Вже більше години украй збентежений Микола кружляв по узліссю, не наважуючись його залишити. Дивно, але у цих краях він був уперше. До лісу, захаращеному закордонними пляшками і банками, впритул підступало зовсім не радянське місто. Яскрава реклама на стінах будинків, дивовижні автомобілі, люди за столиками в квітчастих трусах, вересклива музика - все було чуже і вороже. Собаки на повідках - і ті були схожі то на бісенят, то на поросят. "Невже Америка? Он і безробітні в смітнику копирсаються. А хмарочо-о-оси…". Притримуючи, щоб не звалилась, за козирок зсохлу на сонці фіброву каску, Микола нарахував цілих чотирнадцять поверхів! Звичайно, того, що американці за добу зайняли СРСР, у нього і в думках не було. Та й коли б вони встигли все це побудувати? "Поїхав розумом? Ні. Розум є. Під землею скрізь є радянські шахти? Ні. Приспали і...? Та нє..." Виходило, що то він опинився в Америці.
Льотчик помітив, що на нього стали звертати увагу. "Шо, давно чорного негра не бачили? Напевно, у них робота в шахті тільки для білих. Грошовита ж. Шо ж робить? Шукати комуністів? Чи пробиватися на Кубу, до Фіделя Кастро?".
Помітивши вуличних дівчат, які покурювали за столиком, він раптом подумав, що цікаво наостанок, хоча б одним оком глянути на публічний дім. "А ще радянський комсомолець!..". І щоб відігнати сороміцькі картинки, які постали в його уяві, він сковтнув слину, намагаючись уявити миску апетитного борщу, сало з часничком, улюблені вареники з вишнями... Але рум'яне сало чомусь починало розмиватись, трансформуючись на очах в рожевий шматочок жіночого тіла.
До лісу завернув, втупившись у книжку, очкарик, і Микола поспіхом став пригадувати англійську мову. Коли американець з ним порівнявся, Льотчик вклонившись, з гідністю, вимовив:
-Хау дую ду, чилдрен!
На цьому словниковий запас англійської закінчився і він закрокував опліч «професора». Впівголоса і, чомусь з акцентом німецького військовополоненого, запитав:
- Товаріщ, я єсть заблукавший шахтьор із Советского Союза. Ето, случайно, нє Амєріка?
На що той, не сповільнюючи крок, зітхнувши, мовив:
- Нєт. Ето нє Амеріка, маса Дік. Ето Афріка.
Микола був спантеличений. " Тю, малахольний . А звідки ж він знає російську? Перебіжчик? "
Задля конспірації Льотчик вирішив трохи переждати в лісі.
-А ти шо тут сидиш, як пігмей у засаді? Вдома робить нічого?
Перед ним, руки в боки, з батогом у руці, стояла товста баба в рудому, засмальцьованому на животі вельветовому халаті. Він озирнувся довкруг, та окрім них і корови, котра меланхолійно жамкала лопухи, на галявині нікого не було.
- Бабушка, ви, мабуть, обізнались.
- Ах, ти ж стерво собаче..!
- Женщіна, покультурнєй виражайтесь!
- Я зараз тебе так культурно..!
Микола не став чекати. Забігши за корову, визирав поміж її рогів, подібний у своїй касці на лицаря з Льодового побоїща.
- І шоб пока я знайду козу, загнав корову і дав кабану, шоб ви повиздихали!
Страшна баба, мов дресирувальник у цирку, хльоснула батогом корову, і та побігла уверх по лісовій стежці. Слідом, притримуючи рукою каску і підстрибуючи, щоб не наступити на довгий, зроблений з транспортерної стрічки, коров'ячий повідок, біг Льотчик.
Тільки коли корова перейшла на крок він, відхекавшись, спробував зібрати докупи думки. "Шо то було?..". Чого він так злякався тої божевільної?
Дошкуляли налетілі від корови ґедзі, але Льотчик не зводив очей з іржавої рейки, що стирчала із злежалого штибу.
"Вищерблена, з гнутою "п'яткою".... Він готовий був забитись на що завгодно, що збоку на рейці було викарбовано чотири літери. Так і є: ЮРГО –" Южно - русское горнопромышленное общество ". Не вистачало лише зарослого бур'яном і шипшиною горба. Все, що залишилось від однієї з перших в цих краях дореволюційних шахтинок.
Степовий шлях, по якому всього два дні тому Микола їхав на роботу, зараз масляно виблискував асфальтом. У нього плуталися думки. Може то якась мана?
Стискуючи в руці свою кам'яну квітку, він біг до будинку відпочинку, з надією, що там нічого не змінилось.
Ось і прогалина в деревах... Ще трохи ... Те саме місце...
Зиркнувши мигцем на набережну, він щосили заплющив очі. В них, як на негативі, де світло і тінь міняються місцями, відбилося чорним... небо, нависле над білою, неначе випаленою землею. Чорний бетонний хлопчик відбитими руками вже нікого не обіймав. Напівзруйновані східці вели в нікуди. Оглушливо квакали жаби. Як по команді незримого диригента, вони то змовкали, то знову заводили свій тужливий реквієм.
"Боже, нехай це буде кошмарним сном" - він розплющив очі, але дива не сталося. У брудно-зеленій воді відбивалися хмари, котрі повільно сунули по небу. Біля багаття, схожі на привидів люди, щось коптили.
Ослаблими ногами Микола прошкутильгав до води і впав на коліна. Низько нахиливши обличчя, довго вдивлявся у своє відображення. Взявся накрапати дощ. Він прикрився сорочкою, та роздивитись сивого, зморщеного старого заважали набіглі на очі сльози. Як??? Він ще навіть не жив! Він тільки збираэться жити!
Льотчик знайшов зарослу кропивою воронку, але вхід під землю був завалений. "Ось і все", - він оцінююче глянув на мокру, кострубату, схожу на лапу гігантського птаха, дубову гілку. "Витримає?.." Його руки повільно, дуже повільно розстібали саморобний брезентовий ремінь. Але це ж станеться не одразу, а за кілька хвилин. Куди поспішати? Із рваної холоші випав, боляче вдаривши по мізинцю босої ноги, камінь. Микола, згаслими очима, глянув на шматок породи і ногою перевернув його донизу малюнком. Раптом згадав про матір. Думка, що не встиг сказати їй щось найважливіше, важка і болюча, пекла мозок. «А може, вона ще жива?..».
Понуривши голову, він брів по мокрому паруючому асфальту додому, не відаючи, чи є у нього той дім. Вечірнє сонце світило, як і два дні тому, але вже не відбивалося в брудносірому, вкритому птичим послідом, пам'ятнику Леніну.
Посеред свого двору, незвично тверезий Наливайко насаджував на вісь тачки старе іржаве колесо. Куксою вказівного пальця він спритно підчепив з банки солідол.
- А, Кольок, забодай тебе комар. Заходь. Знову в бані води нема? Ти шо, бумажну каску получив, чи хіпуєш? Давай купайся і підемо по капусту. Я ж учора зі сторожами домовився. Чи ти забув? А тут Раюшка тебе вже шукала.
- Яка Раюшка? - Микола насторожився.
- Твоя. Корову в ліс погнала.
- Так то вона була в лісі?... – він застогнав як от зубної болі, - а хто у мене ще є?
- Свиня, індики...
- Слухай, Петро... - і він, як єдино близькій по тому життю людині, розповів другові все, хоч і бачив в його очах недовіру. Наливайко добре пам'ятав, як сорок років тому Льотчик провів чотири доби під завалом, доки його не спасли.
- Петро, ти ж нікому...
- Могила, забодай мене комар. А може, ти заспав? Скільки я тобі гривень винен? То я шуткую - провєрка пам'яті.
- Слухай, а мати ще жива?
- Поховали давно.
- А як я вообще жив? – Льотчик заглянув в очі приятелю.
- Ти жив - я тєбє дам! Правильно жив. Мой домашній командір, бувало, каже: дивись, як правильно Микола-льотчик живе. Хазяйство, аренда... Дочкам квартири купив - зяття-то не дуже путьовиє...
Відвернувшись, ніби розглядаючи щось під дахом, Микола ледь чутно запитав:
- Льотчиком не був? - і завмер...
- Чого не було, того не було, брехать не буду. Зате супруга у тебе, Раюшка - золото, забодай її комар. Ти за нею – Як за кам'яною стіною. Синок є, забодай його комар. Був - шовковий. Закончив горний тєхнікум, работав вже замом Горбузаря. І раптом став ругаться з начальством. Чого йому не хватало? Зараз пасе коров на Кабанячєм, а зимой робе кочегаром. Ну, це йому пороблено, я знаю. Треба к бабкє сводить. Став крепко випивать. Раз чи два в год бере ящик горілки і пока не вып'є... Жінка вигнала. Ти шо, і внучку забув? Та така ж гарна та умна...
- А де я вчора був?
- Та у Горбузаря ж навоз розкидав.
- Може, то позавчора було?
- Та нє, вчора.
- І шо, Лукич ще живой?
- Та нє, це ж його синок начальником - Леопольд Горбузар, забодай його комар.
- А нашо ти шовковницю зрубав?
- Та мій домашній командір сказав, шо картошку затіняє.
Слухаючи Наливайку, Микола відчував себе злодієм. Ну який він дід? Який батько дорослих дітей, якщо сам ще парубок. Що він їм скаже? Може, прикинутися? А як підійде до цієї чужої, літньої жінки? І вже до кінця життя не приторкнеться до молодиці? І життя того залишилося...
- Петро, коли вона прийде, сбреши, шо я у дітей.
Льотчик довго перевертався з боку на бік за Наливайчиным сараєм, болісно намагаючись пригадати свій останній сон. Сад він бачив чорно-білим, не відчуваючи в душі навіть натяку на колишній захват. "...Забув...". Навіть обличчя незнайомки проступало ніби крізь запітніле скло.
Нарешті втома взяла своє. Вирішивши вранці піти в шахту на те "бісове місце", він підмостив під голову жмут сіна і провалився в тривожний сон.
Його розбудив невдоволений собачий гавкіт, коли небо вже сіріло. Над хвірткою виднілася чиясь голова і Льотчик, побоюючись, що собаки розбудять весь хутір, вирішив вийти.
За ворітьми стояв босий, давно неголений чоловік.
- Батя, виручи...
- Ідіть, дядьку... хозяїв нема дома.
І Микола хотів вже піти, але захожий раптом став повільно осідати на коліна, не зводячи з нього благальних, що ятрили душу, очей
- Не жени мене... Позич у дядька Петра рубель або одеколон. Я поверну. Не можу я йти до матері... Що ж мені тепер, вішатися?
Підводячи бідолаху, Микола заглянув у його обличчя і, ніби у дзеркалі, побачив себе. Невже це його син?
- Хвате тобі вже. Нема нічого у мене... Чого ж ти так розбалувався? А ще горний технікум кончав!
- А ти хотів, щоб я таким, як Горбузар став? Це ВИ владу розбестили! Такі, як ти, слухняні й бездумні, Грозний бомбили...
- Який Грозний? Коли то було? Ти шо, рідного батька з німецькими фашистами ровняєш? А ВИ шо зробили? Шо ВИ можете? Ленінам руки отбивать?
- А ти на кого все життя працював? На начальників та двох зятів? Ти жодного разу моря не бачив! У тебе навіть пилососа ніколи не було. А-а! - він махнув рукою і нетвердою ходою пішов уздовж дворів.
"Може, Петро дав би рубля? Окликнути?" - Але він навіть не знав, як звати сина. А той вже й зник з очей. Та щось таки гризло душу.
- А нихай не п'є! - розізлився Микола. Знову забрехали собаки.
Вже розвиднялося, а він все не міг заспокоїтися. "Пилососа нема... Так його навіть у директора шахти нема! Може, щас купив?»
* * *
Далі буде
.................................................................................
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design