття, вишите спеціально для «Ярини». Тут залишали свій дарунок разом з проханням про допомогу.
А ось сторінки з книги покійної вчительки - філолога Ганни Гром, відомої не лише на Дрогобиччині своїми виступами, статтями про село та великого свого земляка Івана Франка…
« У лісі, де росте улюблений Франків дуб, є невеличка каплиця «Ярина». Існує така легенда про її виникнення. Одному господареві з‘явилася на тому місці Матір Божа. Він оповів диво односельцям, показав місце, звідки било джерело. Там побудували капличку і викопали глибоку криницю. Копали довго, вже люди всю ярину посадили і посіяли, коли забив сильний струмінь води. Тому капличку назвали «Ярина». За іншою версією, капличку названо в честь доньки господаря, що побачив чудо.
Кожного року в дев‘ятий четвер після Великодня сільська громада проводила в капличці відправу, освячувалась вода. Тому каплицю відвідували хворі люди. Приблизно в 1913 році до «Ярини» приїжджав Іван Франко з сином Андрієм. Краяни радили йому вмочити хворі руки у воду з криниці, щоб виздоровіти. У післявоєнний час каплиця три рази була спалена комуністами, дуб зрізано. Мешканці села не здавалися, відбудовували її, кожного разу ставала вона ще кращою. Та це не давало спокою атеїстам. 14 травня 1987 року вони приїхали до «Ярини», щоб перетворити святе місце на став для риби. Нагуєвичани збіглися і просили не робити цього, утворили живий ланцюг і своїми тілами прикрили капличку.
Учителька-пенсіонерка Наталя Франко звернулася з листом до голови РАПО Волинця. У такий спосіб вдалося відстояти каплицю. Біля неї посаджено молодого дубка, щоб ріс і своєю кроною охороняв святе місце. А джерело в криниці дуже сильне. Ще за часів Івана Франка у надто посушливі роки, коли висихали всі криниці, тут було повно води, яка й рятувала нагуєвичан.»
Старший науковий працівник історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» Ярослав Ольховий у статті «Тіні забутих предків» писав про «Ярину»: « Усі ці реальності – віковий прадуб і цілюще джерело, як і сама назва лісової каплички та урочища, а також глибоке залягання у свідомості навколишнього населення поглядів щодо святості місця, в якому вона побудована, - засвідчують те, що перед нами сакральний об‘єкт незвичайної давності, святиня, у якій наші пращури здійснювали свої пошуки найвищого єства і з давніх-давен по-своєму задовольняли тут свої релігійні потреби.»
Озвучив деякі відомості про Ярину і місцевий парох Андрій
Безушко, котрий разом із громадою Нагуєвичі опікується капличкою у цьому вимоленому місці у лісі. «Я, напевно, - говорить священик, - щодо «Ярини» не відкрию нових Америк, зішлюся на ті факти, які уже зафіксовані у різних публікаціях. У «Франковій криниці» читаємо: «Найдивовижнішою легендою, що стосується Франка, є легенда про старий дуб на Ярині. Зараз це місце стало найпопулярнішим у Нагуєвичах. Сюди поспішають усі, хто відвідує село. Легенда оповідає, що колись давно була у лісничого жінка, яка тяжко захворіла і втратила зір. Чоловік ходив по лісі і одного разу, проходячи коло дуба на Ярині , який всох і його мали зрізати, побачив образ Матері Божої, що сяяв. Люди вважали, що при появі Божої Матері завжди на тому місці виникає джерело, вода з якого має чудодійну силу. І справді, майже з-під коріння того дуба забило джерело. Лісничий брав ту воду додому і вмивав нею хворі очі дружини. І вона стала бачити. На пам‘ять про це лісничий поставив капличку і відтоді почали сходитися до джерела хворі та недужі і зцілювалися чудодійною водою. А дуб, який уже віддавна був мертвий, нараз ожив. Котроїсь весни випустив пагони.
У Нагуєвичах твердо переконані, що саме до цього дуба приходив Іван Франко. Що саме тут поет відчував натхнення. Що саме тут було написано багато віршів і звідси почерпнуто той образ сухого дуба, який розвивається…
1985 року силами солдатів радянської армії та могутньої техніки, незважаючи на протести мирян, дуб зрізали. Залишився величезний пень. До сьогодні оповідають, яка сумна і трагічна доля спіткала тих, хто стяв дуба. Зараз тут - мала капличка, навколо якої вдячні за врятоване здоров‘я люди вибудували і будують щораз більше фігур».
До речі, зрізаний стовбур так і не зуміли вивезти з лісу. Не давався дуб і все. Намертво вчепився в землю і не змогли його відірвати від неї ані люди, ані тягачі, ніякі металеві троси не витримували. Так і лежить німим докором коло каплички. Хоча, кажуть люди, що, коли хтось добровільно береться ремонтувати капличку чи прибирати в ній, дуб якось подає знак, чи то рипить, чи то щось намагається підказати….
А поруч на пам‘ятнику цьому дубові напис « Не діждався правди, тепер спочиваю, натерпівся кривди у рідному краю. З‘їли мене (1985) злі язики. А за що? Не знаю»…
Не так давно лікар з Нагуєвич Микола Чапля своїми силами відремонтував капличку в урочищі «Ярина», а вже тепер нафтопереробники взялися за ремонт святині.
Тут завше людно. У день 150-річчя від дня народження Івана Франка в капличці в 11-ій годині відбулася молитва за Івана Франка. У ювілейні дні тут читають поезії на релігійну тематику.
Люди щодня приходять сюди. Бо від віків нечувано, щоб пречиста Діва не вислухала молінь своїх вірних. «Ще не чувано ніколи, щоб вона не помогла», - тут так часто звучить ця пісня-молитва. Ось і нині лунає молитва: «Під твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитвами нашими не погорди, але від бід визволи нас, єдина, чиста і благословенна…» І люди з вірою і надією вдивляються у світлий лик Божої Матері, зводять очі до Неба, котре синіє крізь крони дерев, голублять поглядом маленького дубочка, котрий раптом виріс з самісінького центру старого пня віковічного дуба. Виріс сам. А до того ж… Скільки садили дубків, і жолудів, і вже пророслих на те місце, ніяк дуб не приймався. А тут сам… Тягнеться до Неба крізь час і простір, дивує всіх своїм ніжним листячком і наче дитячою цікавістю: «А що там, угорі?».
- Ви думаєте, що той дуб на землю упав? - питала колись старенька нас коло каплички. - Та не на землю, а на родину того, хто стяв його. За юдині гроші ще не купив ніхто щастя на цій землі, а тим більше у вічності. Так, від людей можна відвернутися, ними можна і погордити і принизити їх, але від Бога не сховаєшся…Можна забути свій гріх. Але ж треба тоді на дно пам‘яті забити цвяхами своє серце. То нині обікрали народ, Україну і думають, що так буде завше. О ні… Хто залишається глухим до стогонів бідних, той одного разу і сам застогне - і не буде почутий.
На роздоріжжі вічного щастя і вічних мук стоїть Пречиста Діва Марія…
Хотіли знищити Її, хотіли знищити Бога, а знищили себе, свою культуру, історію, честь, совість, людяність, повагу, взаємну любов, гідність і залишили після себе чорним болем написані рядки в історії села, України і релігії.
Он дві тисячі літ осика тремтить, а день той і Юду забути не може.
Хіба можна знищити Матір Божу? Нашу Україну перші князі-християни віддали під покров Пречистої Діви Марії… І відтоді вона завше тут, з нами… У Ярині, Зарваниці, в Гошові, Почаєві, Биличах… У кожному місті і селі. На дорогах людських і в оселях, у храмах і в лікарнях, на землі і у Небі. На покручених дорогах життя, де падають дощі блакитні, де людська пам‘ять відпливає у спогадів холодний вир, де щастя не судилося зазнати, де стільки випробувань… І там, де мир у душі і в домівці…Скрізь, де б‘ється людське серце, виповнене любов‘ю до світу, до людей і до Бога. До неї приходять люди різних віросповідань, конфесій, церков. Приходять з миром у душі. І вона над усіма розпростирає свій омофор… Бо всі ми -- її діти. Діти єдиного Бога. Бо ще ніхто у щасті, і у муках не видумав щось краще за любов. Матір Божа вірить, що ми ті, котрі люблять Бога, котрі люблять світ і людей.
Котрі шукають правди, заступництва, допомоги і розради.
Тут, коло каплички, почули ми і молитву, котру промовляв чоловік поважних літ:
«Страднику Божий, душе праведна, хоч у сні завітай з того світу до тих, хто одягнув на себе єпитрахиль і нагадай їм, яку відповідальність вони взяли на себе. Нагадай їм, що вони не заробітчани, а намісники Христа і слуги Божі…І Ти, Мати Божа, нагадай їм, що серця свої вони повинні віддавати людям і Богу, а не марноті і суєті. Бо не можна двох Богів мати…»
Навіть проста «сліпа» людська віра, котра має обмежені можливості, здатна творити дива. А істинна віра, прихована в знанні цієї могутньої сили, відкриває взагалі необмежені можливості. Вона здатна не лише рухати планетами, але й творити, руйнувати і керувати багатьма світами лише думкою. Ще раз це розуміємо.
З різними проханнями приходять сюди, з різними проблемами. І коло тих маленьких капличок, де стільки сліз виплакано, стільки подяк висловлено, стільки слів надії і віри пролунало, розсипана у всьому невидима поезія. Захочеш – і знайдеш її завжди. Бо це – крик душі, це – серця злет і біль. Це сльози і сміх. Це найглибший розпач і найвище щастя….
Тут, у сяйві Небесної Цариці, розумієш, що на світі є лише дві речі, від яких не можна втекти: Бог і ти сам. І падають людські серця, і розсипаються ледь чутними тривожними дзвонами, і підносяться увись в урочистій феєрії життя і надії на Вічність. «Не великими будьте, а святими», - просить Матір Божа…- Бо бути великим – це поборювати інших, а бути святим - поборювати самого себе…»
Запам‘ятайте ці слова, бо життя занадто тендітне, крихке і найголовніше в ньому ми можемо не встигнути зробити. Не відкладайте на потім і свої дороги до Бога, до чистих джерел високої духовності… Ярина чекає і вас…
Ми приходимо в цей світ ненадовго. Часу , відпущеного нам, занадто мало, щоб торкнутися всіх таємниць цього прекрасного світу. Коли ж таємниця поруч. І вона така реальна, така одвічна, така чиста і простягає нам свої руки, своє серце… Чи ж не варто і нам відкрити свої серця і прийти сюди. Під омофор великої і вічної Любові Божої Матері.
