Цього вівторка, наш клас, завітав до реабілітаційного центру, ми занесли іграшки, які зібрали своїми силами. Я йшов, вперше, тому мене пробирав легкий страх. Я не знав як себе поводити і що казати.. І не один я такий був.
Але прийшовши до діток, усі побоювання зникли, і я зрозумів, що глибоко помилявся, все пройшло чудово, ми зіграли сценку-казку «Колобок», також провели гру-загадку:- яку проводили мої однокласниці, загадували загадку і кожен з діток міг намалювати відповідь, це були різні слоники, зайчики, котики..
Кожен з дітей проявляв свою фантазію біля ват мана, навіть ми десятикласники були вражені талантами маленьких художників, я наприклад не зміг би так намалювати ведмедя.
Музика яка грала, заспокоювала – тому що коли ти бачиш ці милі очки, ці усмішки, серце набирається кров‘ю, чому, чому, чому ці діти мають так мучитись, чому ця хвороба вразила їхні організми?..
Хвилі оптимізму накочувались на кожного з нас, ми усвідомлюємо що це дуже серйозно і страшно, але усе в цих діток буде добре, ми, люди, ніколи не відвернемось від наших співвітчизників, земляків, братів чи сестер.. Ми завжди будемо допомагати з усі своїми силами. Тому що діти у цьому не вині.
Вертаючись до школи, ми зрозуміли, що усі наші проблеми, це ніщо порівняно з проблемами «дітей сонця». Йшли ми мовчки, кожен згадував усмішки діток і розумів, що ми зробили добру справу. Хоч і небагато було тих іграшок але вони були від чистого серця.
І на остаток, хотілося б сказати. Що усі ми це індивідуальність і давайте не будемо забувати про це..
