Катедральна площа була порожня і вже це викликало незвичне враження. Хіба цунамі чи якийсь інший катаклізм міг вимести людей з облюбованого місця прогулянок? Чомусь не відразу усвідомив, що час навіть на пізні нічні прогулянки давно минув. Було рачей ближче ранку ніж ночі. Ждан навіть не помітив, коли вона вийшла з дверей каплиці Боїмів. Зіткнулась з ним, ніс в ніс біля бокового входу готичного храму, де було досить світло й зіткнутись могли лише люди, аж надто заглиблені в свої думки. Подумав, що то якась туристка, що їх немало розгулює нічним Львовом шукаючи пригод на голову чи на якесь інше місце. Шарахнулась чи то з переляку чи від несподіванки раптово взрівши одинокого чоловіка, якого просто перехожим важко було назвати, хіба...
Ні, мисливцем за жінками його теж не назовеш. Надто вже байдужим поглядом окинув її. Взагалі ж насміхався із своїх товаришів, які ставали в мисливську стійку лиш заввидівши жінку. «Полювання виснажує мисливця», - сміючись примовляв їм. Рачей був котом, який завше спить впівока, й вистачить миші наблизитись – цап! – ловить її. Потім ще довго бавунцяється, перш, аніж з’їсти лакомий шматочок.
Силует юного, зграбного тіла метнувся до стіни, куди не засягало світло лампи. Коли зрівнявся із місцем, де зникла незнайомка, зупинився на віддалі протягненої руки. Дівчина посміхнулась. Це була боязка посмішка, але світилась вона живою радістю, що її все ж помітили, що не був той пристійний, гарно вдягнений молодий чоловік байдужим до неї. Ждан, напевне, відчув ту її радість і в свою чергу усміхнувся. Дівчина вийшла із свого схоронку і підійшла до нього. Можливо, попросту вийшла із темряви, але йому дуже хотілось мислити, що рада його бачити, й таки підійшла до нього…
Ніщо в її вбранні ані поставі не давало натяку ким могла би бути. Хіба точно, не нічним метеликом. Лишень от волосся було в безладі, та незнайомка навіть не намагалась його поправити. Стояння серед ночі біля катедри здалось йому безглуздим.
- Я можу вас провести, коли вам страшно, - запропонував.
Вона не відповіла. Він не наполягав. Зрушив з місця і вона зробила те саме з явною приємністю, майже, як на звичній прогулянці. Коли опинились біля собору Домініканців, зрозумів, що вона не прагне йти в якомусь певному напрямку. Він перетнув вулицю й став підійматись східцями, що вели до Порохової вежі. Дівчина невідступно йшла поряд, що йому майнула думка про можливу пригоду – став оцінююче приглядатись дівчині, та погляди їхні жодного разу не зустрілись.
Там, нагорі, біля Порохової вежі, панувала темрява, а невеличка каштанова алея у сквері, видавалась стіною зловісного лісу. Дівчина не замислюючись ступала поряд. Така поведінка заінтригувала Ждана. Чи не божевільна часами? – майнула думка, але він її одразу забув, як і про можливу пригоду теж. Без сумніву вона грала. І гра та їй самій подобалася. Знав давно – є два типи жінок: відверті і таємничі. Це перше, що відчуває чоловік, і перше, що його приваблює, або відштовхує. Деякі чоловіки охочі до одного типу, інші – до іншого… Його завше вабили таємничі, тому радо включився у гру незнайомки. Перетнувши сквер Ждан зарядив підійматись крутими східцями уверх, які вели до величної споруди римо-католицької курії. Далі вони могли продовжити ходу угору, де поволейки б вийшли на Високий замок, або ж униз до Академії друкарства, або направо, у бік пам’ятника Просвіті.
- В який бік ви йдете? Шия дівчини мимоволі хитнулась управо, але того напрямку вона не вказала, лише запитала зніяковіло.
- Тобто…
Заливисто розсміявся і вона сміялась з сердечною щирістю. Дряпатись по ночі на Замкову гору йому не посміхалось, то ж звернули у бік Академії. Все ж таки мовчання незнайомки інтригувало його все більше й більше. Розглядалась повсякчас з надзвичайною цікавістю, навіть банальна каштанова алея будила у неї надзвичайне захоплення. Напрошувалась думка, що вона вперше у цьому місті. А іще, чогось тут шукає – якусь споруду, пам'ятник чи іще там чого, але таке, що годна впізнати лише по ночі. Урешті не витримав.
- Я живу тут неподалік. Якщо ви тут щось шукаєте, радо вам допоможу.
Вона дуже чітко відповіла:
- Ні, нічого.
Якщо зупинявся, вона зупинялась також. Це мене розважало. Але дівчина не помітила цієї гри. Йшла собі в щасливій байдужості. Декілька хвилин зумисне уважно роздивлявся пам'ятну дошку на будинку академії, хоча відчитати у темряві, звісно, нічого не міг. Вона послушно чекала його. Тоді вирішив, що справедливо буде дати дівчині діяти за власним розсудом. Усе, ще продовжував робити вигляд, що має в подорожі якусь свою мету, він йшов за нею, та Рух її був що вітер, який вривається туди, де знаходить вільний простір.
Спинився і взяв її за руку. Скинула на нього очі. В погляді сірий обсидіан. Руки не відняла, дозволила. Нахиляюсь до вуха; кінчик мого носа торкається її волосся. Вдихає її чистий, свіжий запах. І все ж це запах речі, якою не користуються. Вона надзвичайно вродлива, але через смуток, можливо, через уповільненість серцебиття, чи гіпотонію що спричиняє недостатній приплив крові, обличчя віддає блідістю. При цьому освітленні навіть сірістю, в якій гарні риси її обличчя починають губитися.
Зараз то й взагалі виглядає дівчиськом. Більше п’ятнадцяти їй не даси. Якась хвороблива юність. І в цю мить пронизує стрілою здогад: намагається бути німфеткою – це ж зараз так модно і так подобається чоловікам… Вона й справді викликає бажання, яке він так любив - ваблять його юні дівчатка, з комплексом «Лоліти» - іще не зовсім розвинені, та не цнотливі, що ворухоблять чоловіків, переважно старшого віку, своїми кличними, по-дитячому грайливими поглядами.
Опирається його нав'язливому погляду, навіть шаріється – нічні метелики так не чинять.
- Може зайдемо до мене? Погріємось кавою? Ми, власне, уже прийшли… Дівчина лише здвигнула раменами.
Хвилювався запарюючи каву. Не знав, як поводитися з тією дивною дівчиною. Встиг їй розповісти майже усе про себе, про те, що працює зараз над цікавезною книжкою про давню дохристиянську секту есеїв, які на його думку були буревісниками християнства. Слухала незвичайно уважно. Про неї довідався лише одне, зовуть її Радою. Циганка, чи що? Хоча геть не схожа. Не те, що обличчям, а й усіма манерами, що вже почали йому подобатися. Поводилась так, ніби зайшла серед ночі в дім незнайомого чоловіка лишень для того, аби випити філіжанку кави. Не розглядалась по стінах, хоча висіли там зовсім непогані картини, навіть оком не кинула на його гордість – пречудову бібліотеку, ба, навіть його вона не розглядала – була зосереджена лише на каві.
Різні почуття віддзеркалювались в її широко розкритих зіницях. Думки морщили, й розгладжували її чоло, вуста, здавалось, втримували тисячі слів, що хотіли б з них злетіти, та так і не злетіли…
Раніше доводилось мені бачити набагато гарніші дівочі обличчя, але жодне з них не здавалось таким принадливим, таким чарівним. Випромінювала гармонію такої сили і ніжності, що була вона понад його розуміння. Звісно, це почуття ніяк не міг назвати любов’ю, ні, хіба лиш радісним чаруванням, але почуття це було настільки повабне і сильне, що в цю мить, йому, старому скептику, запраглось безсмертя.
Щось в ній ставало на заваді, перешкоджало поводитись вільно, як зазвичай поводився з молоденькими дівчатами, аж повезяв задком по стільці. Відчуття, якого ані пояснити, ані передати не міг. То був якийсь незбагненний дотик духа. Був відчутний навіть у мовчанці.
Напинаючи мов вітрила фіранки, у відкриті вікна кімнати увірвався порив вітру, сильний, бо іще більше розколошматив Раді волосся. Мить і вона купалася у його водоспаді. Було воно осяйне й живе, й ніяк не в’язалося з цією дівчиною. Здавалось, втомлювало її – плечі вгинались під його вагою, своєю масою навіть спотворювало її миле личко. Було його надто багато.
Я вже й сам захопився своєю розповіддю, присунув крісло ближче до Ради й вчинив декілька спроб тактильного контакту. Здавалось, не зреагувала на його доторки, та від повторної кави відмовилась. Нараз дуже рвучко встала, дякуючи за приємну прогулянку й каву, намагаючись відійти. Заперечував, але, як джентльмен, подав її спортивного крою піджак, при тому намагався обійняти. Вислизнула з рук, як вода, але та дещиця, яку вдалось втримати, таки варта була зусиль. Кинувся її проводжати. Та уже зійшовши до брами, згадав, що в поспіху так і не зачинив вхідних дверей.
- Почекайте хвилинку! – кинувся угору стрибаючи через три сходини одразу. Перекрутив усього лиш раз ключем у замку, усе це забрало лічені секунди, та дівчини ніде не було. Швидко пройшов однією вулицею, другою, зрештою, змушений був змиритися з отриманим фіаско.
Уже пробивався ранок. Світ нараз побілів і вицвів, мов забута на сонці світлина – то випав густий туман – рідкість у нашому місті.
Ліз по сходах зі швидкістю кульгавої блощиці, спустошений, мов боксер після неочікуваного нокауту.
Заснути уже не міг. Відкрив алфавітний показник імен. Рада – повне ім’я Аріадна. Славнозвісна нитка Аріадни… Можливо вона і йому залишила її, як та свята мучениця, ім’я якої носить, аби знайшов її у львівських лабіринтах? Та ні – нічогіськи! Лише радість сьогочасної хвилини, якої так давно не відчував.
