Біля входу в комбінат красувалася нова вивіска. Тепер шахта "Зоря комунізму" називалася "Зоря", а нижче на склі було видряпано: "капіталізму".
В «нарядній» дільниці Микола, несподівано для себе і всієї зміни, відмовився виконувати розпорядження гірничого майстра: працювати сьогодні за електрослюсаря. Раніше він завжди слухняно підміняв то провідника «карети», то загулялого стволового... Хоча знав: коли щось трапиться - начальство буде осторонь. «А в шахті як без порушень? Авось...» Завмираючи від хвилювання, він уперто стояв на своєму: тільки на електровоз.
- «Ну ладно... – з притиском процідив начальник. - Если каждый только за себя станет работать и отвечать, когда ж мы тот капитализм построим»?
Електровоз стояв на тому ж місці в штреку, що і три дні тому. Рукавом він стер надпис крейдою над ліхтарем «главный механик Миценмахер - козел", і рушив під грузовий ствол.
Дорогою Микола уявляв, як після зміни виведе з комбінату свій велосипед і помчить на побачення. Але, побачивши наглухо закладений шлакоблоком вхід в старий бремсберґ, розгубився, не розуміючи, що йому робити далі.
Ледве дочекавшись кінця зміни, Льотчик виїжджав на-гора разом з Наливайком. На посадочній площадці його здивувало, як чорнолика, в драних тілогрійках і демісезонних пальто, ватага набивалася в "карету" разом з мішками вугілля, розпилами, металом. Здавалося, і місця більше немає, але товар незрозумілим чином убгався увесь, ніби ті вагони були із гуми.
- Петро, це ж розкрадання державної власності!
- А ти шо, директор? Забодай його комар. Вони вивозять вагонами, а мені на пляшку і мішка не можна? Ми шо, голубі... чи той... рижі? Та ти й сам дочкам для "буржуйок" возиш…
- Та ти шо? - щиро здивувався Микола.
- Та злодії ж у владі! Придержи мій мішок. Раніше ми знали, шо одній партії треба підчинятися, забодай її комар. А тепер кому? Скільки їх понаробили?
Знизу по сходах піднімався хтось іще.
- Тєбя шо, перенести, чи шо? Шевелі копитами... А, Вітьок, то ти... Я держу карету.
- «Подождите, там ещё Плюмбум сумки тащит».
- Петро, а Плюмбур це хто, родич Міценмахера?
- Нє, якогось Мєндєлєєва. Він свинець з шахти виносе.
Нарешті, поскрипуючи канатом, "карета" поповзла вгору.
На верху Льотчик зайшов тільки в лампову, і тут вперше в житті скоїв крадіжку. Ставлячи на стіл свою коногонку, піймав мить, швидко запхнув під тілогрійку і притиснув до розбурханих грудей іншу, заряджену.
Далі більше. Удома вкрав ще й лопату, обценьки, молоток, десяток огірків і з усім цим відправився в ліс.
Там, перш за все, знайшов кам'яну квітку і бережно загорнув її в ганчірку. Копав він майже без передиху. Увечері приніс з лісництва довгі жерді для драбини, цвяхи знайшов на звалищі, звідти приволік і бляху. Окрім того, неподалік у балці, знайшовся цілий штабель метрових колод, що залишилися після розчистки лісу. Все це він збирався використати для кріплення своєї виробки. Треба було поспішати. Якщо вони з Наливайком не наплутали, то менше ніж через добу його повинні відкопати.
Коли стали попадатись камені, Микола розхитував їх обценьками і в дірявому відрі піднімав наверх разом із ґрунтом. Світло доводилось економити, добре місяць, допомагаючи йому, старався щосили. Іноді він, у знемозі, падав на прохолодну землю, дивився на зірки і роздумував. Невже правИй його син в тому, що від нього, Миколи-Льотчика, маленької людини, якимось чином залежать можновладці? І його житейське щастя не в багатому хазяйстві, навіть не в дружині з дітьми? Бо зараз він їх втрачає і ... Може, людина народжується ще для чогось, важливого, що залишається з нею довіку?
Микола задрімав, але скоро в жаху підхопився і одразу взявся до праці. Приснилося, що він запізнився, рятувальники його не знайшли, а після того як вони пішли, виробку завалило остаточно.
Сонце вже перекотилося на другу половину дня, коли в шурф, розточуючи запах свіжого перегару, заглянув Наливайко.
- Кольок, це я, забодай його комар. Санітарів ще не було?
- Яких санітарів?
- Кажуть, що хтось на тебе в дурдом заявив. Та ти не бійся, бо у них нема бензина, - він підхопив з рук Миколи наповнене відро. - А я тут проходив... На, от… - він невпевнено тицьнув Льотчику в руку якийсь папірець. - Передаш ТАМ мені. Може, воно й того... А якщо воно не... то у тебе завтра друга зміна. Чуть не забув. Якщо поймають, ти це непомітно так викинь, або з'їш. Може, бензин у дурдомі знайдуть, - пробурмотів він собі під ніс. - Ну, бувай.
По тому, як вони ніяково попрощалися і Наливайко зник за деревами, Микола прочитав записку:
"Петро, це я трошки постарівший Наливайко. Слухай. Візьми з получки ящик горілки на нашу смерть і закопай під тютиною бо грошей не буде і комунізмма теж бо нас обдурили і єсчо головку до нашево примуса. А палець на 13 горизонті у лебйодку не суй бо регрес не заплатили. Слухайся Льотчика, писав Петро Наливайко".
Невдовзі, після цього візиту, лопата провалилася в порожнечу, і він, разом із кусками породи, провалився в уже знайому виробку. Над самотньою вагонеткою якимось дивом утримувалась провисла покрівля. Кинувши лопату, Микола метнувся нагору за кам'яною квіткою. «А вони думали, шо я вже не зроблю " мертву петлю".
Перше, що він побачив, висунувши голову, були блакитні, з облупленими носами, дитячі сандалики. Потім худі колінця зі свіжими саднами. Він піднявся ще на кілька сходинок і опинився віч-на-віч з, років шести, дівчинкою, яка обома руками тримала перед грудьми газетний згорток. Шморгаючи облупленим, як її сандалі, носом, жалісно посміхаючись, вона широко відкритими ясними очима довірливо дивилася на Миколу. Він узяв з її рук тормозок і притягнув дівчинку до себе. Ніби чекаючи того, вона обвила руками його чорну шию і, міцно притиснувшись худеньким, як у горобчика, тільцем в запраному сарафані, прошепотіла на вухо:
- Я тебе більше всіх люблю.
З набіглими на очі сльозами, подумав, що впізнав би це кирпате, в ластовині, несхоже на нього обличчя з мільйона дитячих лиць.
- Як ти мене знайшла? - теж пошепки запитав він.
- Дєда, візьми мене з собою, - вона підібрала губи і закліпала мокрими повіками.
Микола відчув: ще мить і вже не зможе піти. Говорити він не міг. Зціпивши зуби, тільки заперечливо замотав головою і махнув у бік узлісся рукою. Потім швидко засунув обидва згортки за пазуху і, не попадаючи ватяними ногами на перекладини, ковзнув униз по драбині. Звідти незнайомим голосом, щосили крикнув:
- Ріта!
І сам здивувався, що назвав це ім'я. Та, враз відгукнулась, зрадівши, мабуть, що він передумав:
- А?
- Вертайся до папки!
Микола йшов, розмазуючи сльози, намагаючись переконати себе, що він уже в іншому житті, та перед очима невідступно маячило розбите дитяче коліно.
"Це ж вона так боялася запізнитися!.."
Пройшовши більше сотні метрів, Льотчик згадав, що забув лопату, але повертатися не став. Тепер він був на своїй території, і за кожним поворотом виробки сподівався побачити тьмяне світло рідних, радянських коногонок.
Наступного дня в ліс приїхала гірничорятувальна служба.
Рятувальники уважно оглянули осілий разом з деревами участок і поїхали. На банківському рахунку шахти не було ні гривні.
Минуло ще кілька, схожих один на другий, немов близнюки, днів.
Наливайко, маючи великий сумнів, все ще сподівався відкопати ящик "Московської" і, чи не щоденно, колупав землю навколо пенька шовковиці. Часом він шкодував про те, що написав ту записку. "Шо ж мені тепер, до кінця життя копати?..". Але і зупинитися вже не міг, знаючи свою забудькуватість в молодості. «Може заспав, а потім згадаю і закопаю».
На кам'янистому, зарослому чебрецем пагорбі поблизу селища, випивали Наливайко і його учень, височенний довгобразий здоровань.
- «Дед, доставай свою закуску".
- Та от тут раніш заяча капуста росла. Мабуть, з'їли.
- «Хто, зайцы?"
- Та нє, хлопці.
Наливайко простер руку, і враз від неї на степ лягла довга тінь.
- От на той бугор треба було йти. Вася Мосін казав, шо там ведмеже вухо росте. А полєзноє...
- «Если б ты мне, блин, свиное ухо предложил..."
- Да, було время. Після зміни, на "гусака" брали по півтори пляшки! І ковбаси-и..., - Наливайко розтягнув рота у блаженній посмішці і мрійливо прикрив очі. - Не сухой, конєшно, но от по такому шматку, - він, як рибалка, широко розвів руки, - їй богу, не брешу. Нє... ми жили в раю, забодай його комар. Може, хоч Льотчик там ще поживе. Ну, давай, Толян, пом'янемо його. От і зробив він мертву петлю. Хороший був парєнь, хоч і не дуже компанєйський.
Вони випили з прихованого в камінні стакана і закусили смаженим насінням.
– «Дед, ты меня не грузи... Крыша поехала у твоего Летчика, - Толян впритул присунувся до Наливайка.
- Чего ему еще нужно было? Хозяйство, как у куркуля, всю жизнь на транспорте, не выработанный. Я сразу все понял, когда в тот день на наряде его увидел. На-ча-а-льник (Толян підняв догори довгий кривий палець) приказал, а он не подчиняется. Мне связист говорил, что видел, как на ходу Летчик головой зацепил верхняк возле старого бремсберга так, что каску расколол".
- А фіброва каска откуда? - уїв Толяна Наливайко.
- «Та нашел в старом забуте и вылез где-нибудь через сбойку без памяти...
- То ти хочеш сказати, що він раптом усе забув, і виліз на поверхню ніби то після того колишнього обвалення?
- "А ты шо, кино про Будулая не смотрел? Тот после травмы тоже пол-жизни забыл".
Випили ще по одній.
- «Дед, а шо такое хамство? Что-то я не въеду. Миценмахер ни за что "закрыл" мой жетон, так я написал на электровозе: козел. А он: хамите, хамите…. Обиделся. Когда вместо провожатого на карете езжу, еще не так обзывают. Так шо, и мне обижаться?"
Випили по п'ятій...
- «Незале-е-жность… Дать лопату в руки хоть той Пугачевой, небось, забыла б, шо такое обижаться. Дед, ты шо, уже отъехал? У Горбузаря огород копал, так его баба даже сто грамм не налила. А ты: хамство, хамство... Вот где хамс¬тво!"
Толян набрав повні легені повітря і трубним голосом, щосили, закричав у бік селища:
– «Донбасс порожняк не гонит! Все козлы-ы-ы-ы!!!"
Потім, допивши з горлечка горілку, елегантним порухом відкинув порожню пляшку і завалився навзнак. Собаки з найближчих дворів ліниво загавкали і потім довго не могли заспокоїтися.
Поступово, бузкові на заході, хмари згасли, переростаючи в синяво-чорні, важкі, як брили породи, тучі.
І лише високо в небі ще довго світився помаранчевий слід від літака. Зрештою й він розтанув і все поринуло в морок.
