- Переключи на "Інтер"!
- Ні, не переключу.
- А чому?
- Бо мене нема. Я померла.
Так довів. Так, що не могла і не хотіла виконувати навіть такі смішні, елементарні його прохання.
А потім від сказаного слова, що вирвалося несподіваним відкриттям, усвідомила: МИ З ТОБОЮ ПОМЕРЛИ. Насправді.
Істерики, сварки, намагання добитися до чогось живого і теплого, що колись поєднало нас, були такими тривалими і такими марними... бо ми померли. Давно уже. Просто не помічали і не розуміли, що з нами відбулося.
А знаєш що я ще зрозуміла? Класно бути мертвою! Нічого не тривожить, не дратує, болить. І нічого боятися уже не треба. Я нарешті вільна.
Я померла першою. А ти все ще здивовано допитувався:
" А що вони п'ють від серця?", бо побачив у кіно, як дівчинка накрапала своєму дідові корвалолу у склянку з водою...
"Коньяк!" - бадьоро повідомила я, знаючи твою прихильність до лікування усіх проблем алкоголем.
Ти здивувався і не повірив мені. А я посміхнулася. Бо мені було все одно, все-рів-но!!!
Навіть реклама в телевізорі перестала дратувати: про ліки, фарби для волосся і для даху, про шампуні і автомобілі, про дезодоранти і мобільні - все слухаю з дивовижним спокоєм. З мертвим спокоєм. Він, виявляється, не такий вже поганий, не холодний і моторошний, а навпаки - схожий на тепло під ковдрою.
Тому і тобі, і мені так затишно тепер. Бо ми померли.
Навіть тішуся! Яке щастя, Господи! Нарешті мій найбільший страх став моїм щастям! Я так сильно боялася смерті, я так близько її відчула, коли померла свекруха, і після її відходу білими нитками зшивала своє життя і її небуття отут, коло нас. І я жила з тих пір пульсуючим відчуттям тимчасовості перебування у цьому світі. Все минає - тільки тепер доп'ялося до мого серця. І стало насправді страшно відчувати реально - що ось, скоро, незабаром ти перестанеш дихати, думати, обіймати дитину, писати вірші, вирішувати якісь проблеми на роботі, балакати із сусідами, виступати на фестивалях...
А тепер уже не страшно: ані те, що болить серце, ані те, що тиск переполоханим зайцем петляє між показниками тонометра, і що тіло моє викручують ендокрино-енцефало-кардіо і ще якісь там "патії" і не дають повноцінно жити. Бо ти мертва, дівчино, признайся собі! Ти вже давно не живеш!!!
... Ти нині навіть плакати не могла.
Ти вже забула, як це робиться? Тобі вже, мабуть, забагато отакого життя.
Оболонки тіла рухаються, виконують функції життєдіяльності, тільки всередині нема нічого живого.
Внутрішня структура змінилася - а ти цього не помітила? Ти колись була така екологічно чиста, що навіть не снилося рекламованим нині продуктам "Органік". Ти була екологічно сонячна і щаслива.
А зараз ти екологічно занапащена. Засмічена і мертва, як ріка Полтва. Як Зубра, Сорока, як багатолика армія води.Хоч кажуть, що вода - безсмертна. То чому нині мертва і вона, і я?
