- Ну, є...трохи, - невпевнено відповіла я.
- Ну, от і добре. Завтра підемо у магазини вибирати мийку на кухню і унітаз. Труби я
привезу свої.
Наступного дня Назар і Анатолій вже у дев’ятій стояли на порозі нашої квартири. Назар тримав у руках величезну червону пластмасову коробку з інструментами. Він затягнув її в коридор і запитавши Анатолія про наступні плани на день зайшов у туалетну кімнату.
- Я переодягнуся швидко і почну з унітазу, - сказав він.
- Добре, - підтвердив Анатолій. - Я пропоную також зняти всі труби, які ведуть з кухні до стояку. Як Вікторіє, ви не проти?
- А для чого їх знімати? - поцікавилася мама. - Вони старі, добротні, навіть не протікають.
- Ну, то вони зараз не протікають. А через півроку, рік…..будете знову мені дзвонити, коли вода з ваших труб буде капати зі стелі ваших сусідів, - промовив Анатолій з виглядом знавця.
Ми з Анатолієм пішли в магазин шукати труби і мийку, залишивши маму дивитися, як
Назар розбиває наш старий австрійський унітаз. По дорозі Анатолій почав розказувати
про свою роботу і його необмежені можливості сантехніка, електрика, маляра та
штукатура. Головне завдання Анатолія полягало в тому, що він десь знаходив клієнтів, якім був необхідний ремонт та хлопців, яки могли цей ремонт зробити. Сам Анатолій ходив з клієнтами по магазинам і домовлявся про знижки на ремонтні матеріали та сантехніку.
- Якщо хочете, Вікторіє, я можу зробити Вам євро - ремонт, за два місяці, - запропонував цей чудо - майстер. - Я надам вам з мамою квартиру, поживете там пару місяців, а я тим часом організую хлопців, які зроблять дуже файний модерновий ремонт. Ви свою квартиру не впізнаєте.
- А що будемо робити з собаками? - запитала я, уявляючи собі всю утопічність цієї ідеї.
Не дивлячись на сумнівну пропозицію з ремонтом, я була дуже вражена не тільки
технічними здібностями Анатолія, але й менеджерськими. Досить часто я чула, що люди які працюють руками, мають проблеми з організацією, координацією і, скажемо так, продажем своїх вмінь та талантів. Отримавши своє завдання, вони мовчки приступають до роботи і тільки після завершення завдання, можуть сказати свою першу фразу, яка буде побажанням доброго вечора при виході з квартири. Анатолій був повною протилежністю завжди похмурого мовчазного сантехніка. Він говорив без зупинки, пояснюючи мені досить широкий спектр питань, від беззмістовності використання електричного нагрівача води до необхідності початку війни, як єдиного можливого засобу зупинки корумпованих українських політиків.
- Ви розумієте, Вікторіє, це просто марна трата грошей. На світі просто не існує такий
електричний нагрівач, який буде добре нагрівати воду. Його ще навіть не придумали,-
тоном вчителя пояснював Анатолій. - Той сантехнік, який запропонує Вам поставити цей дівайс, він буде Вас просто разводити на гроші.
- Так, напевно, - невпевнено сказала я, роздумуючи в одночас, чи не сказати Анатолію, що я користуюсь, цим, як він каже, дівайсом, тобто апаратом, як мінімум тричі на день вже на протязі дуже багатьох років. Але Анатолій так впевнено розказував мені про нагрівач, що я вирішила його не переконувати у зворотньому.
Ми підійшли до Краківського і Анатолій звернув на якусь з маленьких вулочок, які
обплітали, ніби павутиння, колишній цвинтар, а тепер один із популярних базарів Львова. Я не була тут вже кілька років і тому здивувался змінам, які відбулася за цей час. Раніше на перших поверхах були розташовані квартири, жителі яких полюбляли заставляти підвіконня купою кактусів та фікусів. Тепер всі, як одна, квартири позникали, поступившись місцем різноманітним магазинам, у яких можна було придбати від дешевих домашніх капців зроблених у славному Китаї до шпалер європейської якості. Ми довго ходили по вулицям і заглядали у вітрини магазинів. Я вже збиралася запитати Анатолія, що саме він вишукує, як він покликавши мене, увійшов у маленький магазин.
У магазині майже не було місця, щоби розвернутися, бо на підлозі стояли різні моделі унітазів, на стінах були закріплені водяні фільтри, а зі стелі звисали залізні мийки. За дерев’яним столом у одному з кутів кімнати стояв продавець невизначеного віку. Він дивився на купу папірців, які лежали перед ним та тихо бурмотів собі щось під ніс. З іншої кімнати, вхід до якої знаходився за спиною продавця, лунала музика, джазові композиції п’ядесятих років. Через це мені здалося, що у магазині, у повітрі, було щось дивовижне. Але Анатолій зруйнував цей чарівний момент, запитавши у продавця про асортимент мийок зі сталі. Продавець спочатку не почув запитань сантехніка, тому Анатолію довелося звертатися до нього три рази. Почувши врешті свого потенційного покупця продавець вийшов з-за столу і підійшов до нас. Поки чоловіки дискутували про переваги та недоліки мийок виготовлених в Україні, я почала уважно роздивлятися водяні фільтри. Під кожним фільтром була прикріплена маленька табличка з назвою фільтра, його коротким технічним описом та ціною. Ці таблички мені чомусь нагадали надписи під картинами, які зазвичай можна побачити у музеях і я тихо розсміялася.
- Це фільтри для води, - раптово промовив Анатолій. - Але вам, жінкам, цього знати не
потрібно.
Я не почула, як він підійшов до мене і тому, з переляку, не встигла відреагувати на
його "блондинисте" зауваження.
- Викликайте таксі, - сказав він. - Я домовився про унітаз.
У таксі Анатолій пояснив, що мийки з цьому магазині були дуже дорогими, а от унітаз
він купив зі знижкою у п’ять відсотків. Ми попросили водія таксі заїхати до нас у саму
браму і ледь витягнувши коробку з унітазом із машини, почали в двох тягнути її на третій поверх. Десь на рівні другого поверху у мене промайнула думка, що тягання унітазів може з успіхом замінити походи у фітнес - клуб, а коли ми дійшли до мого поверху, я була впевнена, що схудла принаймі на три кілограми. За час нашої відсутності Назар встиг зняти старі і встановити нові водопровідні труби та роздовбати наш старий унітаз, який ще починав свою кар’єру під ім’ям „мушля кльозетова’’, на маленькі шматочки. Він якраз збирав ці білі залишки предмету, який служив вірою і правдою не одному поколінню нашої родини, у великий мішок для сміття, як Анатолій поставив перед ним ящик із нашим придбанням.
- Давай Назар, збирайся, - сказав він, звертаючись до свого підлеглого. - Завтра будемо ставити унітаз, а тепер нам треба йти. На нас чекає наступний клієнт. Почувши слова Анатолія, мама і я переглянулася і водночас запитали його:
- Як завтра? А куди ми...
Але Анатолій перебив нас і закриваючі парадні двері сказав:
- У парку, все у парку. Там є громадський туалет.
Я завжди дуже дивувалася, коли мої знайомі розповідали про жахи ремонту. Здавалося би, що тут важкого, змінити труби або встановити нову сантехніку. Зняв старе - встановив нове, роботи на пару годин. Але наступний тиждень показав мені, як глибоко я помилялася на рахунок робіт з покращення санітарно-побутових умов. На протязі наступних днів наша маленька родина прокидалася дуже рано. Ми снідали нашвидкоруч зробленими бутербродами, запивали чаєм, який навіть і не встигав
охолонути і бігли по магазинам у пошуках різноманітних предметів зі списку, який кожен вечір нам залишав Анатолій. Одного разу це, були десять кілограмів цементу, які мені, яка, за звичай, їздить навіть за хлібом на автівці, довелося тягнути на собі, майже п'ять кілометрів. Іншого разу, це була дерев’яна тумбочка, зроблена на замовлення. Стару довелося викинути разом із старою таки мийкою, після того, як Назар повідомив нам, що зняти цю мийку він зняв, а назад прикріпити вже не в стані.
Але під кінець тижня я почала бачити світло у кінці тунелю. Назар, під керівництвом
Анатолія закріпив всі нові пластикові труби, встановив мийку з тумбочкою, поставив унітаз і ретельно залив його цементом. Нарешті у п’ятницю, десь біля восьмої вечора, хлопці поскладали свої інструменти, і по черзі, незалежно один від одного, запитавши, чи я не маю бажання сходити з ними на каву на вихідних та отримавши рішуче ’’ні, дякую, у мене інші плани’’, вийшли з квартири.
- Яка краса, - сказала мама. - Все таке нове, файне. Але я не впевнена, що всі ці інсталяції будуть служити нам так само довго, як їх попередники.
- Поживемо - побачимо, - промовила я, роздумуючи, чи не відсвяткувати мені закінчення заміни сантехніки походом до перукарні.
Але відпочити мені так і не вдалося. Вже у понеділок, з самого рання, наш сон перервали майстри, які прийшли підготовувати віконні рами для встановлення нових вікон. Підготовка полягала в тому, що вони зняли старі вікна, видерли, як каже моя мама ’’з м’ясом’’ дерев’яні рами і поставили весь цей мотлох у нашій вітальні.
- Винесете вікна та рами у подвір’я, поки наверх підніматися будете, їх вже не буде.
Знаєте, яке зараз дерево дороге? А тут у вас ще олов'яні ручки…побачите розберуть це добро за хвилину, - відповів один із майстрів на моє запитання, про те, що я маю робити з цими дерев’яними уламками вікон.
- Я ж то все сама не підніму, - попробувала я вмовити трьох богатирів допомогти мені.
- Давайте сто доларів і ми вам все знесемо у подвір’я, - запропонував найвищий та на
вигляд найсильніший хлоп.
Я трохи здивувалася космічності ціни цієї послуги і це відобразилося у мене нобличчі. Я не знаю, які ще думки можна було прочитати там, але всі три чоловіки поспіхом вдягнули куртки і попрямували до виходу.
- А нові вікна ви коли ставити будете? - запитала мама вибігаючи на сходову клітку слідом за майстрами.- Завтра, - лаконічно відповів хтось з чоловіків.
Ми зайшли у коридор, зачинили парадні двері і у той момент почули, як у нашому майже під європейські стандарти відремонтованому санвузлі голосно дзюрчав струмок води, яка невідомо звідки виливалася на підлогу. Я відкрила двері у туалет, і побачила, що ця, у деяких випадках цілюща, рідина виливається з нового унітазу.
Анатолій та Назар були у нас вже через півгодини. Те з якою професійністю вони
відреагували на новину і як злагоджено приймали міри для запобігання затоплення цілого будинку, нагадало мені роботу так званої ’’високо професійної організації’’, де кожен точно знає що необхідно робити і тому їм не потрібні ніякі керівники та начальники. Такий собі ключ лелек, які вирушають у вирій або колонія високоорганізованих мурах, де кожен знає, що йому робити. Анатолій подзвонив у ЖЕК, домовився про відключення води і довідався де і коли там проводиться ранкова планерка, на якій повинні бути всі сантехніки та слюсарі, які відповідають за наш будинок. Назар у той час намагався припинити потік води з унітазу та паралельно збирав воду з підлоги.
- Не хвилюйтеся, - сказав Анатолій, заходячи на кухню, після того, як закінчив розмову з ЖЕКом. - Все буде добре, я про все домовився.
- Про що саме Ви домовились? - з підозрою запитала мама.
- Ну…. Вам зараз відключать воду. І Назар зможе подивитися, що саме сталося з
унітазом. - відповів Анатолій.
- Перекриють воду? - повторила мама.
- Так. Я не зміг знайти кран, який перекриває доступ води до Вашої квартири і тому
попросив, щоби її перекрив ЖЕК, - з гордістю сказав Анатолій.
- Еееее…. - нерішуче почала речення моя мама. - Ви знаєте, що якщо воду перекриє ЖЕК, то без неї залишиться цілий мікрорайон. А це напевне не дуже файна ідея…На вулиці наразі біля сорока градусів….
- Та Ви не переймайтеся - спробував заспокоїти маму Анатолій. - Ми завтра з ранку разом підемо ЖЕК і пояснимо, що Вам необхідно міняти стояк.
- Міняти стояк? - повільно перепитала мама.
- Саме так. У Вас через нього проблеми з унітазом, - сказав Анатолій. -Я думаю, що хтось з сусідів викинув ганчірку, а вона забила стояк і тому у Вас тут локальний потоп.
- Так у нас вже були проблеми з унітазом, - сказала я, намагаючись хоча би якось
розібратися у тому загальному хаосі. - Тому ми Вас і викликали.
- О, шановна пані Вікторіє, то були зовсім, я повторюю, зовсім, інші проблеми, - сказав Анатолій звертаючись до мене. - Підемо завтра разом до ЖЕКу і я тоді всім все поясню. І запам’ятайте, туалетом до завтра не користуватися! В парк… все у парк….
Наступного дня ми з мамою вирішили розділитися, вона залишилася вдома чекати майстрів, які збиралися встановлювати вікна, а я вирушила з Анатолієм до ЖЕКу. У зв’язку з тією святковою подією Анатолій вирішив трохи причипуритися, вдягнувши джинси замість широких штанів кольору хакі та нову червону куртку. Порівняно з Анатолієм я виглядала не так святково. Після того, як я до третьої ночі зносила у подвір’я старі вікна та рами при температурі повітря тридцять градусів у мене, у зв’язку з повним виключенням води, навіть не було можливості змити пилюку з обличчя. Коли Анатолій з’явився у всій своїй красі на порозі нашої квартири, я тільки й змогла прочесати волосся і вдягнути свіжу футболку.
Коли ми зійшли у браму, до подвір’я заїхала вантажівка з якої вискочили майстри по заміні вікон і почали витягати вікна із багажника машини.
- О, я бачу Ви вирішили поміняти вікна? - напівстверджуючи, напівзапитуючи промовив Анатолій. - Я Вас запевнюю, Ви дуже сильно переплатили. Якщо би Ви замовили вікна у мене, я би домовився про них набагато дешевше.
- Ви ж не знаєте скільки ми заплатили за ці вікна, - здивовано сказала я.
- Це зовсім не має значення, - сказав Анатолій менторським тоном.- Я б встановив Вам вікна набагато дешевше.
В останню секунду я, як то кажуть, прикусила язика, і не встигла сказати, що якість
встановлення вікон Анатолієм напевно би відповідала якості встановленя унітазу.
У ЖЕКу було тихо, тільки дві величезні зелені мухи голосно кружляли біля вікна.
- Так, де ті працівники? Либонь пішли з самого ранку на пиво, - з посмішкою промовив Анатолій, заглядаючи по черзі у кожну кімнату.
У останній кімнаті, біля вікна сиділа молода дівчина і щось голосно говорила у трубку телефону. Вона повернула обличчя до вікна і тому не відразу побачила нас. Ми ввічливо зачекали поки дівчина закінчить розмову, під час якої вона уважно розглядала свій манікюр і повернеться до нас.
- Шо вам треба? - запитала вона надзвичайно високим голосом.
- Хм, - відкашлялася я. - Я би хотіла поговорити з головним інженером або сантехніком ЖЕКу.
- Сантехніком? - перепитала працівниця, розтягуючи слова. - Так вони всі на планерці.
- А де вона відбувається? - запитав нетерпляче Анатолій.
- Планерка? А...так вона у іншому будинку.
- Ви можете дати нам адресу того іншого будинку? - Анатолій і я запитали це разом.
- Так, можу. Це ж через два будинки, у подвір’ї, - сказала позіхаючи дівчина.
Через декілька хвилин ми знайшли приміщення у якому відбувалася планерка. Велика
темна кімната була вщент забита. Слюсарі, сантехніки та інші працівники ЖЕКу сиділи на підвіконні, поламаних кріслах, які напевно принесли із старого кінотеатру та широкому столі. Посеред кімнати стояв високий худий чоловік, середнього віку. Його майже сиве волосся було акуратно зачесане назад і він весь час поправляв свої довгі вуса.
- Так хлопці, вам треба більше рухатись, швидше працювати. У нас дуже багато скарг. - голосно промовляв він, а всі чоловіки з повагою дивилися на свого шефа.
Але Анатолій перервав цю робочу ідилію запитавши високого чоловіка:
- Ви головний інженер?
- Так, - коротко відповів чоловік.
- Тоді у мене для Вас завдання, - сказав Анатолій виходячи на середину кімнати. - У цієї жіночки зламався унітаз і там потрібно міняти стояк.
Через годину у нашій маленькій вбиральні стояли три сантехніка, електрик, головний
інженер, Анатолій і зовсім розгублений Назар. Моя мама намагалася протиснутися у
середину кімнати поміж чоловіками, але у неї не було ніякої можливості.
Апогей апофеозу почався тоді, коли до цієї ранкової вечірки приєднався наш сусід
по коридору. Він просто з‘явився у натовпі і почав голосно розповідати про те, як він
заселився у свою квартиру.
- А що тут роблять ці хлопці? - запитав він Анатолія.- Сусідка вирішила зробити ремонт?
-Так, ми робимо ремонт,- відповіла я, стараючись випхати його на його половину
коридору.
- А, то добре. Бо смердить тут вже дуже сильно.
- Смердить ? - перепитала я.
- Так, смердить. І вже дуже давно, напевно років десять, - голосно прокричав сусід.
- Смердить? З нашого туалету? - так само голосно запитала я.
- Нє, не з туалету, а з ліфту. Тобто шахти ліфту, - відповів сусід потрохи відступаючи під моїм натиском, на свою половину.
Головний інженер, який до того розмовляв з сантехніком ЖЕКу вийшов з туалету та
запропонував мені зняти унітаз і поставити новий, а Анатолій захищаючи свою роботу
заперечував всі пропозиції представників ЖЕКу. У голові лише промайнуло „зараз вони поб’ються“. А тут, як то кажуть у казочці, задзвонив телефон. Це були майстри для встановлення вікон, які привезли ці самі нові вікна. На них ще навіть була наклейка з надписом "Якість по-європейські не може бути дешевою".
Я стояла біля санвузлу і не знала що робити, відкривати двері, давати згоду на заміну
унітазу, заганяти собак у кухню або у спальню, чи розбиратися з сусідом, який наполягав на тому, що у нас в коридорі чимось смердить вже останні десять років. І у цей момент у мене автоматично спрацював вироблений за багато років роботи з електриками і сантехніками рефлекс. Правда сантехніки то були німецькі. Але навіть їх українські аналоги, тобто колеги, замовкли, коли я дуже голосно прокричала:
- Всі мовчать. Тихо. Говорити по черзі, тільки після того, як я дозволю!
Через тиждень моя відпустка закінчилась і я почала збиратися на літак. Всі мої речі були вимазані штукатуркою та машинними маслами. Як з‘явилися ці бурі плями на одязі я не могла пояснити, але мене більше цікавило, як їх виводити. Мої гумові чоботи від „Burberry“ так і залишилися лежати у валізі поряд з новою хусткою. „Ну нічого, наступного разу у мене обов‘язково з‘явиться нагода продемонструвати Львову моє почуття моди та стильність“ подумала я закриваючи валізу. Літак зі Львова у Дортмунд стартував вчасно. Стюардеси майже відразу почали продавати їжу та парфуми. Пасажири збуджено розмовляли один з одним, намагаючись перекричати стюардес та час від часу пілот розказував нам яка погода стоїть за бортом літака. Не зважаючи на галас я закрила очі і, знову таки, несподівано для себе заснула. Уві сні я, як і минулого разу, проводила нараду на фірмі. Я сиділа у позі принцеси, а на мене уважно дивилися Анатолій, Назар, головний інженер ЖЕКу,трохи глухий сусід і дві собаки, Тереза та Альо....
