Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51622
Рецензій: 96045

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 37376, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.135.241.144')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання

Маленькі сантехнічні роботи; Частина 1.

© Вікторія Михайлова, 07-12-2013
Вже у літаку я згадала, що забула купити сухий корм і подарунки для собак. Хммм... Мама певно дуже засмутиться. Але з іншого боку, місця у валізі вже все рівно не було, так що ніякий корм туди б не помістився. Хіба що треба було б перекрутити його кілька разів у м’ясорубці або паста-машині. Я закуталася щільніше у свій вовняний светр і подумки зробила помітку у голові ’’обов’язково купити сухий корм для собак у супермаркеті’’.

Була неділя. Через півтори години міжнародний Львівський аеровокзал буде приймати
наш літак із Дортмунду, а години через три, я, можливо, буду пити каву у центрі столиці Галичини. Початок вакації - це завжди найбільш очікувана мною подія.
Цього разу я навіть викреслювала дні, які залишалися до відпустки, у маленькому
настільному календарику. Та й останні півроку безперервної роботи давали себе знати - хронічна втома, сонливість та постійні думки про роботу. Вдень і вночі, вдень і вночі….

Хоча на збори та пакування речей у мене було дуже мало часу, але найбільш необхідне лежало у валізі, яка в цей момент знаходилася у вантажній частині літака. Я з ніжністю подумала про нові гумові чоботи від "Burberry" та чорну шовкову хустину від "Prada". Куплені вони були під час останнього зимового розпродажу у Лондоні, а їхня прем’єра була запланована на літо у Львові. Замовивши у стюардеси каву та сирних чіпсів і відкривши новий глянцевий журнал, я почала роздивлятися фотографії дівчат, які їдять у день два теплих “тік-така“, один на обід та один на підвечірок, перед виходом на подіум, десь у Парижі або Челябінську.

Думки відпущенні у вільний політ самовільно повернулися до проблем на роботі. Мені було трохи соромно залишати колег у такі важкі для них часи. Останньою моєю дією перед відпусткою була вказівка про перекриття головного коридору нашого фармацевтичного виробництва у зв’язку з тим, що хтось з працівників поставив там звичайну залізну шафу. Це було заборонено. А забороненим шафам у чистих коридорах фірми, як то кажуть, не місце. Звідки ця шафа взялась, куди вона направлялася, так і не вдалося вияснити, не зважаючи на те, що усі, від директора заводу до прибиральника, почали проводити розслідування цієї надзвичайної для нашої фірми події, відразу після наказу про перекриття коридору. Уявляючи собі у якому стані знаходиться моя заступниця, я вже зібралася подзвонити їй та надати кілька корисних порад. Але, на жаль, дзвонити з висоти десяти тисяч метрів пересічним громадянам не дозволялося, тому я знову заховала у рюкзак мобільник. За вікном було хмарно. Під шум моторів літака думки плавно переходили від одної виробничої теми до іншої.

Через деякий час я пригадала, що зараз неділя, на роботі панує тиша, ніхто нікого не доводить до перед-інфарктного стану. Непомітно для себе я заснула і відразу, не дивлячись на тисячокілометрові відстані, опинилася у себе на роботі, на засіданні з планування ремонтних робіт на території виробництва лікарських засобів. У кімнаті за великим круглим столом зібралося приблизно двадцять колег з відділу технічного сервісу. Вони говорили всі разом, перебиваючи один одного та неодмінно хотіли, щоб я передивилася саме їх проект і сказала, чи правильно, з точки зору ’’правильної практики виробництва„ вони спланували свої вікна, двері, водопровідні труби та кондиціонерні системи. А я лише сиділа у позі імператриці і час від часу промовляла „Ні, так не можна робити! Це ж не гігієнічно! Думайте про життя пацієнтів, які приймають наші препарати’’. Колеги з повагою кивали головами у такт моїх слів і знову терпляче намагались пояснити переваги нових сталевих кранів над старими мідними.

Я проспала той момент коли ми наблизилися до Львовського летовища і прокинулася лише тоді, коли літак вже торкнувся злітно - посадкової смуги. Новий аеропорт ще не був готовим до зустрічі гостей міста і нас направили у старе приміщення, яке більше нагадувало старий приміський вокзал десь у центральній Німеччині, ніж міжнародний аеровокзал столиці Галичини, майже географічного центру Європи. На вулиці стояла страшенна спека і тому митники, які зібралися півколом біля трапу літака, трохи косо дивилися на мою куртку, светр і теплий шерстяний снуд, який нагадував своїми кольорами листя на початку осені. Ці захисники Вітчизни від терористів і незаконного ввозу та вивозу валюти напевно подумали, що я чимось невиліковно хвора. Вони пропустили мене крізь паспортний контроль, навіть не задавши питань на кшталт “А хто ви за знаком зодіаку, шановна пані?’’ чи ’’От чого ви взагалі до Львова приперлися?’’.

Досить швидко отримавши багаж, я потягнула його до виходу з аеропорту. Львівські таксисти вже зайняли бойові позиції і всім своїм виглядом давали зрозуміти, що боротьба піде не на життя, а на всі гроші. Вже майже біля виходу до мене причепилися відразу три представники поважної стародавньої таксистської гільдії, пропонуючи поїхати у Жидачів, Радехів або Кам’янець - Подільський. Але мені не треба було їхати вже так далеко, я лише хотіла дістатись центру Львова. Намагаючись не звертати уваги на цих настирливих хлопців, я гордовито покрокувала повз них, ледь тягнучи за собою тридцяти-кілограмову валізу.

Зійшовши сходами до площі перед аеропортом, я відразу побачила маму, вона якраз виходила з маршрутки. Помахавши рукою, я попленталась до неї на зупинку маршруток і тролейбусів.
- Ну, як я виглядаю? - запитала вона обнімаючи мене. - Це моя нова сукня, про яку я тобі розповідала.
- Чудово! - відповіла я, пригадуючи історію пошиття цієї сукні, яку мама розповідала в деталях не менше ніж чотири рази.
- Знаєш, я не дуже задоволена роботою кравчині, - сказала вона, поправляючи довгі рукави, - але у мене вже не має сили знову щось переробляти. Хай буде як є.

- Ця сукня дуже тобі пасує і я не бачу у ній ніяких недоліків. А її колір підкреслює твої великі карі очі, - попробувала я підбадьорити маму. - Пішли ловити таксі, я вже дуже хочу додому.

На вулиці було спекотно, в кімнаті було ще тепліше, тобто спекотніше, тобто тут взагалі неможливо було знаходитись. Вже було по десятій, час потрохи вставати. Але в мене не було бажання ані вставати, ані рухатись, а тим більше думати. Синоптики обіцяли, що незабаром стане краще, температура повітря знизиться на десять градусів - з сорока до тридцяти….Супер… Але впевненості, що ця майже “осіння“ прохолода хоч би трохи буде помітна у центрі міста Лева, ці обіцянки все одно не викликали. Окрім того я знала, що мене, скоріше за все, у прохолодному місті тим незабаром вже не буде. Я сунула голову під подушку і заплющила очі. От так би провалятися у ліжку цілий день, не думаючи ні про що. Але у цей момент у кімнату зайшла мама і бадьорим голосом промовила:
- Вставай давай, досить вилежуватись в ліжку. Так можна все життя проспати. Селяни вже скоро обідати будуть, а ти ще навіть не снідала.
Про селян з їхнім обідом я чую все своє свідоме життя, але ця інформація ще ні разу не змотивувала мене на підйом у сьомій ранку. Тим більше, тоді, коли у мене два законних тижні відпустки. Але з мамою не посперечаєшся.
- Ну, добре, вже встаю, - сказала я, ледь піднявши голову. - Ще парочку секундочок….
- Вставай зараз же, тобі ще собак треба вивести, - командирським тоном наказала мені мама і вийшла з кімнати.

Від тої спеки я зовсім забула про собак. А також, що ми сьогодні планували замовляти нові вікна для спальні та шукати сантехніка для заміни унітазу. Я таки встала з ліжка, натягнула на себе футболку з джинсами і повільно попленталась на кухню. Там, по-домашньому, пахло какао і свіжими млинцями. Мама стояла біля плити, а біля неї, по обидва боки сиділи собаки: блондинка Тереза і руда Білка, яку всі чомусь називали "Альо". Собаки дуже уважно спостерігали за господинею і синхронно повертали голови в такт її рухам.
- Давай, швидше виводь собак і сідай снідати, - сказала мама, не повертаючи голови. - У нас сьогодні буде дуже тяжкий день і багато роботи.
Собак дозволялося виводити по черзі. Окрім того, кожна собака мала свій ритуал підготовки до прогулянки. Тереза завжди втікала у велику кімнату, як тільки бачила свій повідок та ховалася від мене. Коли я починала зденервовано кричати до неї "Tереза, до мене! У мене зовсім не має часу!", вона тільки радісно махала хвостом і ще глибше залазила під шафу чи диван. Білка, побачивши свій повідок, починала хаотично бігати по кухні, вистрибуючи час від часу на лавку. Всі ці прогулянки та підготовки до них втомлювали мене і займали досить багато часу. Але сьогодні був перший справжній день моєї відпустки, тому я досить спокійно слухала мамині пояснення про те, кого треба виводити спочатку і де саме у парку треба гуляти.
- Коли будеш повертатися з Терезою, зайдеш у хлібний і візьмеш молока, - сказала в кінці кінців вона і зачинила двері у квартиру.

Не дивлячись на спеку, в парку було дуже багато людей. Няньки сиділи на лавочках і спілкувалися про щось своє, дуже жіноче. Маленькі діти, користаючись нагодою, що на них ніхто не дивиться, відбирали у ще менших пасочки і лопатки. Пенсіонери та просто любителі собак, гуляли по алеям парку зі своїми плеканцями.

Як я скучила за такою свободою, повільністю, можливістю просто пройтися парком, послухати співи пташок або подивитися на зелену траву. Пішовши улюбленим маршрутом, я трохи здивувалася, коли зрозуміла, що Тереза не забула його та бігла поперед мене, ніби вказуючи дорогу. На лавках за громадськими туалетами було, як завжди, повно народу. Тут вдень грали у шахи, а вечорами у карти. Це був суто чоловічий простір, з якого жінкам дуже підспудно пропонувалося забратися якомога скоріше. Піднявшись до галявини, на якій колись, приблизно за часів царя Гороха, стояв кінотеатр, я зупинилася і почала роздивлятися небо крізь листя клену.

Втома, злість, агресія поступово покидали мене, уступаючи місце позитивний енергії та радісному настрою. Я подумки почала складати список тих місць, куди збиралася навідатися. Вернісаж, маленький ринок за Оперним, на якому можна було купити львівські вишиванки та намиста з картинами, як завжди, був на першому місці. За останні чотири роки я там майже нічого не купила, але сама атмосфера цього місця ніби допомагала мені сортувати у голові ще не реалізовані творчі ідеї та задумки. Далі, обов’язкова прогулянка старим центром та музей етнографії. І львівська ароматна кава, десь у маленькій затишній кав’ярні. Я пригадала, що під час останнього візиту до Львова моїм фаворитом була маленька кав’ярня у пасажі Кривої Липи, тому що в ній були неперевершено смачні сирники з родзинками.

У хлібний зайти я звичайно забула і згадала про це доручення лише вдома. Мама посадила мене за стіл, наказавши їсти все, що було на тарілках, вдягнула свій незмінний плащ і зі словами “скоро буду“ вийшла з хати. Я зручно вмостилася на лавці, підсунула до себе горнятко з какао і зняла рушник, яким були накриті тарілки. Посеред столу, між тарелями з манкою, яйцями і бульбою гордовито лежав повністю списаний аркуш паперу. Я обережно взяла його і побачила, що то мама написала детальний перелік справ, які необхідно було зробити під час відпустки. “Поміняти вікна“ стояло у першому рядку, далі було написано “унітаз у туалеті цілий час несправний, необхідно знайти сантехніка“. Далі йшли справи на кшталт “купити ноти Бетховена“ та “обов’язково сходити в оперний, там буде виступати твоя балетна школа“. За звичкою, яка з’явилася у мене на роботі, я подумки виправила маму на рахунок того, що це не школа виступає, а діти з тої школи та відчула, що мій гарний настрій поступово зникає, уступаючи місце сильному внутрішньому напруженню, яке супроводжувало мене на протязі мого рутинного життя, принаймі одинадцять місяців у році. Я ще могла собі уявити, де можна замовити нові пластикові вікна, які би не псували зовнішній вигляд пам’ятки архітектури, тобто будинку, у якому знаходилось наше помешкання. А от де можна знайти сантехніка, який би розбирався у старих, ще за австріяків поставлених, унітазах я не знала. Мама повернулася десь за півгодини і дала мені картку, на якій від руки були написані декілька цифр і ім’я Анатолій.

- Що це за цифри? Номер телефону? Чий це номер? - з цікавістю запитала я. - Хто такий цей Анатолій?
- Приватний сантехнік, - коротко відповіла мама.
- А де ти його взяла?
- На вулиці, на землі. Тобто на тротуарі, - сказала мама, простягаючи мені слухавку телефонy. - На що ти чекаєш? Викликай майстра!
- Але ти його навіть не знаєш, - попробувала я посперечатися.
- Яка різниця? Вони і так всі однакові, - розводячи руками сказала вона. Хоча я так і не зрозуміла, що малося на увазі під “знайшла на тротуарі“, але пояснень на мої запитання я так і не отримала. У зв'язку з тим, що я не знала нових кодів для набору мобільного номеру і намагалася науковим методом „тику„ знайти правильну комбінацію цифр, пройшло майже півгодини поки я почула слухавці:
- Алло, приватний сантехнік Анатолій вас слухає. Чим я можу вам допомогти?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 09-12-2013

Страшенно не люблю

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 08-12-2013

Чи стрелять рушниці на стінах?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 08-12-2013

Гарно....

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Гелена, 08-12-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.031368970870972 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати