Гордо задерши голову, вона павою пройшла повз мене. І зробила вигляд, що не помітила. Хоча ніколи не страждала близорукістю. Якщо на ображених возять воду, то тітка Клава вже давно і з ентузіазмом працює водовозкою. Тітка зі мною не розмовляє. І навряд чи найближчим часом мені очікувати її прихильності. Адже я вчинила невиправний гріх. Не тільки викрила тітчин секрет, а ще й мала необережність втаємничити у нього інших.
Минуло вже кілька місяців, а Клава все не знімає з шиї прозору чорну хустинку. Певно, їй просто подобається імідж невтішної вдови. Ніколи б не подумала, що вона носитиме траур за дядьком Борисом, своїм чоловіком із значущим у цьому випадку префіксом «екс». Їхній шлюб нагадував мильну оперу. Але в ньому не було місця славнозвісному «хепі енду».
Дивлячись на їхні щоденні «громадянські війни», я не раз зарікалася виходити заміж. Правда, агресором у них в родині була саме тітонька. А дядьку Борису, тихому і трохи флегматичному від природи чоловіку, часто діставалося від неї на горіхи.
Їхній «диво-шлюб» проіснував майже п'ятнадцять років. В один момент дядько на все плюнув і пішов з дому, запхавши минуле життя у вицвілу коричневу валізу на коліщатках. А після розлучення подався до Америки на заробітки.
«Без мене він там пропаде», - дізнавшись про його від’їзд, кинула тітка. Борис і справді зник. Тільки з її життя. Довгих сім років про нього ніхто нічого не чув. Як і годиться в таких випадках, ширились різні чутки. Одна недолугіша іншої. Згодом прийшла телеграма про смерть дядька. Через деякий час тітка дізналася, що рахується у числі Борисових спадкоємців. Із США їй переслали величезну, перев’язану рожевою стрічкою коробку.
Перш ніж залишити Клавин дім, мені вдалося прочитати приклеєну до посилки картку. «Жінці, завдяки якій я дізнався, що таке справжнє кохання».
«Дивно», - зачиняючи за собою двері, думала я. Особливо враховуючи те, що я ніколи не помічала в їхній родині того, що прийнято називати коханням. Певно, воно мало надійним сховок і воліло не з’являтися на людські очі.
Наступні кілька днів тітка уникала відповіді на головне для усіх її родичів запитання: «Що ж у коробці?» «Надзвичайно ціна річ», - загадково посміхалася Клава, чим тільки роздмухувала полум’я нашої цікавості. Кожен з нас віддав би що завгодно, аби хоча б одним оком поглянути на той загадковий спадок. Пощастило лише мені…
Вигадавши дещо наївний привід, я напросилася до тітки в гості. Доки вона готувала на кухні чай, я провела у квартирі «зорову» ревізію. Нічого нового і великого. Правда, у кімнаті Клавдії, на столі, лежав маленький аркуш паперу, списаний акуратним, схожим на дитячий, почерком. Почерком дядька Бориса.
Читати записку у кімнаті, в якій будь-якої миті могла з’явитися тітка, я не наважилась. Хоча не скажу, що занадто її боюся. Найбільша погроза тітки, яку я пам’ятаю ще з дитинства: «Я не знаю, що тобі зроблю!» Звучить не надто страшно. Чи не так?
Заховавши записку до кишені, я пішла за хату на перекур. Побачене на тітчиній клумбі мене шокувало. Серед звичних нашому оку чорнобривців і махрових айстр у глиняному горщику ріс велетенський кактус. Зелений і колючий. Він складався із трьох куль. Наче снігова баба. Нічого собі! Де Клавдія взяла таку дивину?
Уже здогадуючись, про що йдеться, розгорнула дядькового листа.
«Коли я говорив, що ти жінка, завдяки якій я дізнався, що таке справжнє кохання – я не жартував. З тобою я пройшов добрячу «школу життя». А після розлучення ще довго боявся жінок. Втікав від схожих на тебе дам із швидкістю, якій би позаздрив будь-який олімпійський чемпіон з бігу. Аж доки не зустрів свою Світлану.
Знаєш, як я зрозумів, що вона мені підійде? Свєта була твоєю абсолютною протилежністю. Я ризикнув, і не помилився.
Коли я вперше побачив цей кактус, то відразу пригадав тебе. Він такий же колючий і неприступний. Думаю, тобі буде приємно дізнатися, що я назвав його у твою честь, Клавою.
І тепер, коли лікарі пророкують мені невдовзі зустріч зі своїми пращурами, знаю, що з тобою «Клава» буде у надійних руках».
Я так захопилася читанням, що не почула за спиною кроків тітки. Коли мені, м’яко кажучи, вказали на двері, більше не вважала своїм обов’язком зберігати таємницю обох Клавдій.
Знайомі потай посміюються над Клавдією Олександрівною, але навряд чи знайдеться сміливець, який скаже їй щось прямо у вічі. Спробуй заговорити з нею на цю тему – і одразу збагатиш свій словниковий запас кількома десятками не зовсім літературних слів.
Нещодавно тітка була помічена в компанії невисокого, сутулуватого, чимось схожого на дядька Бориса чоловіка. А «Клава», якій більше не було сенсу «переховуватись», переїхала з клумби на почесне місце на сходах біля вхідних дверей. Тітка щодня обприскує кактус із рожевого пульверизатора, а гостям розповідає, що він дорогого, надзвичайно рідкісного виду, і вона отримала його у спадок від американських родичів. І не без гордощів додає: «Даний вид називається «Клавдія»».
