Усього лише на тиждень приїжджав в наше місто відомий стиліст,майстер перукарської справи, Іван Ланж. Його імя обросло товстим шаром слави, таким чином зробивши з свого власника знаменитість. Саме в зірковому статусі пан Ланж збирався давати майстер клас недосвідченим колегам по цеху, робити зачіски місцевому бомонду та продовжувати відеофіксацію свого турне областями України.
Місцева еліта вишикувалась в чергу до зіркового стиліста. На візит до відомого гостя поталанило якимось чином записатися моїй сестрі, хоча до вибраної касти багатих не успішних вона не належала. Усім своїм знайомим моя Інна хвалилася,що незабаром змінюватиме зовнішність у маестро, Івана Ланжа.
Інна з нетерпінням чекала візиту, вона свято вірила, що Ланж наче маг, зможе перетворити її тоненький сірий «хвостик» (саме таку зачіску обирала сестра в повсякденні) в стильну стрижку. Інна чекала сеансу у Ланжа наче християни чекають другого приходу Месії.
Дата майбутнього перетворення поступово наближалась. Однак, на шляху до красотворення постала банальна життєва перешкода – не було з ким лишити 5-ну донечку. Чоловік Інни саме поїхав у довгострокове відрядження і тому не міг няньчити малечу. Подруги та знайомі чи то через заздрощі чи з інших причин відмовлялися, зсилаючись на власні плани та зайнятість.
Спершу виручити Інну пообіцяла наша мама. Однак, дотримати слова їй завадив, якийсь солідний пан (за її словами), який клюнув на мамине любовно-пошукове оголошення, і призначив рандиву саме в день стилізування Інни. Матір категорично відмовилась жертвувати перспективою отримати кавалера і переклала догляд за дитиною на мої плечі. (Матір була в своєму репертуарі. Її інтереси були завжди на п’єдесталі першості.)
Не те щоб я була не рада компанії малої щебетухи, просто для працюючої людини субота – це особливо цінний день, він наповнений волею та відпочинком, лише в цей 6-го дня тижня ти цілковито вільний від роботи (адже неділя нагадує, що на наступний день на роботу). Я б могла провести його в колі друзів, з якими за приємною бесідою ми б засиділися допізна. Або ж на противагу такому гамірливому варіанту проведення дозвілля вибрати словесний вакуум, зоставшись дома, присвятивши цей час медитації, гарячій ванні, читанню любовного роману, який купила вже давненько, але так і не знайшла вільного часу аби познайомитись з його героями.
Я зовсім не мала ніякого підходу до дітей, не знала, як потрібно з ними поводить, тому переживала, наче студент перед першим іспитом. Мала підсвідомо відчула мою моральну вразливість, почала проводити тест на моє терпіння, перевіряючи міцність моєї нервово системи. Вона наче енерджайзер крутилася по хаті, перебуваючи в стані постійного руху та шуму. Жодна іграшка не винагороджувалась її увагою на довгий період часу.
Така метушня в квартирі стомлювала мене куди більше ніж моя нелегка праця в офісі.Аби якось боротися з невгамовною дитиною та зупинити створення гармидру в домі, я вирішила вдатися до хитрощів.
- Діанка, а давай я тобі казочку почитаю, - запропонувала я в надії, що це заняття змусить присидіти невгамовну на одному місці та втихомирить її на деякий час.
- Давай, - радо згодилась малявка.
Діанка з гордістю взялась демонструвати мені свою книжкову колекцію. Казки були до будь-якого смаку: зі скрабниці світової та української літератури, авторські та народні, сучасні та класичні, з вінцем слави та зовсім невідомі. Від різноманіття дитячих брошур, я навіть розгубилась: що ж читати. Кольорові книжечки всі як одна візуально привабливі, заманювали зазирнути під яскраві глянцеві обкладинки і довідатися, які таємниці ховаються на їх сторінка.
Раптом до ока мені впала маленька неакуратна книжечка, яка поступалась у зовнішності своїм барвистим конкуренткам, біля яких виглядала наче гидке каченятко. Пошарпана, на сірому папері, зверху прикрашена лише простим безколірним рисунком. Складалось враження, що Діанка успадкувала її від якогось представника іншого покоління, бо з такою якістю друку не тиражується жодна сучасна книга.
«Казка про кохання» - повідомляли великі сині літри на головній сторінці старофасонного буклету. Як палку шанувальницю сердечної прози, назва заінтригувала мене. Мені закортіло дізнатися, як саме доросле почуття подаватиметься для дитячого сприйняття.
Однак на мене піджидало розчарування. Попри мої очікування, казка виявилась дуже простенька з однолінійним і легко передбачуваним сюжетом. На противагу, моїй маленькій слухачці художня брехня перепала до смаку. Вона, скрутившись біля мене клубочком, наче кошеня,і пильно стежила за розвитком подій.
Я краєм ока спостерігала за дівчинкою. Від щирого інтересу вона аж роззявила рота. У такий час, коли вона була спокійна і зосереджена здавалась особливо гарненькою. Світле кучеряве волосся, широко відкриті очі, уста складені буквою «о» - ну просто лялечка порцелянова, а не дитина.
«І з того часу вони більше ніколи не розлучалися. А невдовзі справили весілля. І прожили ще багато років в злагоді, любові та щасті» - дочитувала я кінцівку казки.
- Бла.., бла, .. бла. Ну це тільки для малих написано. Такого довгого кохання не буває. Люди сходяться-розходяться, а якщо й не розходяться, то сваряться і набридають один одному, - різко перебила мене племінниця.
Я аж заніміла від здивування. Не вірила своїм органам слуху. «Ну звідки взялися у 5-ної дитини такі критичні умовиводи?» - подумки питала себе.
Поки я відходила від шоку, малявка, поважно задерла голову, спостерігаючи за тим, яке «глибоке» враження справили на мене її не по літах зрілі судження. Схоже створенням сенсаційної заяви мала лишилась дуже задоволеною. Мабуть, вважала, що вона додасть їй дорослості в моїх очах.
- Діанка, сонечко, а хто розказав тобі, що в реальному житті кохання будується по-іншому? – нарешті запила я, порушивши довготривалу мовчазну паузу.
Мама! – швидко не замислючись сказала Діанка.
Відповідь дитини приголомшила мене ще більше. Я вже нічого не розуміла. Ну навіщо моїй врівноваженій, розумній, а головне щасливій у шлюбі сестрі розповідати донці таку дурниці.
На думку мені прийшла лише одна логічна відповідь - Інна ляпнула таке з гніву на Славка. То, можливо, ідилія в їх сімї уявна, призначена лише для замилювання чужого зору. Може, не таке вже й безхмарна погода в їх домі.
Аби мати можливість спокійно подумати над ситуаціє, я вчинила гріх і дозволила племінниці заборонений для неї плід – комп’ютер. Мала відразу з головою пірнула у світ ігор, і залишила вільним мій розумовий простір.
Я з нетерпінням та тривогою почала на повернення моєї сестри, аби вона пролила світло на ситуацію. Але час наче навмисно повільно повз черепахою і у моїй голові вихором витали чорно-сірі припущення : «Може, Славко кинув Інну. Тепер відрядження Славка мені здалось вкрай підозрілим.. Або навпаки, Інна дала копняка чоловікові, бо найшла собі коханця. От зміну іміджу пішла робити для нового залицяльника».
За ті кляті дві з половиною години, що залишилось до приходу Інни, я вже встигла подумки розвести їх з Славком, розміняти їх квартиру, поділити спільно нажити майно, і навіть визначити те, з ким з колишнього подружжя залишиться дитина.
Діанка. Саме за неї я переживала найбільше. Дитина з розбитої, неповної сімї. Який це тяжкий хрест, я знала з власного досвіду, бо зростала саме в такій родині. Мати розійшлась з татом майже одразу після мого народження і тому доводилось жити з браком батьківського тепла. Але для Діанки, моєї маленької пташки, я хотіла кращого.
Мимоволі, по моїх щоках потекло відлуння минулого.
Боячись, аби малеча не помітила руйнування моєї душевної гармонії, я помила обличчя. І вирішила зібрати себе в кулак і більше не давати волю емоціям, загнавши дитячі спогади назад в потаємні закоулки підсвідомості. Змусила себе міркувати розважливо. «Коли повернеться Інка, то делікатності не позичатиму, спитаю прямо, що вони з Славком собі думають, чи враховують почуття дитини ітд» - затвердила я план реагування на надзвичайну ситуацію.
Посміхаючись на всі 32, додому зайшла причина моїх переживань. По її плечах спускались штучно нарощенні каштанові локони, які додавали їй особливого, розкішного шарму.
- Ну як? – щойно переступивши поріг, побажала дізнатись про моє враження Інна. І театрально покрутила головою головою (так як роблять дівчата з реклами шампунів), аби я могла оцінити переваги такої пишної зачіски.
Та тоді мене найменше в світі хвилювала шевелюра Інни.
- Я все знаю, - твердо, різко промовила я, пішовши одразу в наступ.
Іннина широка посмішка швидко трансформувалась в перелякану та збентежену гримасу.
- Знаєш що? – тремтячим від хвилювання голосом перепитала вона.
- Все!
- Та що все? – бентежний тон змінився на сердитий.
- Не влаштовуй вистави. Знаю, що ти не живеш з Славіком. Знаю, що не по-робочому виклику він поїхав, а пішов свому чи твому бажанню.
- Та шо «о»? – Інна приклала вказівного пальця до скроні і покрутила ним. Що за нісенітниці ти верзеш.
- Нісентіниці, кажеш… А що за маячню тоді ти наговорила дитині, якій недавно тільки 5 рочків виповнилося.
- А що я наговорила? – з подивом спитала сестра.
- Наче любов – то лише казка для дітей, а в реальності люди розходяться і сваряться.
- Я такого не говорила, - з категоричністю заявила Інна. І на підтвердження своєї невинності, вдарила себе кулаком в груди.
Було ясно, що сестра не лукавила.
З бажанням докопатися до істини, ми попрямували до винуватиці всіх непорозумінь. Вона дивилась на нас ангелом, так наче не мала ніякого стосунку до нашого нещодавнього конфлікту.
- Діанка, мама розповідала тобі про те, що кохання існує лише в казках?
- Так, - підтвердила дівчинка, киваючи золотавою голівкою.
- Але твоя мама каже, що не говорила такого.
Дівчинка дивилась на мене як на дурнувату. Так ніби я не можу збагнути чогось елементарного, загальнодоступного.
- Та не моя мама, а ваша мама, - сказала малявочка.
Ми з сестрою переглянулися. В одну секунду все прояснилося.
Настрій суттєво покращав. Я похвалила змінив зовнішності сестри, які їй справді пасували, і пообіцяла й собі при нагоді навідатись до пана Ланжа.
Вечір ми провели у трьох. Нам було легко, весело і радісно. Таких сестринських вечорів в нас не було вже давно. Ми говорили по душах до опівночі. А далі подались спати в одне ліжко, так як колись у дитинстві.
На ранок зателефонувала мама. Слухавку мала необережність підняти я. Мама спитала як у нас справи, і не дочекавшись відповіді, почала жалітися, що їрандеву провалилось, а її перспективний знайомий виявився альфонсом, який навіть не міг розрахуватися за її економний коктейль.
Зрозумівши, що з ким веду я мову, Інна попросила, аби я вичитала від її імені нотацію за неправильне виховання внучки. Я погодилась. Але на практиці реалізувати задум не вдалося. Бо мама без зупину торохтіла, не даючи мені можливості навіть заїкнутися про щось.
«Краще б з Діанкою посиділа б, а ніж мала йти на побачення з таким жаднюком»- підсумувала проведення вчорашнього дня мама, при цьому в її голосі вчувався такий докір в мою сторону, наче б то я мало не силоміць взяла на себе роль няні, а її примусила погрозами йти на зустріч». Я кинула трубку.
- Вона невиправна, - повідомила свій висновок я.
- Невиправна, - зі згодою повторила Інна.
