Десь до 2000 року історія Сум була схожою на історію інших міст Слобожанщини. Заснувати фортецю між трьома річками Псел, Стрілка та Сумка дозволив російський цар. Першими жителями стали переселенці з Вінниччини, які збудували дерев’яні мури та кам’яну церкву, відбивали напади татар і займалися хліборобством. Місто стало полковим, а потім козацький період в історії змінився на старо-імперський. Мир, провінція, цукор, який дуже підживив місцеву економіку і зробив можливим появу тодішніх олігархів - цукрозаводчиків, які, на відміну від олігархів теперішніх, почали вкладати великі гроші у розвиток міста: збудували лікарні, храми та кадетський корпус. За участю бельгійського капіталу з’явилися машинобудівні майстерні, що стали флагманом сумської промисловості. Далі старо-імперський період закінчився революцією, а після кількох непевності Суми захопили більшовики і почалася ново-імперська доба. Незадовго перед війною Суми отримали звання обласного центру, а вже після війни був побудований хімкомбінат. У 60-80 роки місто швидко зростало, всотуючи населення навколишніх сіл. Спальні райони з панельних будинків, кілька великих проспектів, театр, ринок та центральна бібліотека, все це виросло навколо невеличкого історичного центру. Ще збиралися збудувати новий стадіон та пару спортивних палаців, але не встигли, бо Радянський Союз розпався. У смутні часи Суми, як і інші міста України, потерпали від бідності, але кой-як життя налагоджувалося. Та потім відбулися події, які відокремили історію Сум від історії України.
Ще у 1994 році до Сум приїхав з Казахстану молодий вчений-хімік Дмитро Коробов, який встиг перед розпадом СРСР захистити кандидатську дисертацію. Залишатися в географічній Азії не схотів і подався до географічної Європи. У Сумах викладав в місцевому університеті. Водночас шукав тему для докторської дисертації, бо мав великі наукові амбіції. Хоча часи були важкі, навіть професори завели городи і виживали за рахунок картоплі. Та Коробов не здавався, хотів заробляти розумовою працею. В процесі пошуку теми, забрів на очисні споруди міського водоканалу. Проаналізувавши склад стічних вод, Коробов несподівано з’ясував надзвичайно великий зміст в них іридію, досить рідкісного металу платинової групи. Спочатку вчений вважав, що іридій знаходиться у воді, якою забезпечували місто. А це могло означати, що десь біля Сум є велике родовище іридію, яке, можливо, якось пов’язане з сусідньою курською магнітною аномалією. Та аналіз води з сумських свердловин виявив, що в ній іридію або зовсім немає, або він присутній у надзвичайно малій кількості.
Коробов зацікавився тим, звідки ж брався іридій, але знайти його джерело так і не зміг. Версія про скидання його промисловими підприємствами не підтвердилася. Якось перебуваючи в Києві, Коробов прочитав статтю в науковому журналі, в якій згадувалися ціни на окремі рідкісні метали. Виявилося, що ціна на іридій лише трохи менше ціни на золото, то Коробов вирішив не шукати джерела появи металу, а зосередитися на методах його видобутку. Вже за кілька місяців він розробив технологію виробництва іридію, але втілення її в життя були необхідні капіталовкладення у обладнання. Ішлося про кілька тисяч доларів, досить великі гроші, як на той час. У Сумах за них можна було купити квартиру. Коробов власних заощаджень не мав, то звернувся до знайомих бізнесменів. Троє з них повірили молодому вченому і дали по тисячі доларів, отримавши за це по двадцять відсотків в уставному фонді створеного ТОВ «Вторпродукт». Сорок відсотків залишилося за Коробовим.
Невдовзі з водіями цистерн, які вивозили лайно з громадських вбиралень, домовилися, щоб вони вивантажували свої цистерни у «Вторпродукті». За кожну цистерну непогано платили, то водіїв не довелося переконувати. Цистерни приїздили щодня, то вже за місяць бізнесмени відправилися до Києва з першим кілограмом іридію, звісно не чистого, бо для очищення потрібні були нові капіталовкладення. Кілограм був проданий за долари і дуже надихнув бізнесменів, які несподівано відчули, що не хочуть віддавати 40 відсотків прибутків Коробову. Часи були буремні, бізнес ще не дуже відокремився від криміналу, у засновників малися сумнівні знайомі. То якось невідомі забили Коробова кийками, забравши його майже порожній гаманець і старий годинник. Невдовзі засновники переділили між собою долю Коробова, залишивши родині покійного лише один відсоток, а собі узявши по 33.
Візити до Києва продовжилися, туди везли іридій, назад долари, багато доларів. Які зіграли з бізнесменами злий жарт, бо ті вирішили погратися в політику, посадити свого міського голову, який би дозволив їм повністю користуватися водоканалом. Та на виборах кандидат бізнесменів програв, а переможець заборонив цистернами їхати на «Вторпродукт». Бізнесу без сировини настав кінець. Засновники пішли до нового мера на уклін, але той був налаштований рішуче. Тоді засновники зацікавилися центральною міською вбиральнею, яка знаходилася у колишніх конюшнях багатого купця. Вбиральня була збитковою і належала місту, як комунальне підприємство. Засновники запропонували меру узяти приміщення в оренду, зробити своїм коштом ремонтом і забезпечити подальше функціонування закладу. Мер спочатку думав, що це якась хитрість, але туалет відносився до пам’яток архітектури, просто знести його і побудувати щось нове тут не могли. То мер погодився, тим більше, що останнім роками туалет став справжнім наривом на тілі міста, як через жахливі санітарні умови, так і через складну кримінальну ситуацію, бо біля туалету збиралися міські хулігани, п’яниці та проститутки, також поруч ту совалися міські гомосексуалісти, регулярно виникали бійки, зчинялися хуліганства та злочини. Нові власники ж спочатку освітили території і поставили там свою охорону, потім провели хороший ремонт всередині, встановили зручні унітази та рукомийники, а також сушарні для рук, забезпечили заклад папером та милом. Враховуючи, що ціна на відвідування закладу була помірна, дуже швидко він набув великої популярності, після чого була розгорнута ціла мережа туалетів в центральній частині міста.
Засновники розповідали, що зробили туалет заради міста, щоб посилити його туристичну привабливість. Насправді ж їх цікавили випорожнення сумчан, які ставали сировиною для цеха, що знаходився за містом. Щодоби туди відправлялося кілька цистерн лайна, в залежності від відвідуваності. Після обробки вибирався іридій, який потім додатково очищувався і відправлявся на продаж до Києва, де було засновано кілька компаній. Їх діяльність забезпечувала власникам «Вторпродукту» хороший дохід, збільшувати який вони не збиралися, щоб не привертати до себе увагу влади.
Спокійне життя «Вторпродукту» тривало до того часу, коли до Сум прибув новий, дуже амбітний губернатор. Він з’ясував, що процес розподілу власності в області вже майже закінчено, то вирішив започаткувати процес перерозподілу. Діяв по одній схемі:
1) обирав підприємство середнього розміру;
2) насилав на нього купу перевірок, які блокували роботу і призводили до збитків. В окремих випадках порушувалися карні справи проти керівництва, яке, здебільшого, було і власником контрольного пакета акцій;
3) власникам робилася пропозиція про продаж акцій зі значною скидкою (в найкращому випадку губернатор давав третину ціни, а часто просто пропонував віддати задарма і не рипатися);
4) якщо власники починали чинити опір, їх могли арештувати або задіяти кримінальні елементи для залякування;
5) відбувався перехід права власності від старих власників до структур губернатора.
Очильник області, звісно, мріяв і про великі підприємства, але ті вже мали настільки впливових господарів, що вступати у боротьбу з ними губернатор не наважувався. То зосередився на середньому бізнесі. Процесом збирання активів займався спеціальний заступник губернатора, «з економічних питань», уродженець Києва, одружений на балерині, знавець тосканських вин і поціновувач опери, така собі європейська людина, що анітрохи не заважало йому азіатськими методами ламати людей через коліно. Заступник знаходив цікаві активи, розробляв плани захоплення, керував їх виконанням і отримував від боса щедрі премії.
Як людина з широким колом зацікавлень, заступник багато читав і в якомусь діловому журналі наштовхнувся на статтю «Іридієвий парадокс України», в якій йшлося про те, що за останні роки Україна стала досить впливовим гравцем на світовому іридієвому ринку, хоч родовищ цього рідкісного металу в країні немає і добуток його офіційно не ведеться. Висловлювалися припущення, що Україна торгує контрабандним російським іридієм, бо сліди фірм-продавців вели до Сумщини, яка знаходилася на кордоні з Росією. Заступник губернатор подивився на ціну іридія, потім на обсяги продажів його з України і зацікавився, бо побачив дуже приємний шматок. До того ж, всі більш-менш великі об’єкти в області вже були захоплені, перебирати не доводилося.
То заступник, його звали Олександр Іванович, наказав зробити йому довідку по іридію на Сумщині. Обласне управління СБУ очолював родич губернатора, то ж проблем з доступом до інформації не було. Проблема виявилася у відсутності інформації. Тобто за весь час на Сумщині іридій згадувався лише одного разу, коли був знайдений у авто, що потрапило в аварію. П’яний водій втік з місця ДТП, під час обшуку в машині знайшли кейс, в якому було кілька злитків дивного металу. Експертиза показала, що це іридій. Розбита машина належала одному з сумських бізнесменів, який наступного дня приїхав до ДАІ з племінником. Який зізнався, що узяв машину дяді покататися і розбив. Племінника позбавили прав і оштрафували, хоч всі розуміли, що за кермом був дядя, на обличчі якого залишилися подряпини та синці, отримані під час ДТП. Але гроші допомогли зам’яти справу, а іридій повернули власнику, бо ж просто метал, навіть не радіоактивний. На цьому все закінчилося.
Олександр Іванович почав розбиратися з тим бізнесменом і з’ясував, що той є співвласником такого собі ТОВ «Вторпродукт», яке володіло мережею платних туалетів у місті. Про це підприємство заступник губернатора вже чув, навіть, колись збирався забрати і його, але коли проаналізував діяльність його закладів, то виявив, що підприємство майже не має прибутку, а частина нових туалетів, відкритих за домовленістю з мерією, і зовсім є збитковими. Олександр Іванович ще думав над центральним міським туалетом, точніше над земельною ділянкою у самому центрі міста. Але виявилося, що і туалет, точніше бувші конюшні, - пам’ятник архітектури, і земельна ділянка знаходиться в археологічно важливій зоні, на розробку якої необхідна купа дозволів. То просто знести туалет і збудувати там торговий центр буде важко. То ТОВ «Вторпродукт» залишили у спокої.
А ось тепер знову зацікавилися. Олександр Іванович підняв документи на підприємство. Звіти показували, що дійсно - прибутків у підприємства майже не було. Та виявилося, що у його засновників є ще ціла низка інших підприємств. Тут і магазини, і туристичні фірми, і ресторани. Усе дрібненьке, та на життя вистачало. І найцікавіше, що усі ці підприємства з'явилися пізніше за «Вторпродукт». А сам він почався з центрального міського туалету, який став першим платним в Сумах. Потім були збудовані ще з десяток туалетів та з приходом нового губернатора розповсюдження мережі зупинилося.
Олександр Іванович відвідав усі туалети і був здивований. Не дивлячись на низький тариф - усього п’ятдесят копійок, такого давно вже ніде не було, туалети були в зразковому стані. Чисті, світлі, з милом та папером, в них навіть музику транслювали. І людей туди ходило багато, бо вони справді були зручні та приємні. Можливо, саме за рахунок обсягів туалети і виживали, але все це виглядало комунізмом. Олександр Іванович не вірив у комунізм і став підозрювати, що тут щось приховували.
«Вторпродукт» потрапив під пильне око податкової, яка перевірила усю його діяльність. Виявилось, що підприємство справді збиткове, десь до двадцяти тисяч гривень щомісяця, з такими результатами воно б давно вже стало банкрутом, та йому допомагали інші фірми. Питання: для чого? Невже засновники «Вторпродукту» були такими вже філантропами, що кожного місяця платили по двадцять тисяч гривень за те, щоб городяни могли справляти природні потреби в пристойних умовах? Олександр Іванович не вірив і в філантропію. Але відчував, що здобич поруч. Хоч що то за здобич і наскільки вона велика, ще не знав.
Почався збір документів по підприємству. Розшукувались слабі місця, по яких можна було потім вдарити. Та виявилося, що володарі «Вторпродукту» дуже добре підготувалися до можливого нападу. Їх було троє, усі вони мали рівні внески до статутного фонду. Згідно зі статутом вони не могли продати свою частину без дозволу компаньйонів, які мали першочергове право на викуп долі. Законодавчо усе було майже ідеально, та Олександр Іванович знав, як робити такі справи. По-перше, вирішив провести розвідку боєм. Викликав до себе трійку власників «Вторпродукту». Хай злякаються, забігають, бо у Сумах всі добре знали, що значив виклик до заступника губернатора з економічних питань.
Власники прийшли, вони були напружені та рішучі, видно, що швидко здаватися не збиралися. Що ж, пограймося. Олександр Іванович запропонував їм продати «Вторпродукт», назвав ціну. Звісно що, не реальну ціну будівель і ділянок землі. Десь втричі менше. Насправді, він не збирався нічого купляти, він хотів забрати усе даром, то це була лише перевірка. Власники «Вторпродукту» відмовилися продавати підприємство.
- Ви розумієте, на що нариваєтесь? – спитав Олександр Іванович, невисокий, лисуватий, з дитячим обличчям, прикрашеним інтелігентськими окулярами.
Вони мовчали. Троє кремезних чоловіків зі зціпленими зубами.
- Як хочете, потім даром віддасте.
Вже наступного дня за розпорядженням голови облдержадміністрації була створена Комісія з перевірки діяльності закладів санітарного побуту Сум. Причиною створення Комісії називалися численні скарги громадян та ріст захворювань на шлунково-кишкові інфекції. У склад комісії увійшли більше двадцяти представників різних інстанцій. Вже за три дні був підготовлений звіт Комісії, який засвідчив жахливий стан речей в туалетах, які належать ТОВ «Вторпродукт». Одних порушень назбиралося на вісім сторінок. Від того, що освітлення в кабінках не відповідало нормам, до відсутності сертифіката радіаційної безпеки на туалетний папір, яким користувалися клієнти.
Таким чином усі туалети ТОВ «Вторпродукт» були зачинені, далі перевірки пішли у споріднених до засновників підприємствах. Засновникам знов була зроблена пропозиція про продаж бізнесу, але вони не погодилися. Більше того, почали боротьбу - розмістили кілька статей в газетах, найняли двох адвокатів з Києва, які відразу почали оскаржувати дії влади у судах. Конфлікт набрав певного резонансу, то Олександра Івановича викликали до губернатора, який поцікавився, навіщо воювати за параші.
- Там щось нечисте.
- Звісно, нечисте - параші!
- Там є гроші! Ще не знаю, звідки, але є! Потрібен тиждень і скажу точно.
- Добре, тиждень, але не більше, бо щось шум підіймається.
Олександр Іванович прискорився. Знайшов дідка, який був директором комунального підприємства «Центральний міський туалет», з якого і почався зріст ТОВ «Вторпродукт». Дід був вже трохи дурнуватий, та все ж розповів багато цікавого. Як до нього прийшли енергійні хлопці з грошима і запропонували зробити орендне підприємство. Тикнули хабар, і він погодився, спокусившись на обіцяний пост директора. Сам ходив переконувати мера, що без приватних грошей туалету не вижити. Хлопці зробили ремонт в помешканні і відкрили перший у місті платний туалет. Потім приватизували приміщення, а діда вигнали.
- А вони ж нічого в туалетах не розуміють! Я тридцять років туалетом керував! А вони нічого не знають! Узяли, відрізали каналізацію! Тепер цистернами гівна возять!
- Навіщо? – здивувався заступник губернатора.
- Бо дебіли! – обурювався дід.
Олександра Івановича ця відповідь не задовольнила. Він викликав прокурора області і вже до вечора була порушена карна справа проти засновників ТОВ «Вторпродут» по звинуваченню в шахрайстві. Всіх заарештували і привезли до слідчого ізолятору, посадили в окремих камерах. Олександр Іванович прийшов до них і ще раз запропонував продати підприємство. Засновники казали «ні» і не куплялися на брехню про те, що їх товариші вже погодилися. Міцні чоловіки, таких просто не розчавиш. І за що ж таке вони готові стояти на смерть? Чому ті туалети так для них важливі? Олександр Іванович не знав головної відповіді, але був впевнений, що не помиляється. Він довіряв інтуїції, яка дуже важлива для хорошого фінансиста, яким він себе вважав. Усе неможливо прорахувати, тому важливо відчувати те, що ховається від цифр та формул. От і зараз він був впевнений, що біля цих туалетів крутяться великі гроші. Це звучало нісенітно, ніхто б у це не повірив. Окрім нього, бо славився він своїми нестандартними ходами і хвацькою інтуїцією.
Він поїхав на саме підприємство, викликав до себе в машину головного інженера, запитував. Той дуже злякався і відповідав. Виявилося, що ТОВ «Вторподукт» вивозило усе лайно з власних туалетів на пункт переробки за містом. Там з нього робили добрива. Олександр Іванович спитав про ціну тих добрив. Виявилось, що копійки - не те.
- А ще щось, крім добрив, виробляють?
- Та є щось. Я не знаю, я ж не хімік, мені головне, щоб обладнання працювало. Є там один агрегат, так керівництво особисто приїздить вивантажувати його.
Олександр Іванович усміхнувся. Бо відчув, що знайшов відповідь.
- Веди мене туди.
- Ні, є наказ туди нікого не пускати.
- Веди і зараз.
Олександр Іванович зателефонував Борису Радкіну, якій керував бандюками, що працювали на губернатора, попросив у нього з десяток людей. Хлопці прибули за півгодини, вибили двері в цеху і зламали заслінку на агрегаті. Там виявилася кілька шматків якогось металу. Їх повезли на дослідження, а Олександр Іванович поїхав додому, бо дуже заморився за ці дні. Вранці йому подзвонили і доповіли, що знайдений метал - іридій. Дуже рідкісний елемент, який належить до платинової групи. Його видобуток складає сотні кілограмів на рік по всьому світі, а ціна сягає десятків тисяч доларів за кілограм. Кожен рік споживання іридію зростає, найчастіше він використовується для виробництва надміцних сплавів. Але сумські вчені казали, що добувати іридій в Сумах неможливо, бо тут немає потрібного обладнання, а головне - руди. Це тільки покійний Коробов стверджував, що винайшов спосіб добувати іридій. Але потім його вбили грабіжники.
- Коробов? – Олександр Іванович згадав, що вже чув це прізвище. Підняв документи і знайшов, що Коробову колись належало 40 відсотків в ТОВ «Вторпродукт», але потім, після загадкової гибелі вченого, його частку поділили між собою інші співзасновники, які залишили родині вченого лише відсоток, а потім забрали і його.
Олександр Іванович знову засміявся і зателефонував в прокуратуру, щоб ті провели обшуки будинків і офісів засновників ТОВ «Вторпродукту». Там нічого не знайшли, і Олександр Іванович наказав почати катування. За чотири години один з засновників отримав серцевий напад і був доправленний до лікарні, у другого почалася внутрішня кровотеча, а третій мовчав. Бідолаха тримався, аж поки його не вивезли вранці до лісу, де повісили ногами догори і пообіцяли встромити головою у мурашник, який був поруч. Спочатку пообіцяли, а потім встромили. І коли мурахи полізли у вуха, ніс та очі, то бізнесмен зламався. До того ж заступник губернатора спитав про іридій. Тобто вже здогадувався, куди рити. А як знає, куди рити, то дориється. Бізнесмен все розповів. У той же день і він і його партнери переписали свої частки у ТОВ «Вторпродукт» на структури губернатора. Також були передані і документи покійного Коробова.
- Цінні документи, дуже цінні! – доповідав заступник губернатора своєму шефу. - Ось! Хоч це і виглядає якимись затертими папірцями, але насправді це гроші, великі гроші!
- Які гроші?
- Які завгодно! Це доповідь хіміка Коробова, який виявив, що у гівні сумчан чомусь присутній іридій, дуже рідкісний і цінний метал, самої платинової групи!
- У гівні?
- Саме так! І лише сумчан! Коробов робив досліди в сусідніх районах і виявив, що іридій є чомусь лише у тих, хто живе саме в Сумах. Не просто живе, а ще й прописаний! У тих, хто не має прописки, або живе у приміських селах, іридію вже немає! Навіть у тих, хто живе в Сумах з пропискою, але менше п’яти років, і в тих немає!
- І що?
- Цей Коробов винайшов засіб збирати іридій, навіть розробив проект установки, та в нього не було грошей. Він пішов шукати інвестора, а над ним сміялися, вважали за божевільного. Та він все ж зміг переконати кількох бізнесменів, і ті профінансували будівництво агрегату. А коли виявили, що то справжнє золоте дно, то вбили вченого. Але тепер справедливість поновлена, ми забрали їх бізнес і будемо багатіти самі!
- Про які гроші ти говориш? – поцікавився губернатор.
- Десь мільйон доларів на рік.
- Скільки? – здивувався керівник області.
- Мільйон на рік, але у цього бізнесу є великі перспективи для розвитку. Можна збільшити виробництво у багато разів. Тільки ніхто з тих, хто зараз у тюрмі, не повинен вийти на волю. Нам конче потрібно зберігати таємницю.
Ніхто не вийшов. Самогубство, панкреатит, повторний серцевий напад. Родичів примусили замовкнути погрозами забрати рештки майна та просто вбити. Сина одного з засновників доводилося вивозити в ліс і там вішати за ноги, щоб охолонув.
Невдовзі заступник доповів шефу план по централізованій переробці лайна сумчан. Ідея була в тому, що якомога більше лайна мусило потрапити до цеху по видобуванню іридію, який швидко будували на очисних спорудах. Технологія була дуже проста, обладнання – схоже на величезний самогонний апарат. Будівництво закінчили в рекордні два тижні, і цех запрацював. У Києві заснували фірми, які займалися продажами. Щоб не було питань, вивозили іридій під видом лома.
Заступник звернув увагу на великий приватний сектор, де проживала десь чверть сумчан. Ці люди ходили у вуличні вбиральні і їх іридій, фактично, втрачався. За бюджетні гроші у ті райони була проведена центральна каналізація. Також були узяті під контроль всі громадські туалети. Ті, які не вдалося підключити до центральної каналізації, щотижнево очищалися спеціальними машинами. Все це дало змогу довести збір гівна сумчан майже до 100%.
Справи пішли надзвичайно добре, але гроші, вони ж не дають спокою, вони тільки роздмухують пристрасті. Заступник попросив у губернатора долю в підприємстві, мовляв заслужив її. Губернатор на словах погодився, а про себе подумав, що собака повинна бути задоволена тим, що господар їй кидає і не просити більшого. То за кілька днів заступник загадково помер у підозрілій автокатастрофі. Як гинули і інші з тих, хто смів переходити шлях губернатору.
Той же розумував, як стати монополістом на іридієвому ринку, де впливовими гравцями були компанії з Південної Африки та Росії. Губернатор почав жорстко демпінгувати, продаючи іридій за ціною втричі меншою, від ринкова. За рік усі виробники іридію збанкрутували, тоді губернатор почав знову підвищувати ціни. Вони швидко перевищили минулі показники. Колишні виробники спробували відновити свою роботу, але губернатор знову давив їх ціною і зберіг свою монополію. Він гріб шалені гроші, які осідали у банках за кордоном, коли все несподівано скінчилося.
У інтернеті пішла гуляти стаття, де розповідалося про дивовижні властивості гівна сумчан, яке, начебто, містить небувалу кількість іридію. З добовогу висеру сумчанина в середньому можна було випарити до граму іридію. Ціна граму метала складала біля 15 доларів, але після маніпуляцій губернатора, підвищилася удвічі. Тобто кожен сумчанин міг заробляти приблизно 30 доларів на день, не виходячи з будинку! Здавалося б, ну хто повірить у таку маячню? Посміються люди і забудуть. Тим більше, що стаття досить швидко була стерта там, де з’явилася вперше. Але майже одразу виникла в кількох інших місцях. Її знову знищували, а вона знову з’являлася, кожного разу у більшій кількості. Люди намагалися сказати своє «фе» владі хоча б у такій спосіб. А ще у статті були креслення примітивного апарату, який, начебто, дозволяв у домашніх умовах видобувати іридій. Апарат був дуже схожий на самогонний, а для цього обладнання в Сумах існувала розвинута технологічна база на місцевих машинобудівних підприємствах. Достеменно невідомо, хто першим зробив апарат і застосував його. Але точно відомо, що отримавши долари за метал, він не став мовчати і розповів про своє щастя іншим. І скоро у Сумах запахло гівном. Спочатку потроху, з першопрохідців сміялися, дражнили говноїдами. Але гроші - беззаперечний аргумент.
І ось вже з більшості сумських квартир почали стирчати труби апаратів, на яких сумчани переганяли власне лайно. Видобуток цеху на очисних спорудах різко впав, бо туди доходило вже перегнане лайно. Самі шлаки. Сумчане більше не ходили до туалету на роботі чи в громадських місцях. На базарах стали продавати герметичні пласкі контейнери, в які сумчани, коли були не вдома, оправлялися, а потім поверталися і курили іридій, який потім самотужки продавали чисельним скупникам, що з’явилися у місті.
Губернатор дивився на все це і скаженів, бо бачив, як мільйони доларів, його мільйони, щодня зникають у кишенях сумчан. Тоді, мабуть, заступник посміхався у труні, бо це ж він приготував ту статтю і попросив знайомого опублікувати її, якщо з ним щось трапиться. Заступник був розумник, він підозрював з ким має справу. Тепер губернатор лаяв покійного, бісився, але нічого вдіяти не міг.
Між тим в Сумах трапився споживацький бум, схожий більше на якесь божевілля! Суми були сірим бідненьким містечком, де споконвіку не водилося великих грошей. Коли ось гроші полилися рікою! Звичайна родина у три чоловіка могла заробляти мінімум 60-70 доларів щодня, не рахуючи зарплат, пенсій чи стипендій. В цілому ж місто заробляло десятки мільйонів доларів щомісяця!
Щоб узяти ситуацію під контроль, губернатор був вимушений піти на крайні заходи: було оголошено про створення закритого акціонерного товариства «Сраки Сумщини». До складу товариства автоматично увійшли усі жителі Сум, які отримали акції із розрахунку - одна срака - одна акція. Але більшість акцій отримав сам губернатор, бо хоч мав він одну сраку, але дуже хитру. Головою правління ЗАТ був призначений тодішній мер Сум, а головою спостережної ради - сам губернатор. Задачею ЗАТ було якомога ефективніше використання гівняного надбання сумчан, а саме - видобутку і реалізації іридію. Через ЗМІ та у трудових колективах провели велику роботу з популяризації ЗАТ. Підкреслювалося, що об'єднані у ЗАТ сумчани зможуть отримувати значно більші гроші, аніж самотужки добуваючи і продаючи іридій. Кожному акціонеру обіцялася щомісячна виплата дивідендів.
Але ні до чого це не призвело, бо люди не довіряли владі і продовжували самотужки добувати метал, залишаючи «Сракам Сумщини» лише переробку гівна тюрем, шкіл та лікувальних закладів. Причому і в лікарнях, і в школах срали дуже мало, намагаючись робити це вдома, щоб можна було видобути додаткові міліграми металу. Іридій став засобом для існування багатьох сумчан. І не тільки існування. Грошей було багато, у місті тривав споживацький бум. Підприємства закривалися, бо ніхто не хотів на них працювати за копійки, натомість розквітала сфера послуг і торгівля, в якій працювали здебільшого приїжджі. Несподівано Суми почали багатіти, а губернатор лише тупав ногами, дивлячись, як втрачає гроші.
Змиритися з цим керівник області не міг і запропонував Києву план по встановленню на дупах сумчан електронних замків, які б унеможливили справляння великої потреби повз центральної каналізації. Планувалося хірургічним шляхом в анальному отворі встановлювалися спеціальні замки. Вони відкривалися лише тоді, коли людина сідала на сертифікований унітаз, приєднаний до центральної каналізації. Замок передавав інформацію на центральний пульт з якого могли контролювати дії кожного сумчанина і викривати спроби самовільного справляння потреби. Планувалося, що всі акціонери ПАТ «Сраки Сумщини», тобто всі сумчани, могли справити потребу лише на сертифікованих унітазах. Акціонер сідав, на пульт ішов сигнал, звідти приходив дозвіл, замок відчинявся і акціонер міг просратися. А інакше ніяк! Деякі намагалися блювати, але якщо два дні поспіль не було відвідування сертифікованого унітазу, то людину могли затримати за порушення корпоративних прав «Срак Сумщини».
Все це звучить, як фантастика, але насправді це була радше політекономіка. Губернатор склав детальний бізнес-план. Згідно ньому, для введення системи контролю за гівнопотоками треба було десь біля ста мільйонів доларів. Ці інвестиції мали окупитися за рік. Програма дуже сподобалася тодішньому президенту і планувалося її ввести в дію за допомогою Внутрішніх військ і спецпідрозділів типу «Беркут», які мусили оточити Суми і забезпечити доставку всіх сумчан до польових шпиталів, де їм би робилися операції зі встановлення гімняних замків.
Та почалася помаранчева революція, в якій Суми брали дуже активну участь. Бо всіх сумчан налякали плани влади і вони хотіли відстояти свою свободу і свої гроші. Тисячі сумчан брали участь у київському Майдані, десятки тисяч бастували та мітингували у Сумах. Домоглися перемоги злочинної влади та відміни всіх планів щодо насильницької централізації видобутку іридію.
Кожен сумчанин курив іридій сам, але поступово місто зморилося від смороду. До того ж, кустарні методи не дозволяли добувати іридій в повному обсязі. То з’явилася громадська ініціатива побудувати сучасний цех по видобутку іридію на околиці міста, де і переробляти все. Але для будівництва цеху потрібна була довіра сумчан. Людей треба було переконати, що для міста і всіх його мешканців краще буде централізувати видобуток та продаж іридію, щоб збільшити прибутковість, позбавившись неефективних технологій та посередників. У перші роки після помаранчевої революції переконати сумчан не вдалося. Городяни самотужки видобували і продавали іридії. Отримували гроші, більшість сумчан змогла полишити роботу, перший бум споживання, зосереджений на товарах, пройшов, люди стали більше їздити світом. І коли поверталися з Європи до смердючих Сум, коли бачили, що іридій добувається і продається неефективно, то не хотіли з цим миритися. Був створений рух «Нові Суми», представники якого провели велику роз’яснювальну роботу з населенням і на наступних виборах змогли провести свого міського голову та отримати більшість у міськраді. «Нові Суми» профінансували за рахунок міського бюджету будівництво нового, обладнаного надсучасними технологіями, цеху містом, куди всі бажаючи сумчани могли здавати своє гівно. Ефективність промислового видобутку іридію була десь у двічі більша, то дуже швидко абсолютна більшість городян почали користуватися цехом.
Щоб кожен отримував стільки, скільки виробив іридію, була введена нова схема. Кожний сумчанин збирав свої фекалії у двадцятилітровий бак, який потім доставлявся до цеху, до його переробляли прямо на очах господаря. Той отримував на руки чек з кількістю добутого іридію. Потім на його рахунок поступали гроші, що надходили він централізованого продажу металу.
Для цього було створене комунальне підприємство «Дар Сум», що вмить стало найбільшим гравцем на світовому ринку іридію.
Такі дії дали можливість водночас збільшити видобуток металу, але й утримати ціни на нього на достатньому рівні, який забезпечував досить високий життєвий рівень сумчан. За гроші «Дару Сум» у місті провадилися ремонти доріг та житла, купувався новий комунальний транспорт, оплачувалося медичне страхування для жителів. У фінансовому відношенні місто стало повністю незалежним від центрального уряду. Той намагався накласти лапу хоча б на частину іридієвих доходів, але городяни не давали це зробити.
«Дар Сум» вкладав гроші не тільки в місто. Підприємство стало одним з потужних інвесторів. Частина прибутків від іридію вкладалася у інші сектори економіки на випадок зниження попиту на метал. Також «Дар Сум» вкладав великі гроші у наукові розробки, які б дозволили збільшити споживання іридію. Частина розробок була успішною і попит на іридій значно виріс, що дозволило місту отримувати додаткові надходження.
Саме їх обсяг у сотні мільйонів доларів на місяць викликав жадібну зацікавленість у центральної влади. Як не бачила іншого шляху для затикання дір державного бюджету, як експропріація іридієвих доходів сумчан. Підвладний президенту Януковичу парламент прийняв закон, згідно якому діяльність КП «Дар Сум» припинялася, а всі активи передавалися спеціально створеній Державній агенції розвитку. Суми не визнали цей закон і проголосили загальноміський страйк, під час якого були заблоковані всі органи влади у місті. Так вийшло, що більшість сумчан або не працювала взагалі, або працювало в структурах «Дара Сум», то серед чиновників та міліції були здебільшого приїжджі, які ладні були виконувати накази президента. Однак майже одразу сумчане зібрали загони самооборони та закупили для них зброю. То дуже швидко вся влада у місті перейшла до городян. Центральна влада не змирилася з цим і спробувала провести швидку операцію за допомогою спецпідрозділів. Однак загони урядових військ були зупинені і оточені на під’їздах до міста, після чого загони сумчан почали наступ.
Президент зрозумів, що не має у розпорядженні загонів, готових битися до кінця, то запропонував переговори. Серед сумчан думки розділилися. Одні стояли на тому, що треба продовжувати наступ, захопити Київ, арештувати і судити Януковича. Інші вважали, що сумчани мають думати лише про своє місто, а не про всю країну, то треба створити зону безпеки навколо Сум, а далі не іти. На припиненні наступу наполягали і західні країни, які боялися, що силовий демонтаж режиму Януковича призведе до розпаду України. То були розпочаті мирні переговори, на яких була досягнута домовленість про припинення вогню. Суми отримали приблизно стокілометрову буферну зону навколо міста, яка передавалася під управління міськраді. При цьому Суми залишалися в складі України і формально визнавали центральну владу, від якої були незалежні у всіх питаннях. Тобто Януковича дав волю Сумам, щоб утримати владу над Україною.
Фактично здобувши політичну незалежність, Суми, використовуючи іридієві гроші, продовжили стрімко розвиватися. За кілька років населення місті та буферної зони збільшилося до двох мільйонів, з яких безпосередньо сумчани складали лише біль 300 тисяч. Сумчанами вважалися лише ті громадяни, в екскрементах яких знаходився іридій. З невідомих причин, наявність чи відсутність іридію залежала від наявності сумської прописки і від строку проживання на території міста. Причому необхідні були обидва фактори, інакше іридію не було. До 2004 року отримати прописку в Сумах було досить просто, але потім це стало майже неможливо. Бо сумчани хотіли зберегти свою іридієву монополію і не хотіли роздавати Дар Сум приїжджим.
Законодавчим чином було обумовлено, що автоматично прописка надавалася лише тим дітям, в кого і матір і батько були прописані у Сумах. Якщо ж прописаним був лише один з батьків, то рішення про присвоєння прописки переносилося на період досягнення дитиною повноліття. Тоді претендента вивчали. Якщо його розумові та фізичні здібності, а також відданість Сумам влаштовували комісію, то прописка надавалася. У іншому випадку людина отримувала лише вид на проживання у Сумах. Після отримання прописки людина мусила жити у Сумах, десь на 5-6 рік, в її екскрементах починав з’являтися іридій, зміст якого збільшувався і десь на 15 рік досягав рівня корінних громадян міста. Більше можливостей стати сумчанином, окрім як бути народженим, не було, якщо не вважати щорічних ста прописок за особливі заслуги, які видавалися приїжджим, що зробили для Сум велику користь.
За законами Сум, прописка забезпечувала її власнику так зване політичне громадянство, тобто дозвіл обиратися та голосувати, обов’язок служити місту та частку у іридієвих доходах. Практично всі політичні громадяни Сум служили або в поліція міста, або в армії, або в структурах «Дара Сум» чи міськради. Або були керівниками підприємств приватного бізнесу. Для приватних підприємств існувала квота на наявність політичних громадян в керівній ланці. Це дозволяло сумчанам отримувати найкращі робочі місця.
Жителі Сум, які прописки не мали, але мали вид на проживання, володіли економічним громадянством. Вид на проживання видавався лише за умови наявності роботи. Якщо людина з економічним громадянством більше трьох місяців не могла знайти роботу, то вид на проживання скасовувався і людина депортувалася з Сум.
Не дивлячись на ці досить жорсткі умови, бажаючих оселитися в Сумах вистачало. Бо рівень життя тут був значно вищий, аніж в цілому по Україні, до того ж тут діяло досить ліберально податкове законодавство і дуже спрощена бюрократична система. Уряд Сум залучав бізнес до міста, щоб воно не сиділо виключно на голці іридієвих доходів. Це діяло і вже за кілька років ВВП Сум складав десь третину від загальноукраїнського, тут працювало багато іноземних та українських компаній, які розглядали місто, як справжню оазу для бізнесу.
Зокрема, в Сумах жило і працювало багато росіян, які втекли від путінської диктатури, а тепер мріяли розповсюдити сумський досвід в Росії. Це викликало велике незадоволення Кремлю, який спочатку зачинив кордон з Сумами, а потім і зовсім почав вимагати вислати з міста всіх російських громадян. Суми на це погодилися, бо звикли до того, що самі вирішують, що робити. Кремль образився на це і зачаїв злобу. Невдовзі Москва запропонувала Межигірр’ю (туди офіційно була перенесена столиця, бо президент не довіряв бунтівному Києву) план по захопленню Сум і їх іридієвих доходів. Януковичу, якому вже нічого було грабувати в Україні, радо погодився на війну з Сумами.
Почалася війна з розробки спеціальної операції по промивці свідомості пересічних українців. На всіх без виключення центральних телеканалах України щоденно почали з’являться сюжети про те, як вся країна бідує у кризі, а сумчани бісяться з жиру, не знаючи, куди дівати гроші, які їм наче з неба падають. Сюжети про те, як сумчани купаються у шампанському, їдять чорну ікру і лише з золота, купують дорогі машини і дизайнерський одяг. Таке дійсно було, бо ж городяни мали великі прибутки від продажу іридію. Але не всі купалися у розкоші. Більшість витрачали гроші розумно, вкладали їх в бізнес, чи в самих себе, в свою освіту, подорожі, здоров’я. Та український телевізор повторював раз за разом, що от сумчани, вони захлинаються від халявних грошей, не знають, щоб ще вигадати, у той час, як по всій країні безробіття, скорочення, затримки зарплатні та інші негаразди.
Паралельно почалися репортажі про людей з інших міст, які приїхали до Сум на заробітки. Ніхто ж їх туди силоміць не заганяв, їхали все добровільно, щоб заробити, бо таких зарплат, як у Сумах, не було ніде, хіба що в Європі. Так ось вибиралися такі приїжджі, які розповідали, що з людьми без прописки в Сумах поводяться, наче з рабами, що в більшості закладів центру Сум несумчанину можуть відмовити у обслуговуванні. Розповідали, як ось сумчанин вбив якогось приїжджого і, навіть не був покараний, бо родичів загиблого банально купили. Сумчани ґвалтують дівчат з приїжджих і знову ніхто не покараний. А ще сумчани купують викрадених в українців дітей, щоб всиновити. Повідомлялося, навіть, про випадки, коли знахабнілі сумчани замовляли собі молодих жертв, щоб скуштувати людятинки.
Звісно, це була брехня. На камеру працювали найняті артисти, або люди, яких вигнали з Сум за злочини. Але поступово це діяло. Бо повторювалося день за днем. Вертикаль влади навчилася вести інформаційні війни і поступово все більше українців почали ненавидіти Суми. Режим Януковича перевів невдоволення українців з себе на Суми. І скоро вже майже вся країна ненавиділа сумчан. Суми для більшості українців стали Вавилоном, містом розпусти і гріха, грошового божевілля, яке треба було знищити.
І тоді президент запропонувала збалансувати доходи регіонів. Це означало забрати гроші у знахабнілих Сум і віддати іншим, які потерпають від кризи. Вся країна аплодувала президенту. Але Суми відмовилися ділитися, бо вважали іридій своїм надбанням. У місті провели референдум на якому вирішили ставити питання про оголошення незалежності, якщо центральна влада спробує порушити права Сум. У відповідь сумчан оголосили бунтівниками і заколотниками, проти міста кинули війська. Оброблені пропагандою жителі України думали, що розбещені, наскрізь прогнилі Суми, швидко здадуться. Бо ж по телевізору тільки і говорили, що сумчани збожеволіли від грошей, що вони звикли тільки жерти, пити та нічого не робити. Були і такі, але насправді більша частина сумчан були нормальними людьми. Вони звикли жити нормально і не хотіли повертатися з Європи до Азії.
Ще під час першої кризи була сформована невеличка, але добре озброєна армія. Потім кожен, хто мав політичне громадянства, раз на рік проходив двотижневі курси військової підготовки. Кожен громадянин Сум, не зважаючи на стать, вмів поводитися зі зброєю і знав, що робити у випадку нападу. То межигірські війська були зупинені та відкинуті. Суми закупили додаткову зброю і продемонстрували, що можуть мобілізувати біля 50 тисяч добре підготованих бійців.
Тоді межигірський уряд спробував підбурити на повстання негромадян Сум. Їм розповідали, що вони є людьми другого сорту, обіцяли надати їм частину іридієвих доходів і таке інше. Але обдурити негромадян Сум не вдалося, бо ніхто з них не хотів опинитися під ярмом Януковича, який з роками перетворився на одного з найжорстокіших диктаторів світу. Уряд спробував організувати блокаду Сум, скориставшись допомогою кремлівських диктаторів. Та Суми змогли перекупити українську авіацію і отримали повне панування у повітрі, після чого організували повітряний міст зі світом. У Сум були гроші, але головне – у сумчан була воля. Вони хотіли жити по-людські і ладні були боротися за це. Вони відчули гордість, що є не покірною худобою, а громадянами.
Тоді Кремль запропонував Міжгір’ю чергову допомогу у боротьбі з Сумами. Допомога полягала у великому кредиті, який мусив піти на знищення бунтівного міста. Була проголошена нагорода у десять тисяч доларів за кожного живого сумчанина і в три тисячі доларів за мертвого. Бажаючим зі всього світу надавали зброю, формували загони і направляли до кордону Сум. Спочатку сумчани легко відбивали атаки, знищували нападників до ноги. Але кількість людей зі всього світу, які вирішили заробити на сумчанах, все збільшувалася. Кремль організував рейси пасажирських літаків по всьому світу. Бандити з бразильських фавел чи африканських джунглів, ісламські бойовики з Афганістану, сомалійські пірати і ще багато чоловіків, які мріяли розбагатіти війною, звозили до кордону Сум, озброювали і кидали у бій.
Війна набула затятого характеру. Поступово більшість негромадян Сум втекла, а ті хто залишився, мужньо билися разом з сумчанами. Місто намагалося привернути увагу Заходу, але той був зайнятий внутрішніми проблемами і обмежувався лише заявами. Штурм Сум тривав чотири місяці. Місце загиблих сумських бійців заступали нові, потім їх змінювали вже жінки, підлітки та старі. Але кількість ворогів не зменшувалася, бо постійно прибували все нові бажаючи заробити легкі гроші. Врешті решт Суми були захоплені. Більшість громадян було вбито, частину узяли у полон, майже нікому не вдалося врятуватися. Щоб прикрити свої страшні справи Межигірський уряд почав компанію дезінформації про те, що у Сумах знайшли якусь смертельну інфекцію, що становила страшенну небезпечну для людства. То осаду і знищення Сум почали називати гуманітарно-санітарною операцією. Ціллю якої, начебто, було ізолювати хворих сумчан від світу.
І вони зробили це. Побудували навколо міста бетонний мур заввишки у вісім метрів. Заборонили відвідувати Суми будь-кому, проголосивши місто закритою зоною! Все робилося, начебто, заради здоров’я людства. Насправді ж, щоб приховати те, що було зроблено з містом.
Суми були майже повністю зруйновані під час штурму. Потім руїни були розчищені, а на їх місці були побудовані довгі сараї, схожі на ферми радянських часів. У тих сараях, в вузеньких, зроблених з металевих пруток клітках утримуються ті сумчани, які потрапити до полону. Їх посилено годують, що вони виробляли побільше екскрементів, в яких міститься дорогоцінний іридій. Сумчан ніколи не випускають з кліток і вбивають, якщо вони починають хворіти. Діє програма по збільшенню чисельності сумчан, яких після штурму залишилося усього біля двадцяти тисяч. Тепер кожну жінку дітородного віку примушують народжувати по дитині щорічно. При заплідненні використовується сперма тих сумчан, в екскрементах яких фіксується найбільшій вміст іридію. Так Межгірський уряд розраховує поступово збільшити виробництво іридію, яке є головним джерелом його доходів, бо економіка України остаточно розвалилася, а те населення, що залишилося, остаточно перейшло на натуральне господарство. Та як би не було важко пересічним українцям, сумчанам, яких утримають, наче худобу, значно важче. Особливо, якщо враховувати той розквіт, якого місто досягло перед тим.
________________________________________________________________________________
«03. Коротка історія яскравого розквіту та жахливого занепаду Сум» - є третім оповіданням проекту Владислава Івченка «Оповідання впритул».
Сенс проекту: кожного тижня я буду викладати одне свіже, тільки-но написане оповідання з перекладом російською, а також одне старе своє оповідання, про яке мало, хто чув, але яке я вважаю вартим уваги. Старе оповідання я буду, за необхідності, переробляти і обов’язково робити переклад. Отже, в проекті виходитимуть два оповідання на тиждень: нове буде виходити у понеділок, старе – у четвер.
«03. Коротка історія яскравого розквіту та жахливого занепаду Сум» - це творча переробка мого оповідання «ЗАТ «Сраки Сумщини», яке я суттєво доповнив. Ця історія про те, що якщо люди не піднімають свої сраки на захист свої прав, то невдовзі в них заберуть навіть і сраки.
Якщо Вам сподобалося оповідання і ви хочете якось віддячити автору за нього, то напишіть коментар і допоможіть грошима чи ділом Майдану у Вашому місті або у Києві.
Най смакує.
