У три роки Ганнуся попрохала у святого Миколая кошеня.
Тільки справжнісіньке, а не іграшкове. Дівчинка хотіла гарненьке – чорненьке і пухнасте, із білою плямкою спереду. Але погодилася б на будь-яке, навіть не дуже гарне, аби лише було кому муркотіти, коли мама йде взимку до магазину і залишає її, застуджену, саму вдома. Тоді б вона зовсім не боялась.
У п’ять років дівча «замовило» велику-велику ляльку, але схожу на неї і таку, аби її, ляльку, можна було годувати замість себе справжньою кашею. І щоб спати удень та лялька любила. Може, тоді б і мама та вихователі у садку менше сварилися?
Насправді, Ганнуся дуже хотіла попрохати молодшу сестричку. Але п’ять років – то вже досить дорослий вік: дівча добре розуміло, що вже легше отримати диво-іграшку, ніж вмовити маму подарувати їй маленьку дівчинку. Хоч сестричці можна було б зав’язувати бантики, гратися з нею і малювати їй гарні будиночки й квіти: Ганнуся любить малювати і хоче бути художницею, але у дорослих не завжди є час милуватися її роботами. Мама все одно не згодиться на сестричку, бо діти – завжди дорожчі за ляльки.
У сім років Ганна не збиралась ні про що прохати ні в Миколая, ні в родичів: кошеняти і чарівної іграшки у неї так і не було. Дорослі впевнені, що краще знають, які саме подарунки корисно отримувати малим. То нащо і час витрачати на прохання?
***
Але зараз дівчинка заходилася писати лист святому Миколаю, бо просто не могла придумати, як ще згаяти час.
Спершу вона довго-довго гралася, що її зачинили у страшну темницю якісь злі вороги і от-от мають надійти вірні друзі, визволити її і повідомити, що всі злі люди втекли далеко-далеко. Потім подумала, що краще б друзі спершу б поспішили звільнити її, а вже прогнати злі сили вона б їм допомогла – тоді, певно, їй не довелося б так довго нудитися у полоні. А потім грати і зовсім набридло: скільки ж можна висидіти, згорнувшись клубочком, НА незручній парті? Звісно, можна було б залізти ПІД парту, тоді б таке сидіння ще більше нагадувало полон, але надто це вже було б по-дитячому: так не личить чинити другокласниці.
Ганнуся із зітханням злізла із парти, підійшла до дверей класи і поторгала їх, хоч і так знала: ніхто не прийшов і не випустив її, покарану, на волю. Зараз її однокласники витанцьовують навколо ялинки в шкільній залі. І їм весело-весело. Ну, певно, отій задаваці Альбіні не дуже весело, бо ж зіпсоване платтячко і синець заважають їй виглядати як завжди, мов дівчинці із картинки у журналі.
Але й самій Ганнусі немає чого радіти… і до суворої завучки от-от відведуть… і мама сваритиметься… і який уже тоді подарунок для такої поганої дівчинки? Певно, не тільки Миколай вирішить зекономити і не витрачати подарунок на забіяку, але й Дід Мороз до неї не завітає… І зараз сумно-сумно.
Ганна перетягнула вчителькин стілець до стінки, забралася на нього, аби клацнути вимикачем. Ще не було темно, але порожній клас сутінки, здавалося, наповнювали швидше, ніж у звичайний день.
Взяла альбом для малювання: не математику ж їй, справді, зараз вчити? Малювати не хотілося зовсім-зовсім, ще й фломастери писали якось блякло. Певно, скоро доведеться прохати у мами нові. А Ганнуся не знала, чи купують фломастери дівчиськам, які б’ються?
Можна було б взяти без дозволу олівці, які забула прибрати до портфелика сусідка по парті: Ганна тепер все одно погана, а ніхто не дізнається, якщо встигти покласти на місце. Але дівчинці здалося, що тоді малюнок вийде зовсім негарним.
Потім вона згадала, як мама зранку питала:
- Доню, а ти ще не написала лист святому Миколаю? Уже от-от буде свято! Так і Миколай не встигне прочитати твоє прохання!
Дівчинка ще раз зітхнула: от чого ті дорослі так хочуть, аби діти вірили у казки? Видерла листок у клітинку із зошита і почала старанно виводити ледь кривуваті літери:
«Дорогий Миколаю!
Думаю, ти здоровий, бо святі не хворіють. Та все одно, бережися: бабуся каже, що зараз усі кашляють сильно. А як ти захворієш, хто принесе гостинці гарним дітям?
Я – негарна дівчина, бо сьогодні побилася. Але якби дурна Альбінка так погано твою маму обізвала, а ти був би малим, ти теж би бився, правда! Бо неможна нікому такі погані слова казати. А мама в мене гарна-гарна.
То мені не треба подарунка, а мамі подаруй тата. Можна не нашого, а нового. Або так, хай ти просто даси тата, а він сам подарунки нам подарує?..»
***
Ганнуся замислилась, прикусила ледь завеликими передніми зубками ручку, хоч це - теж погана звичка. Місця на аркуші залишалось зовсім трохи, тож вона не знала, як пояснити все святому Миколаю.
І що тато в неї є, хай цьому не вірять однокласники. Просто він – далеко-далеко на заробітках. І вже давно не приїздив додому, тільки гроші інколи надсилає. І що гроші ті потрібні мамі, але тато теж, певно, потрібний.
Бо Ганнуся його майже не пам’ятає, тільки як він її ще зовсім малою підкидав високо-високо, під саму стелю, а вона верещала, хоч і не було страшно. Це – пам’ятає, а обличчя – ні. Тож і не дуже сумує. А мама віднедавна перестала розказувати доні, який у них гарний тато, бо як згадує по нього, то стає ще сумнішою.
І що віднедавна до них почав заглядати у гості сусіда дядько Ігор. Дядько Ігор здається Ганнусі старим і вже точно не таким гарним, як тато на тій фотокартці, що висіла на стіні біля телевізору, а потім мама те фото зняла, бо там рамка зламалася. А купити нову рамку і знову повісити фотокартку на стіну мама весь час забуває.
Але в дядька Ігоря є кіт, правда, не кошеня, а старий і лінивий, такий не буде гратися. Та той кіт не дряпається і вміє муркотіти, якщо його гладити – а це гарно. А сам дядько Ігор каже, що Ганнуся – розумна дівчинка, дає їй читати товсті книги з гарними малюнками зі своє бібліотеки і віднедавна взявся вчити грати у шахи.
І що Ганна вже все розуміє, то дорослі думають, що вона мала і дурна. Он, у Марійки із першого під’їзду мама теж вийшла заміж недавно, і Марійка каже, що вітчим – то непогано, бо її другий тато не п’є і не б’ється і навіть їй ляльку купив. Хоч Ганні ляльку можна і не купувати: у неї є. І не схоже, щоб дядько Ігор, що завжди вітається з усіма у дворі й допомагає інколи Світлані Павлівні спускати надвір важкого візка із онуком, вмів битися.
І що даремно бабуся пошепки питає у мами на кухні, що вона малій казатиме і як пояснюватиме, коли вже наговорила перед тим, що рідний батечко – такий чудовий? «Мала» – то Ганнуся. І не треба їй пояснювати, і вона вже немала! А якщо дядько Ігор стане її другим татом, то, може, у Ганни з’явиться молодша сестра? Він же, певно, ще не зовсім старий, інакше чого б мама захотіла заміж? Тоді всі казатимуть, що Ганна – уже доросла!..
Дівчинка зітхнула і додала до написаного:
«…А можна і без подарунків і без нового тата. Хай тоді дядько Ігор стане татом, а я слухатимусь, аби мама не плакала й бабуся її сварила, що у мене вітчим.
Спасибі тобі, Миколаю!»
Аркуш закінчився. На «До побачення» місця не вистачило.
І якраз у цю мить у коридорі почулися дорослі кроки.
***
Ганнуся скочила на ноги: їй здалося, що то вчителька зласкавилася і вирішила дозволити і їй піти до ялинки. Роззирнулась по класу. Певно, Ірина Петрівна розсердиться, якщо побачить, що її стілець – не на місці. Тож кинулася перетягати його до столу. Навіть сховати лист до Миколая забула, так і залишила на парті.
За дверима – голоси: дорослі й сердиті:
- Ну-от, яке недбальство! Святі праведники! Вчимо-вчимо дітей вимикати світло, а тут – усі малі на ялинці, а в класі – світиться ледь не серед дня! От що не кажіть, але молодь, щойно з інституту – завжди проблеми!
Це - завучка, та сама, сувора, до якої Ганнусю мають сьогодні вести після свята, аби вона дівчинку насварила. А «святі праведники» - то приповідка така, коли Христина Павлівна дуже сердиться.
- Зараз-зараз, уже відчиняю, Христино Павлівно. Зараз вимкнемо, - а це вже послужливо, прибиральниця дзеленчить ключами.
Двері скрипнули. Ганнусі дуже захотілося сховатися під ту саму парту, уже не граючись, а по-справжньому. Але ж все одно дорослі побачать, то лаятимуть, певно, ще більше.
- Ой лишенько! Христино Павлівно! Тут не лише світло, тут дитинку забули! Як же ж так! – зойкнула прибиральниця так, мов Христина Павлівна і сама не побачила Ганнусю, що ніяково переминалася біля дошки.
- Мене не забули… Мене на ялинку не взяли, бо я б’юся.
- Ой лишенько! А ще дівчинка! – прибиральниця глянула на Ганнусю докірливо-докірливо, немов хлопцям битися – то і не провина зовсім, а от дівчаткам – не можна нізащо.
Короткий сердитий погляд завуча – і прибиральниця, щось стиха бурмочучи, вийшла до коридору, немов то вона – завинила школярка. Христина Павлівна дивилась не так сердито, як здивовано: Ганнуся – найменша на зріст у класі і кіски у неї світлі-світлі, ще й великими пухнастими резинками перев’язані, мов бантиками: дорослим нелегко повірити, що таке дівча вміє битись.
- І що ти тут робила зовсім сама? – Христина Павлівна, здавалось, зараз сердилась не так на Ганну, як на когось іншого, може, навіть на вчительку, тож дівчинка втратила пильність. Поки мала бурмотіла про те, що от, писала собі, завуч встигла підійти до її парти і взяти в руки списаний аркушик.
- Не треба, віддайте!
Дивно, але Христина Павлівна слухняно поклала аркуш на парту і не зробила зауваження за крик. Ганні і на думку не спало, що дорослі вміють читати значно швидше і добре розбирати отакі-от кривулі. Тож її трохи здивували наступні слова завуча:
- Святі угодники… Що ж ми з вами робимо?...
А що робимо? Дівчина закліпала світлими віями. Усі прохають святих про допомогу, хіба це погано? Вона ще й подякувала Миколаю…
***
А потім і зовсім трапилось дивне. Може, то Миколай те диво і створив, забувши, про що його прохали?
Ганнуся таки потрапила до кабінету завуча. Але це виявилося зовсім не страшно: їй дали чашку чаю із цукеркою і сунули до рук книгу казок. Певно, Христина Павлівна не така вже й страшна, як кажуть, якщо казки читає.
Завуч усе-таки сказала, що битися – погано, але хіба дорослі можуть казати інакше? А потім і зовсім незрозуміло запропонувала:
- Ганю, а давай я сама передам лист святому Миколаю? Я з ним знайома особисто. А то він, як не попередити, може випадково обмовитись про цей лист твоїй мамі, а вона знову плакатиме. А так я все Миколаю поясню…
- А мамі до Вас тоді не треба йти?
Христина Павлівна глянула у сірі очі, сповнені надії, і ледь зітхнула:
- Ганю, я сама твоїй мамі подзвоню, якщо хоче – то хай зайде. Я, врешті, теж її вчила, коли вона ще школяркою була. Не годиться свою школу забувати…
- І Ви її лаятимете, ну, за мене?...
- Дитино… усе буде гаразд…
Ганнуся насупилась: вона ненавиділа, коли дорослі говорять отак, ніби самі мають сумнів, але не хочуть хвилювати малих.
- І ні, я не лаятиму твою маму.
А це вже значно краще: тепер Христина Павлівна була впевнена, що виконає обіцянку.
- Ти ходиш до групи продовженого дня?
Ганя слухняно кивнула, відчувши, що зараз не варто нічого казати, навіть дякувати, бо сувора завуч почуває себе вкрай непевно.
- То йди, вже час: уроки закінчились… А подарунок на ялинку ти отримаєш, як й інші… трохи згодом, не бійся.
- А я не боюся: я цукерок не люблю, тільки морозиво, а взимку морозива все одно не можна!
Ганнуся нарешті всміхнута і попрощалася у дверях.
***
А дива на сьогодні ще не закінчилися: цукерки у Ганнусі з’явились відразу – і багато. Вони просто лежали на парті – карамельки, але й кілька шоколадок. А всі однокласники вовтузилися зі своїми клуночками із солодощами і зрідка косували на неї хитрими очима. Вдавали, що вони не знають, звідки у Ганни ті цукерки.
Дівчинка сплеснула руками і голосно зойкнула, ніби дивуючись і радіючи. При цьому вона розуміла, що чинить не дуже добре, дурить усіх, однак дівчата і хлопці почали посміхатися.
- А давайте поділимося? Мені стільки солодкого забагато.
Ганнуся була щира, але ніхто у неї цукерок не взяв, крім Петька із останньої парти, який увесь час щось жує, навіть на уроках. Але і він взяв лише одну карамельку, а потім голосно сопучи, поклав на парту дівчинки пістряву картонну обгортку від гостинця – якщо вкласти туди цукерки, то вийде ніби в Ганни зовсім справжній подарунок.
Ганнуся стиха подякувала всім, а потім відвернулась до вікна і часто-часто закліпала віями. Там якраз почав сипати густий сніг. І це добре, бо на сніг можна дивитись і ніхто тобі не заважатиме і в очі не зазиратиме. Тож і не здивується, чому у неї вії вологі.
А Ганнуся – не рюмса. Вона зовсім не ревіла, коли була одна у класі, а всі веселилися біля ялинки! А зараз… просто очі щипле. Добре, якби сніг ще йшов довго-довго!
Може, якщо зараз попрохати подумки про це святого Миколая, то хоч це бажання він виповнить точно?...
