„Вау!’’ промайнуло у мене в голові, о це так сервіс і я радісно забубоніла у слухавку про свої, тобто мамині проблеми з унітазом.
- Де ви живете? - перебив мене на півслові Анатолій.
- Я? - перепитала я, не розуміючи, чому мене так нахабно перебиває цей приватний підприємець. За довгі роки роботи у себе на підприємстві, я звикла, що сантехники з фірми ставились до мене з повагою і ніколи не перебивали мене, не дивлячись на те, що час від часу я полюбляла промовляти тиради, які тривали по півгодини. Згадавши, що я не на роботі та й повагу саме цього сантехніка ще треба заробити, я продиктувала йому свою адресу.
- На якому поверсі знаходиться ваша квартира? - запитав Анатолій.
- На третьому. Тобто, якщо рахувати той поверх з брамою, то на четвертому, - пояснила я. - А перед тим, коли ви будете дзвонити у двері, подзвоніть мені будь-ласка на домашній телефон.
- Для чого? - здивувався Анатолій.
- У мене дві собаки. Після вашого дзвінка, я зачиню їх у спальні і ви зможете зайти у
квартиру та подивитись на унітаз, - сказала я. - Коли на вас чекати?
- Чекайте на мене завтра, коло восьмої, - відповів сантехник.
- Ранку чи вечора? - перепитала я.
- Звичайно ранку, - сказав Анатолій і відключився.
Через те, що мені треба буде вставати на наступний день біля шостої, мій відпускний настрій остаточно зіпсувався. Але, як завжди, мама не давала мені довго сумувати. Вона витягнула з поліетиленового пакету декілька візиток з написами „Вікна та двері’’ і запропонувала відразу сходити та вибрати фірму, яка нам поставить найкращі пластикові вікна.
З вікнами нам пощастило майже відразу. У першій же фірмі нас вмовили зробити замовлення, заплатити завдаток та домовитися про візит майстра. Ця фірма знаходилася неподалік від нашого будинку, майже біля самого парку Франка, у старій кам’яниці зі старими великими дерев’яними вікнами. Піднявшись на другий поверх вузькими гвинтовими сходами, які скрипіли від кожного кроку, ми подзвонили у двері на яких гордовито висіла червона пластикова табличка "ПП Європейські вікна і двері''. Після п’яти хвилин очікування, на сходову клітку вийшла молода невисока кобіта. Вона навіть не встигла привітатися, як моя мама почала пояснювати їй, що ми хочемо замінити наші старі, чудові, дерев’яні вікна на сучасні пластикові, які все рівно через рік - два треба буде знову міняти. Молода працівниця запросила нас до приміщення, яке ще рік тому було звичайною двокімнатною квартирою, у якій жили три покоління однієї родини, та яка наразі намагалась адаптуватись до умов життя у країні Стіни Плачу. Дівчина сіла за стіл, який стояв з куті кімнати, записала на клаптику паперу наші вимоги до вікон, витягнула із шухляди величезний грос - бух, перегорнула пару сторінок і повідомила, що майстер може зайти і поміряти параметри вікон тільки через три тижні.
- Але нам це не підходить! - категорично промовила мама. - Через три тижні нові вікна вже повинні бути встановлені.
- У нас наразі дуже багато замовлень. - сказала дівчина. - У майстрів майже не має вільної хвилини. А вікна ще треба замовляти у Харкові, їх будуть робити тижні чотири.
- Нам це не підходить. - повторила я. - Якщо ви не в стані нам допомогти, то ми звернемося до інших майстрів. Фірм, які встановлюють вікна, зараз можна знайти на кожному кроці.
- Так, ми йдемо шукати фірму, яка розуміє потреби клієнтів. - сказала мама і не дивлячись на працівницю фірми попрямувала до дверей.
- Почекайте, будь-ласка, - швидко промовила працівниця. - Сідайте, будь - ласка. Я подзвоню до одного майстра, може він щось може зробити.
Ми чемно повернулися до столу і стали чекати. Дівчина довго телефонувала, записувала щось у своєму грос - бусі і уважно дивилася на монітор комп’ютера. Щоби хоч якось скоротити час очікування мама почала розглядати взірці дверей та вікон, які були виставлені у творчому безладі по всій кімнаті. Вона підходила до кожного взірця, торкалася його рукою, дивилася на нього з іншої сторони і бурмотіла собі під ніс щось на кшталт „І як з таким дверима та вікнами можна жити? Шо за часи пішли? Живеш, начебто у в’язниці’’. Працівниця фірми почула бурмотіння моєї мами, але окремих слів напевно розрізнити не змогла, і тому подумала, що нам дуже подобаються взірці дверей, яких не проб’є навіть куля з кулемету. Дівчина підійшла до нас і почала детально пояснювати переваги нового покоління подвійних, покритим деревом залізних дверей, з накладними замками ще новішого покоління. Але мама досить швидко перервала розповідь працівниці, у якій, як виявилося, на шиї на червоній стрічці висіла картка з надписом „Головний адміністратор залу - виставки Оленка Дубичок'':
- Пані Головний адміністратор залу, ви щось взнали на рахунок вікон?
- Так, так. Звичайно. Завтра у восьмій до вас підійде майстер, поміряє розміри вікон і ми відразу зробимо замовлення. - швидко промовила пані Дубичок.
- А коли будуть готові вікна? - знову запитала я.
- Якщо у вас стандартні староавстрійські вікна, то десь через тиждень будемо ставити. Ви будете за все домовлятися напряму з майстром.
- Ну от, бачите, як все чудово складається, - радісно сказала мама. - Платити треба буде майстру чи вам?
Оленка Дубичок витягнула із своєї шухляди якісь бланки і почала їх заповнювати, задаючи нам час від часу питання про бажаний колір вікон та на якому поверсі ми живемо. Через дві з половиною години ми щасливі, з угодою про встановлення вікон вийшли на вулицю з будинку в якому знаходилася фірма. Було біля другої години дня, сонце стояло в зеніті, або мені здавалося, що воно там стояло, бо висіло воно прямо над моєю головою. Вулиця була майже пустою, тільки продавець газет сидів у тіні невеличкого дерева і час від часу виливав на голову воду із пляшки. Повз нас повільно пройшов старий пес і зайшов до брами, з якої ми тільки що вийшли.
- Ну що, до дому? - запитала мене мама.
Але йти до дому не хотілося, така майже нестерпна спека була для мене, звиклої до температури плюс тринадцять градусів зимою та влітку, настільки незвичною і прекрасною, що я запропонувала мамі пройтися центром. Я знала, що вона не зможе відмовитися від прогулянки маленькими вуличками старого міста і кави десь у одній із затишних кав’ярень. Ми пішли по Дорошенка у сторону Проспекту Свободи. Майже через кожних пару кроків маму зупиняли її знайомі, яким вона з гордістю повідомляла, що я, її донька, приїхала до неї в гості. Мамині знайомі ввічливо віталися і з неприкритою цікавістю дивилися на мене.
- Пройде ще кілька років і всі ці люди, які живуть тут, у центрі Львова, все своє життя, повмирають. На їх місця прийдуть наглі, молоді люди, які невідомо якими засобами заробили гроші і тепер хочуть жити у самому центрі та попривозять сюди своїх дівок у коротких спідницях з жирним волоссям, - сумно сказала мама повертаючи на вулицю Костюшко.
- Мамо, у цих, як ти кажеш, дівок, волосся не жирне, а вкладене гелем, - розсміялася я. - Вони напевно витратили купу часу на свою зачiску, а ти кажеш "жирне волосся".
- Та й Бог з ними. Ходімо краще купимо морозиво біля оперного театру, - запропонувала вона.
Додому ми прийшли ввечері, втомлені, голодні, але дуже задоволені. Я тягнула на собі три величезних торбини, у яких лежали нові книги, босоніжки, сарафан і порцелянова лялька, куплена у маленькій крамничці у Пасажі Опери. Я обережно витягнула ляльку із паперового пакету та посадила її на стіл. Вона була просто чудова: величезні зелені оченята з довгими віями, червоні губи і довге кучеряве волосся рудого кольору. Така красуня просто обов’язково мусить бути у центрі уваги і я почала роздумувати, де вона буде жити - у нашій спільний з чоловіком квартирі у Дюссельдорфі, чи у квартирі біля моєї роботи у Франкфурті. Залишивши це порцелянове диво у чоловіка, де я буваю тільки на вихідних, я позбавлю себе задоволення насолоджуватися цією красою на протязі тижня. А залишати її у франкфуртський квартирі я не дуже хотіла, тому що тоді, ця чудова лялька буде сумувати на вихідних у пустій хаті. "Треба буде возити її з собою" подумала я і загорнувши ляльку у непотрібний мені на Україні теплий светр, поклала її у свою величезну валізу, яка наразі була майже пустою.
Готуючись до сну того вечора я, пригадавши події минулого дня, була впевнена, що відпустка, яка почалася так гарно, може стати тільки ще кращою. Через спеку та гамір на вулиці я довго не могла заснути. Тому коли мама зайшла до мене у кімнату біля шостої ранку, у мене було лише одне бажання - опинитися на безлюдному острові, десь посеред будь - якого океану і спати, спати, спати. Мама поставила мені на ліжко тарілку з манною кашею і, не промовивши ні слова, вийшла з кімнати. Я пару хвилин дивилася на кашу і нарешті встала з ліжка, вдягнула свій старий улюблений
домашній халат і взявши тарілку пішла на кухню. Відкривши скляні двері, я перелякалася, що до нас в ночі навідaлися крадії старих столів та табуреток. Всі меблі, комод, стіл, чотири табуретки - все зникло. Тільки у протилежному від мийки куті стояв холодильник та газова плитка, а посеред кімнати повний смітник.
- Що сталося? - запитала я перелякано. - Нас обікрали?
- Ні, чому ти так думаєш? - з обуренням сказала мама. - Я встала дуже рано і підготувала кухню до приходу сантехніка.
- А, розумію… - відповіла я, нічого не розуміючи. - А де всі меблі?
- У коридорі, принаймні ті, які я буду лишати, - промовила мама. - Їж швидко. Тобі треба вивести собак і підготувати спальню до приходу майстра з вікон.
Я поспіхом поїла свою манку, вдягнулася і по черзі вивела собак у парк. Рівно у восьмій я вже стояла біля чорного столика, на якому стояв телефон. Після п’яти хвилин очікування, я почала внутрішньо заводитися від такої просто разючої непунктуальності Анатолія. Я стійко трималася двадцять хвилин і лише тоді набрала номер його мобільного, уявляючи що би сталося з сантехніком у мене на заводі, який би собі дозволив таку поведінку.
Анатолій відповів після першого гудка:
- Я слухаю Вас, Вікторіє, — промовив він дуже ввічливо.
- То я слухаю Вас, Анатолій, — дуже повільно сказала я, стараючись не перейти на крик від обурення. - Ви повинні були бути у мене вже у восьмій. Зараз майже половина дев’ятої. Ви думаєте у мене є час, щоби сидіти тут і чекати на Вас?
- Вікторіє, у нас тут прорвало трубу, цілий будинок без води у крані, але з водою на підлозі, — спокійно сказав сантехник. - Я ж не можу кинути людей у такій ситуації.
- Коли на Вас чекати? — запитала я, стараючись не сформульовувати у голові до кінця питання, про те, хто винен у потопі того будинку, де вода на підлозі, а не в крані.
- Ми прийдемо біля восьмої вечора. Я передзвоню, коли будемо готові до виїзду до Вас, - сказав Анатoлій.
З одного боку, я була страшенно розлючена, що сантехнік не прийшов у домовлений час, та навіть не додумався подзвонити і попередити, що у них на об’єкті сталася аварія. Але з іншого боку, у мене був вільним майже весь день. Перш за все можна було навідатися у маленьку книжкову крамницю у музеї етнографії та перевірити, чи є у них нові цікаві книжки. Пообідати можна було би десь у центрі, та й заодно попробувати трохи попрацювати над моїм романом, який обов’язково повинен був бути написаний у Львові. Над романом я почала працювати досить давно, але робота просувалася дуже повільно, тому що перед тим як починати працювати, тобто писати, я кожен раз спочатку довго роздумувала, чи у мене взагалі може вийти щось пристойне.
Великий годинник у залі пробив дев’ять раз і відразу почала грати мелодія з радянського фільму про Шерлока Холмса. Наскільки я пам’ятала, книжковий відкривався у десятій. Годину очікування можна було провести біля телевізора, передивляючись повтор серіалу, який транслювали вчора ввечері. Я зручно вмостилася на улюбленому кріслі — качалці, включила телевізор і несподівано для себе заснула. Я прокинулась від чоловічих голосів у мене в кімнаті. У голові промайнула думка ’’Невже Анатолій таки зміг прийти раніше’’ і я обережно відкрила очі. Біля крісла півколом стояли три незнайомі чоловіки і моя мама.
- Собаки де? - запитала вона.
- У спальні, я їх там закрила з ранку, бо думала, що коли прийде сантехнік, то вони
заважатимуть йому, - відповіла я, протираючи очі.
- Треба їх звідти забрати, - сказала мама. - Ці майстри хочуть поміряти розміри наших вікон.
- Чому саме у спальні? - здивувалася я. - Вони можуть міряти вікна і у цій кімнаті, вони всі однакові.
- А от і ні, - несподівано сказав один із майстрів. - Це старий будинок, та вікна у ньому всі трохи різні. Якщо ми поміряємо тут, то може статися, що нове вікно не підійде за розмірами десь інше.
Я обережно встала з крісла - качалки і понуро пішла до іншої кімнати. Переді мною стояла досить важке завдання - провести двох гавкаючих собак повз трьох незнайомих чоловіків. Як тільки я відкрила двері до спальні, Тереза, певна річ, вискочила з кімнати і почала дуже голосно гавкати, показуючи всім своїм бойовим виглядом, що боротися за нас вона буде до останнього. Білка піджала від страху хвіст, але так само гавкала, майже заховавшись при цьому за Терезу.
- Вийдіть з кімнати, - наказала я майстрам.
Через приблизно десять хвилин майже марафонського бігу по всій квартирі, собаки були закриті на кухні і майстри почали міряти вікна у спальні. А ще через годину вони зібрали свої інструменти, проінформували нас, що вікна будуть готові десь через тиждень і обережно пройшовши повз собак на кухні, вийшли з квартири. Я тільки хотіла випустити собак з кухні, як задзвонив телефон.
- Вікторіє, я стою біля ваших дверей. Відкривайте, - сказав приватний сантехнік Анатолій і відразу відключився.
Я відкрила парадні двері і побачила перед собою двох невисоких на зріст, дуже худих хлопців. У одного було довге темне волосся, яке було забрано у кінський хвіст. Другий був підстрижений під нульку і вдягнений у військову форму.
- Я - Анатолій, - сказав чоловік у формі. - А це мій помічник, Назар. Показуйте, що Вам
треба ремонтувати.
Я попросила сантехніків трохи почекати у коридорі, тому що мені треба було вигнати собак із кухні у спальню.
- А вони у Вас дуже великі? Нас не покусають? - перелякано запитав Назар.
- Та де покусають, - відповіла мама. - Вони зовсім маленькі.
"Нічого собі маленькі’’, подумала я, виганяючи собак у спальню. Анатолій уважно подивився на мийку на кухні і в туалеті, переміряв каналізаційні труби і злив воду в унітазі.
- У Вас гроші є? - запитав він у мене.
