Спочатку приходив Святий Миколай. Ми його виглядали з усіх сторін. Вибігали назустріч. А сніги пухнасті - по пояс. Побіжиш в один бік, долаючи невидиму силу снігу, побіжиш в інший, а з порога вже мати: «Повертайтеся, Миколай щойно був».
І ми щодуху тими снігами додому. Ну як так? Ми його так чекали, ми назустріч йому виходили, а він не тою дорогою прийшов. Як ми могли розминутися?
- Чого ж він так швиденько пішов? – питаємо засмучені, хоча так не терпиться побачити дарунки.
- Бачите, які сніги. А він – старенький, змучився вже. Скільки то йому ще обійти хат, скільки ще діточок чекають його.
Ми ж, втішені думкою, що наступного року вже таки мусимо побачити Святого Миколая, кидаємося до дарунків. А тут чого лише нема. І зошити, і кольорові олівці, і пластилін, і казочки, і яблука, і цукерки. Та ще дещо з одягу. Все, що потрібно було школярикам на третю чверть, купувалося і дарувалося того дня. Практичнішим був Миколай у дні нашого дитинства. Ми ласуємо цукерками, а дідусь приповідають: « Скільки Миколай зимовий дав снігу, стільки Миколай ярий дасть трави». І додавали: «А ви, діточки, помоліться за тих сиріт, котрі нині не дістануть дарунків.»
І ми молилися, просили Бога, щоб не забув ані одну сиріточку на білому світі такого гарного для нас дня.
Після Миколая ми вже чекали Коляди.
Бабуся навчили нас колядок, віншівок, щедрівок. Розповідали, як то раніше весело колядувалося, як радісно чекали люди завше Різдва. Наші маленькі серденька завмирали від тієї радості. Ми й собі чекали того великого свята.
Святий вечір наставав для нас несподівано. Серед буднів раз – і вже серед ночі бабуся світять світло і замішують тісто на пампухи і струцлі. Потім місили тісто на вареники, вушка. Наставляли сушені фрукти на узвар. Того дня не сміли варити ніякої страви, котра не призначалася на свят-вечір. Піч могла образитися.
Потім вставали дідусь. Покректуючи, виходили на поріг: «Який день видався?» Від цього дня так багато залежало. Перш, ніж сказати, яким буде день, довго покашлювали. Бабуся на це, як це не дивно, мовчали. І від того урочистого мовчання вже було свято у хаті. Бо завше бабуся дорікали дідусеві: «Чого розкректався, розкашлявся? Старий уже, багато шуму чиниш…» Ми ж понад усе любили свого дідуся і кожне слово зачіпало й нас. Ніби то ми так шуміли.
Того дня бабуся запишалися діловито, бо ж не можна було нікого ображати, на нікого прикрикнути. Аби духів добрих не відігнати, аби ангеликів не відлякати. Дідусь виходили. Ми з нетерпінням чекали їхнього повернення. Спати, як не дивно, того ранку не хотілося. Все довкола було виповнене якоюсь глибокою таїною… Ось дідусь вносять до хати Долю – цілісінький оберемок сушеного зілля, посвяченого в церкві. Той цвіт дідусь закурювали і обходили кімнати.
Потім тим пахучим димом огортали й нас: « Аби гарні були, як ті квіти. Аби здорові були, ніжні й добрі. Щоби люди на вас дивилися і милувалися вами, як тими квітами. Аби й ви людей любили, сонечка не просипали, любили його, як квіти люблять. Щоби дощик вам у радість був…»
Мені крутилося в голові: «А як нас хтось зірве, як оті квіти?» Квіти я дуже любила, але долі їхньої ніяк би не хотіла мати. Але мовчала я, бо того дня не годилося суперечити. Ми лише дивилися, як бабуся тихесенько так, склавши губи солодко, як до меду, промовляли: «На здоров‘я, на многая літа!!!»
Кілька квіток засушених кидалося в піч. І по хаті плив аромат літа, пахло полинами й чебрецем. І ще якимсь зіллям, гарним-прегарним. В душу вступало щось таке невагомо-прекрасне. Йшов святий вечір.
Ми допомагали бабусі. Хто гриби перемивав, намочував. Хто мак запарював. Хто пшеницю впихав на кутю. Мама замішували тісто на пампушки. Булькала квасоля. По всій хаті запах квашеної капусти, котра того дня також дивно пахла. Запарювали капусту на голубці. Тихо все так. Гарно. Ніхто, щоправда, не смів промовити того дня слова: мак, пшениця…
-Що робиш, онучко? – питали смирненько бабуся.
-Зерня тру…
-Отак, дитинко…
Пам‘ятали ми ту науку. Бо хто хотів, аби бідність та злидні прийшли до хати. Бабуся ж нас довго повчали:
-На святий вечір не смій солі з хати дати, і млинка не позичай того вечора нікому.
- А чому, бабусю?
-Бо сіль погана людина поверне проти нашого роду, сіль – то як душа родини. А млинок…Цілий рік буде крутитися , як у млинку. І не зможеш нічого вдіяти.
-А чому треба казати зерня, а не так, як воно щодня кажемо?
-Аби цілий рік нужда людину не гризла…
-Чому не можна називати збіжжя?
-То кутя, кутя треба казати, бо хліб в полі виляже, вимокне.
Тисячі заборон, законів ніким не писаних того дня пригадувалося, підкріплювалося розповідями, спогадами.
Сваритися не можна, бо цілий рік спокою в хаті не буде. Розлучатися не можна, бо так і житимеш окремо. Їсти до першої зірки не можна, бо цілий рік не зможеш наїстися…
-Як зустрінеш нинішній день, так рік проживеш, – дідусь додають. І далі діляться своїми спостереженнями, виймаючи грубий зошит і щось в нього занотовуючи.
Ми вуха нашорошували. Що ж то судилося нам усім того року?
-Слава Богу, день видався морозним. Червень буде сухим і теплим. Грибів не чекай до осені, - і журилися, і раділи дідусь. – Сніги глибокі нині впали. То на врожай. Аж по вікна намело. Високе буде жито. Місяць з такими рогами крутими. Скоро погода зміниться.
-А зірки є , дідусю? – запитуємо. Багато зірок, то на гарні ягоди. Бути малині, ожині, суничкам. Ми з дідусем ходитимемо до лісу за тим пахучим і смачним дивом.
-Є, діти, є, - всміхалися дідусь і їхні сиві вуса розгладжувалися, він підходив до нас. - Чого знову позакутувалися? Ану на мороз! Бо цілий рік будете мерзнути. Зима нині повинна воювати не лісами, а над вашими носами.
-Ми швиденько вдягалися і вибігали на ганок.
-Оксано! – кричала я до найвірнішої товаришки. Ще й тішилася, що я першою вибігла на мороз.
Дідусь прислухалися до відлуння. Коли голос розлягався далеко, вони раділи, потирали задоволено руки:
-Ну й зима цього року вдалася. Бути морозу сильному. Треба кожуха таки витягати.
-А стежки, стежки чи ж чорні? - перепитували бабуся.
-Та чорні, чорні, - будемо того року з гречкою.
-Скотинка ж як?
-Е-е-е…Зірок не перелічити. –Добрий приплід буде…
Ми слухали це, як магічне заклинання, як казку, котру повторювали бабуся і дідусь щороку. Бо яка вже в них на той час худібка була? Три курки, пес та кіт. Ще кілька канарок в клітках на стінах. Та й гречку давно не сіяли. Нарізали їм, як пенсіонерам, три сотки городу за хатами на горбку. Там кілька грядок всього й було. Але те заклинання, напевно, мало незбагненну якусь силу. Бо про нього не забували.
В печі тим часом все парилося, варилося. Розлягався по хаті густий дух капусти, булькала і сопіла тихо кутя. В макітрі терли зерня до куті.
- Та не облизуй макогона, - зупиняли бабуся раптом когось із нас. – не облизуй, бо чоловік буде в тебе лисий.
І далі все місилося, варилося, ліпилося, терлося.
- Та коли вже той вечір? – не витримував хтось.
- Нині день довший на курячий крок, - серйозно відповідали бабуся.
-А курячий крок довгий? А скільки то? – не терпиться нам.
Та ось і вечір…
Дідусь вносять до хати оберемок пахучого сіна, кладе на великий круглий стіл, котрий розкладали на великі свята у світлиці. На нього бабуся застеляють сніжно-білий, помережаний візерунками обрус.
-Аби м‘яко стелилося, аби смачно варилося, щоб зі смаком споживалося, аби в печі і на столі, - зичать дідусь.
-Дай Боже! - підхоплює бабуся.
-Дай Боже! – кричимо радо й ми, бо вже виголодніли.
- Порятуй, вирятуй, сіно запашне, коники, волики, корівку і всяку худібку. Порятуй, сонечко ясне, бджілки золотії, всю комашину божу, порятуй кожну людину і мою славну велику родину. Щоби нашому роду не було переводу! Аби з голоду не плакала жодна дитина на світі, аби всі люди були щасливі і ситі.
Дідусь говорять так урочисто, так святково, ніби й нема тут нас, лише вони і Бог. А мені все кортить запитати:
« Чого ж то Ви, дідусю, Богові голову морочите? Котрі ж то коники треба рятувати, чи волики?» При моїй пам‘яті їх у нас не було. Хіба що вуликів кілька завше дідусь тримав у квітнику. Ото й була вся худоба. Ще згадані три курки , пес та кіт. І канарки.
Але не смію перервати ту їхню розмову з невидимим Богом. Підсвідомо розумію, що йдеться про величний звичай, традицію, котрим на святий вечір підпорядковано усе. Як мені нині прикро, що не все запам‘ятала, не записала, бо ще мала була, не зберегла, аби нині передати то дітям і внукам.
Вносять дідусь до хати Дідуха і ставлять у кут. Дідух підперезаний. Щоб родина купи трималася. Ми ж вплітаємо у Дідуха стрічки, прикрашаємо і обіцяємо шепотом всілякі гостинці: долю випрошуємо. Довіряємо йому найсокровенніші мрії, таємниці дитячі. Дідух сьогодні був головним. Його не сміли образити. До нього не сміли спиною повернутися.
По підлозі дідусь розкидали солому. То вже для нас. Молодші радо почали в ній борсатися і кудкудакати.
Аби кури неслися добре.
-А чи є в нас в хаті дівчата на виданні? - запитали раптом дідусь, ніби забули, що найстаршій із нас лише п‘ятнадцять.
- Є, є, - відповіли бабуся.
Ми ж здивовано крутили головами: «І де воно, оті дівчата?». Ядвіга, старша сестра, зі здивування розкрила прегарні уста і також видивилася на бабусю. Ще вчора бабуся кричали, що вона ще мала, що дівувати починають у вісімнадцять, що їй не можна ніде ходити, а нині, диви, розщедрилися, перевели в дівчата на виданні.
Дідусь Ядвізі сказали відкусити зубами кілька гілочок з вишні. Гілочку вплели у Дідуха:
-Як весною вишня пишно зацвіте, так краса дівоча забуяє…
Ми й собі аж губи пообдирали коло тієї вишеньки на морозі. Теж хотілося тією красою забуяти. Робили то крадькома, аби бабуся чи дідусь не сміялися з нас. Через хвилю Дідух нагадував їжака, щедро обтиканого вишневими гілочками. Як не як: вісім внучок. І кожна мріяла бути гарною. Бабуся, заклопотані, не помічали, а дідусь лише всміхалися у пишні вуса.
Потім було вмивання. Ядвізі дали пахучу воду, настояну на рожі і лілеї. Вона вмивала і так гарне біле личенько, щоб не всіялися веснянки навесні на носі. Ми пригорщами набирали ту воду і тицяли в неї посинілі від холоду носи. Ядвіга воду вилила під кущ старої рожі, з якої бабуся варили щовесни смачний сік. Хай веснянки вітри рознесуть. Ми стріпували руки, щоб і наші веснянки вітри рознесли. І журилися, що мало води. Навесні як же ми горювали, що нам ту воду не дали вилити і наші веснянки навічно всілися на носи.
Зате й ми мали втіху. Підсували під Дідуха знайдені влітку камінці з дивними візерунками, колами і просили грошей. Хоч трішечки. Хто знайшов найгарніший камінець, тому й грошей судилося найбільше. Тоді ми ще не знали, що не камінці ті гроші плодять і не Дідух їх дає.
Засяяла зіронька ясна. Усі помили руки, вишиваним рушником витерли і чинно всілися за святковий стіл. Мусили бути всі. Доки жили бабуся, не визнавали ніяких причин. Мусили бути завше всі. З усіх доріг повернутися. Свята вечеря на столі.
Накривали на стіл бабуся. Ніхто не смів з-за стола встати.
-Ми Вам поможемо, - просили ми.
-Ні, ні, сидіть, - всміхалися добродушно бабуся. І ніяка втома не бралася того дня бабусі. Вони швиденько все подавали на стіл, привітно всміхалися, кожному слово ласкаве знаходили.
- Бути Тобі, Юленько, й на той рік господинею, - задоволено говорили дідусь.
Дванадцять страв парувало на столі. Був тут часник у лушпинці тонкій, оселедці мариновані, борщ червоний з вушками грибними. А в борщі – квасоля велика біла. Бабуся її називали яською… Була капуста з пшоном. І підлива з грибів… Були каші й вареники з картоплі, капусти і гречки. Були голубці з тертої картоплі і з пісного рису з овочами. Пишні пампухи виблискували золотом, збанок з узваром.. Усе пісне, але таке смачне, як ніколи… У центрі стола – кутя. Бабуся знали свій , особливий рецепт куті.
Молимося усі. А на столі - запалена свічка мерехтить. Придивляємося: чи ж не плаче хтось із родини? Якщо свічка скапувала, то бабуся пригадували усіх далеких родичів. І просили: «Не плач, серце… Святий вечір йде, добро і радість несе…» Після того ми вважали, що вже тим родичам мало полегшати на душі і бралися за ложки. Дідусь запрошував до вечері душі померлих родичів, вітри і морози…
- Коли нині не прийдете, то вже не приходьте. Мирно собі спочивайте там, де Бог присудив. Христос рождається!
- Славити його! – відповідали бабуся, наші батьки.
До кожної страви дідусь примовляли.
- Не луплю тебе до живого, аби ти хоронив мене від усього злого. То говорилося до часнику. Свої примівки були до борщу, капусти, вареників, голубців… Які високі оди складали хлібові, особливо куті, вареникам, каші, грибам, узвару! Крутяться в голові ті славні і прості слова, що виливалися у поетичні рядки. Переповідаю їх дітям і душа плаче за тими далекими і світлими роками у родинному гнізді.
Після вечері дідусь казали нам брати ложки і – на поріг. Стукали – вистукували… Де пес загавкає, там заміж мали йти…
Добре було, коли до вечері гість переступав поріг. Зле було, коли вечерю хтось переривав. Злим знаком вважалося побачити під час вечері павука. Тому так усе вимивали, вичищали, аж сяяв кожен куточок, виблискувала туга від крохмалю постіль.
Колядувати починали знову дідусь. Моя мама мала сильний і чистий голос, тітка Іванка ще сильніший і дзвінкіший. Тато мій співав у церковному хорі, вуйко Юліан, самоучка, на всіх інструментах навчився сам грати, а як заспівав, то серце завмирало. Чому ніхто не помітив того таланту? Так і забрав з собою у могилу голос такої краси, що люди під вікнами зупинялися, як він співав. Та й як уся наша родина співала.
Починали «Бог предвічний»…Потім уже «Нова радість стала», «Прийшли ангели», «У Вефлеємі сталась новина». Ми підтягували… «Святу ніч» колядував лише вуйко. Господи, чи ти чув кращий спів тої коляди? Бо я не чула за все життя кращого виконання. Колядки перепліталися одна з одною. Колядувати того дня у нас не ходили. Не можна було. Потім бабуся просили, щоб заколядувати їхню улюблену, польську колядку, котру їх учили ще в дитинстві. Не знаю, чого вони так любили ту польську колядку: «Сьруд ноцной ціши…» Дитинство нагадувала, матір їхню, котра померла молодою. Ми вже розвеселилися і під столом виводили смиренними голосами: «Сьруд ноцной ціши пані не слиши, як по покою лятаюм миши». Потім таки мусіли колядувати, як належить. Бабуся чомусь завше плакали тої миті.
Ми ж пробиралися до вікна по вечері. І там шептали-заклинали: « Молодик як гвоздик…Тобі роги красні, мені очі ясні!». Вважалося, що на свят-вечір кожне заклинання мало силу. Мама моя лякала старий вазонок, котрий багато літ не цвів, що викине його таки навесні, як не цвістиме.
Пахучий узвар і пампухи вінчали вечерю. Пампухи годилося повіншувати. Бо як без того? Наймолодшому годилася й така віншівка: « Я маленький пастушок, по коліна кожушок, я горілку з медом пив, де Христос ся народив».
Іванко гордо викрикував віншівку, діставав свій пампушок і гордо оглядав нас. Нам треба було проявити вже неабияку кмітливість і пам‘ять. Віншівка не мала права повторитися.
Хтось швиденько:
-З Новим Роком йду до хати…
-Е, ні, - зупиняли дідусь. То на Рік Новий…
- Віншую Вам, бабо й діду, мамо й тато, брати й сестри , й тобі, родино велика, і тобі піч славна, і тобі, хато тепла, і тобі небо високе, світло ясне, з тими святами нарожденними. Вже Ісус Христос народився, кожній чистій душі явився, в щасті, радості всім жити, вітру не служити, димом не платити. Здоров‘я своє мати, хату в чистоті тримати, дітей у послуху, і в добрі, любові і радості. Від нині і на многая літа! Хай родиться, хай плодиться, хай ведеться, хай щастям засівається, а радістю збирається. Многая літа!
Після вечері чекали Різдва. Пахло в хаті ялинкою, яблуками й сіном. Мороз розмальовував вікна, виписував дивні візерунки на склі. Ще дивніші виписувала сни в наших душах свята ніч. Старші тої ночі не спали. Гріх було заснути. Бо відкривалося небо. Мали право приходити в гості душі померлих родичів.
Назавтра приходило Різдво. І вся наша околиця вибухала колядою, віншівками, добрим словом. Що з того, що вчителі змушені були чергувати й намагалися спіймати нас, аби хоч якось відрапортувати про вдале чергування. Ми колядували і все…
Стара сусідка просила: «Подякуйте, діти, бабусі за гостинці». Виявляється, поки ми колядували, бабуся кожній сусідці, котра не святкувала, носила частування. Була серед сусідів полька Гелена. Вона вже відсвяткувала. Кілька днів перед тим і вона приходила до нас з гостинцями. Була старенька, котра ледь перебивалася з хліба на воду, вона невідомо звідки прибилася на нашу вулицю. Була вчителька-єврейка, котра сама лишилася з великої родини, всі загинули в роки війни. Ніхто не смів бути без частування такого великого дня. Бабуся так казали. І стукали в кожні двері з пампухами, печивом і кутею. Смачною, пахучою…
