Її мрію було розірвано на дрібні клаптики і разом з іншим сміттям запхано до полинялої коробки від попкорну. Коробки, до якої мати Марини викидала різний непотріб. Сховок і справді надійний. Вона не могла передбачити, що дівчина випадково розсипле сміття і візьметься його збирати. Знайома емблема одразу привернула її увагу. Емблема конкурсу, на який вона відправила свій сценарій, і від якого так багато залежало.
Сидячи на підлозі, Марина довго збирала клаптики паперу, аж доки пазл не перетворився на текст, який можна було прочитати. До горла підступив болючий спазм. Її сценарій отримав призове місце. Вони її прийняли! На безкоштовне навчання на курсах сценарної майстерності.
Написане в пошматованому на обривки листі виглядало настільки неймовірним, що Марині здавалося, що зараз вона нічого не відчуває. І це було майже правдою. Адже дівчина вже встигла змиритися з поразкою…
Марина працювала над тим сценарієм майже три роки. 1095 недоспаних ночей, безліч списаних блокнотів і канцелярський книг. Тоді вона ще вірила в успіх. Але була в цій вірі одинокою. Мати дівчини ставилась до її заняття скептично, намагаючись приземлити доньку, скинути з неї рожеві окуляри.
Ще в студентські роки, навчаючись тому, що їй зовсім не подобалося, Марина вже збагнула, що для неї головне. Але доки велася робота над сценарієм, пішла на поступки і влаштувалася на роботу, на якій її мріяла бачити матір. По знайомству.
Ця ситуація не подобалась Марині з самого початку. Такий вже характер. Являючись однією із найкращих працівниць фірми, вона, пригадуючи той злополучний «конверт», й досі ніяковіє у присутності директорки. Ніби в чомусь перед нею завинила або чимось зобов’язана. Єдиною відрадою була творчість. І мрії про те, що, вигравши конкурс, вона нарешті заживе справжнім, «своїм» життям.
Перші тижні після відправки сценарію Марина сиділа як на голках. Щодня заглядала до поштової скриньки, але знаходила там лише газети і рахунки. Поступово каганець надії згасав, аж доки зовсім не перестав жевріти. «Не судилося», - вирішила дівчина. Як же важко було визнати, що мати мала рацію. Марина більше не писала, а історія з працевлаштуванням вже не здавалася їй настільки дикою. Хто ж знав, що цей лист спіткала подібна доля…
Квітень відкрив сезон білого, вбравши дерева у найвишуканіші сукні зі своєї останньої колекції. Лист був датований ще початком березня, але, сподіваючись на неможливе, Марина все ж набрала цифри телефону для довідок.
- Ви не відгукнулися і ваше місце зайняв інший конкурсант, - відповів їй хрипкий чоловічий голос.
- Ясно. Вибачте, - слухавка горіла в руках. Вона стиснула її до хрусту суглобів, але практично не відчувала болю.
- Спробуйте наступного року.
- Обов’язково.
Що вона може зробити? Пізно… Уже пізно. Мати знову все за неї вирішила. Як у дитинстві, коли вибирала одяг і підказувала, з ким дружити. А тепер вона виросла і мати приймає за неї вже дорослі рішення. Чому матір цікавить тільки те, що приносить гроші, і зовсім не хвилюють речі, які роблять її доньку щасливою? Що їй сказати? Що не скажи, почуєш у відповідь одвічне: «Так краще».
Коли у дверях Марининої кімнати з’явилася її матір, дівчина, не обертаючись, запитала:
- Мені не було ніяких повідомлень чи листів?
- Ні, - не роздумуючи, одразу видала та.
Чергова кофтинка полетіла до розпластаної на ліжку дорожньої сумки. Впала на дно, поряд із постільною білизною і улюбленим сріблястим светром.
- Що ти робиш? – перелякалася мати.
- Збираюся у відрядження. Довгострокове…
