Запис в щоденнику.
”Я не спав лише одну ніч. П’яний я не спав. Як картяр, що, впившись, програвся і безсоромно голий лежить в льоху. Як звичайний підліток, що розігнався би і головою в дуб, тільки б довести, що він гордий. Я бачив, як почало світати, як сходило сонце, як зачинався новий день, і його кроки відлунювали в останніх сутінках, що розбитою армією розповзались по звірячих норах. Бачив світанок, що не несе нічого, світанок без світла. Байдуже, апатичне сонце заступало матовим обличчям вікна. Ранок, який піднімається з великого льоху, але ти не відчуваєш цього, бо ти ніби паралізований однією думкою, одним заклятим стогоном десь із середини, із твого душевного тартару.
Три дні хтось жив надією, що побачить її на вокзалі. Три днів хтось жив. І коротким було це життя з єдиною ціллю, щоб попрощатися. Щоб востаннє побачити її. Три дні картяр грав і програв свою душу у великий льох.
Приємно, що є папір під рукою, і йому можна все сказати.”
* *
Я, напевно, до біса схожий на наївну дівчину - я все ще вірю словам. Просто іноді так хочеться вірити людям. Просто іноді хочеться уявити, що навколо тебе ходять люди.
Надворі вже було темно, але небо ніяк не хотіло прощатися з днем. Годинник показував 21:00. Поїзд відходив через 40 хвилин. Я ретельно оглянув перон - її там ще не було. Це добре.
Серпень. Сьогодні 22 серпня. Кінець літа. Кінець багатьом речам.
Фасад вокзалу був достатньо освітленим. Тут найкраще чекати. Я став поволі походжати туди-сюди
„Забудь її, хлопче. Ти знайдеш ще таку і, головне, молодшу. Подумай логічно: їй - 29, тобі - 18. Вона заміжня! Поїде в Росію, і вас будуть розділяти тисячі кілометрів. Про що тут можна говорити?”
„Я її кохаю. Вона не обнімала тебе, як мене. Не говорила тобі того, що мені!”
„Що вона вийшла б заміж за тебе, якби ти був трохи старшим, а вона - молодшою? То пусте. Вона і до мене тулилась, і лежали ми з нею лицем до лиця. Правда, тісно було, і вона не далась. Звісно, різниця то 11 років. Але, прощаючись, цілувала всіх нас в губи. Ця жінка дозволяє собі багато з нами.”
“Ти правий. Я не знаю, що зараз зі мною робиться. Треба просто трохи почекати. Пройде. Правда?”
/Три дні на життя/
“Звичайно. Все пройде. І наше дурне життя теж,” - він розсміявся.
Іноді так хочеться, щоб тебе хтось розумів. Це ж дійсно важко, бо треба бути трохи однаковими, трохи таким, як частинки конструктора, трохи рваними, як карта навпіл. А ще хочеться вірити, що слова - не смерть, і ними можна говорити про почуття, можна не брехати...
Сьогодні у мого друга день народження. Він обіцяв, що теж прийде сюди попрощатися з нею. Вона, напевно, поцілує його на прощання в губи. Я б убив її за це, але ж вона не належить мені. Вона взагалі нікому не належить, і може то й не так добре, як вона собі думає
Не знаю, чому мені стрілило в голову вилізти на високу залізну огорожу в очікуванні, але я впіймав себе на думці вже коли сидів на вершку.
/Все на світі можна забути, будь-що можна втратити і пережити. Головне, що ти ще нидієш, а про сенс не варто думати: це питання для дурнуватих філософів/
Я тримався за загострений штик огорожі. Сидіти було холодно і незручно, проте це мене не турбувало, адже я собі здавався таким високим і гордим, як підліток, що головою в дуб - бух, і після цього із розчерепленою головою радий п’янесенький, наче школяр на випускному. Вітру не було, але я злегка нервово похитувався і врешті занадто сильно відхилився назад. Залізне вістря підступно вислизнуло з-під рук. Я полетів вниз, кумедно чіпляючись за грати огорожі, закидаючи ногами, немов маріонетка, якій обірвали нитки.
“Коли я вперше побачив її, то подумав, що ніколи не покохав би таку. Яка ж бутафорна ця зовнішність… Її смородинові очі, її дотики - це щось незабутнє, невисказане. Тс-с-с. Тільки не говори про кохання в вголос, бо воно не терпить такого ставлення.”
Лише купка прекрасних спогадів, які ти складеш кудись охайненько, і вони тебе будуть приголублювати по святах або в хвилини одвічної самотності.
„Чому ми постійно такі самотні в цьому житті?” - питала вона.
„Але ж так не має бути,” - відповідав я.
Страх зціпив серце акулячими зубами. Гам! Він смачно ввійшов ними в червону м’якоть органа. По зубах стікала піниста слина і змішувалась зі свіжою кров’ю. Пишна трапеза!
Я нарешті впав спиною на бетон. Голова сильно вдарилась до міцної поверхні і заціпеніла, наче хто її зацементував. Щось хруснуло. Небо засвітилось, запалало казковим вогнем, ніби прадавнім магам враз заманулось розвести на небесах війну.
„Ти така глибока людина... Тільки залишайся й далі таким чистим,” - шепотіла вона.
/Вона така тепла і запашна. Я готовий продовжувати цю боротьбу з миттю за її вічність, тільки б нікуди не йти/
„Кому це потрібно?!” - хотілося кричати у відповідь.
Минула одна секунда. Друга. Сил вставати чомусь не було, але я вже переконано усвідомлював, що живий. Ох і пощастило мені саме зараз. Як я їй тепер покажусь, таким побитим. Треба...
Намагаюсь підвестись, проте голову щось тримає. Заводжу руку за потилицю. Так і... є. З бетону в голову проходив товстий цвях. Першим прибіг жах. Потім дурнувата думка: „Як же я її зустріну з дірою в голові?” Опісля ситуацією заволодів мозок: „Ти ще живий - це добра ознака. По-перше, спробуй зняти голову з цвяха.”
Вхопившись обома руками за скроні, легенько підіймаю голову вверх. Щось знову хруснуло. Десь з надр мозку вирвався тупий біль, і голова, плямкнувши, знялася з вістря.
„Як ножем в масло!”
Я підвівся. Начебто все нормально, окрім того, що в мене тепер додатковий отвір в голові. Ну нічого: з ким не буває. Встаю. О, і ноги тримають. Гей-гей, чого ж сумувати!
Я подивився на годинник. Чомусь було важко зрозуміти, що вже 21:15. Вона мала би вже бути тут.
Я рушив по перону в бік зали очікування. Моє місто було невеличким - близько 70 тис. населення, тому вокзал теж не вражав габаритами. Тут знаходилась лише одна зала для кас міжміських поїздів.
Великі вокзальні вікна-очі повитріщалися в холодний серпневий вечір. Жовте зігріте світло виривалося крізь шибки і сліпо бігло в темряву шукати своєї долі.
Вони стояли біля виходу на перон: Саша - так звали її (Олександра Богданівна, як ми її жартома називали), подруга Саші та хлопці. Я всіх їх знав - це була одна надзвичайна компанія. Вона любила повторювати, що всіх нас любить. Мабуть, нас було за що любити, хоч ми й такі різні.
- Андрій! Де ти пропав? Ми тебе шукаєм, шукаєм...
Саша пішла першою вперед. Я спробував посміхнутись. З потилиці кров нібито не текла. Просто треба не повертатись до них задом.
Вона легенько поцілувала мене в щоку.
- Пацан, тебе що - хтось побив? - сказав Сергій, в якого сьогодні був день народження.
Я вловив в його словах кепкування, але все ж сторожко зиркнув на нього:
- Чому ти так подумав?
- Е-гей, пацан, всьо нормально. Просто ти якийсь заторможений на вигляд,- засміявся він.
- Чого ти не подзвонив, коли виходив - пішли б разом? - запитує Петро, хлопець, який розуміє стільки речей і, водночас, такий простий у спілкуванні.
- Та-а, в мене ще були справи у місті, тому я вийшов значно раніше,- брешу безневинним голосом.
Вони всі були такі веселі... Живі, жваві, життєрадісні! Ми пили шампанське за Сергія, потім за Сашу, потім просто так.
Мені хотілось сказати: „За те, що навіки зв’язує людей...” Але не зміг. Це було занадто серйозно для таких живих, життєрадісних.
/Нас будуть відділяти тисячі кілометрів. Боже! Чому так? Чому не інакше? Який це урок? Боже, поясни! Скажи хоч слово, щоб зупинити ці руки. Щоб зупинити ці крики і питання/
Хотілося обняти її, міцно притулитись...
/Вона така тепла і запашна/
...і не відпускати, не віддавати.
В голові підіймалась революція, тріпотіли знамена, розпалювалась кровожерливими світанками війна.
Я дивився в її смородинові очі, і вони, здається, розуміли мене, але безжалісно мовчали.
/Боже, скажи хоч слово!/
Потяг запалав гарячим оком із хащ серпневої темряви. Люди на пероні заворушились. Ми теж.
- 13-ий вагон 41-е місце,- сказала Саша.
Потяг зупинився, і натовп кинувся штурмувати вагон.
„Революція! Де ж ваші червоні знамена, чорти б вас взяли!”
Пасажирів було багацько. Хлопці вправно підхопили багаж і разом з нею прошмигнули всередину.
Я завмер на місці не ворушачись, а може вже й не в змозі це зробити. Біль заполонив голову і ріс не спиняючись. Я акуратно помацав волосся ззаду. Трохи крові є, проте, як же це добре, що вона не б’є з тої клятої діри фонтаном. Певно в мене внутрішній крововилив, але, що можна приховати, те ми приховаємо. Поки сил вистачить...
Вони швидко повернулись.
- Ну що, будем прощатись,- промовила Саша.
Вона тепло обнімала кожного з нас.
Хлопці жартували, що вона скоро народить дитину, наступного року приїде з нею і ми навчимо малого пити горілку. Бажали їй „не загнивати” в Тюмені і таке інше. Черга дійшла й до мене.
Я хотів сказати, щоб вона не цілувала мене, бо це все одно що власноруч запихати в себе ніж, але не зміг, бо вона - це вечір третього дня, це вирішальна карта, хоча навіть не козирна, але єдина необхідна, щоб не програтися у великий льох. Я припав до неї, як до чогось останнього, що маю, окрім непотрібної дірявої голови.
Її губи пахнуть...
/Уста солодкомовні - зрадять/
...прощанням. Що поробиш - таку долю ми знайшли.
Хотілося впасти на коліна й сказати (закричати!), сказати (закричати!)... хоч щось, бо ж її очі так убивчо мовчать. Але не стало духу.
/Буду приховувати все, поки вистачить сил/
Я відпустив її. Дивно, але людина ніколи не може добре уявити, що таке кінець, а також безкінечність. І це була одна з тих миттєвостей, коли до цього найважче наблизитись.
„Ти зустрінеш ще таку, як я,” - казала вона мені, але якраз в ці її слова, я не міг повірити.
Саша, не стомлюючись посміхатись, залізла по східцям у вагон. Вона ще довго махала нам, а ми - їй. Поїзд рушив і залізним маревом поплив вперед. Минула хвилина, поки він повністю зник.
/Я стою в чорній кімнаті. Навколо в темряві ходять люди. Мені так хочеться вірити, що люди. Вони щось говорять, щось обіцяють, і навіть клянуться залишитись, а потім ідуть. Але приходять нові. Нові люди або не-люди. І росте великий льох моєї душі, і наповнюється порожнечею спогадів. Я шукаю чиюсь руку і кажу: “Зупиніться. Хто-небудь! Зупиніться.” І не в тому річ, що я її кохаю. Просто ми, як дві частини розірваної карти. Просто це боротьба з миттю за її вічність, яку я програю/
- Ну що, пішли? - сказав Сергій і компанія заворушилась.
- Ви мене проведете? - непокоїлась подруга Саші.
- Зараз візьмем таксі,- заспокоїв Женя.
- Ей, Андрій, ти чого стоїш? - кинув мені Петро.
В голові не залишилось нічого крім болю. Цікаво, скільки мені ще жити залишилось? Хвилин, секунд... І раптом я зрозумів, що нікому тепер не потрібен з дірявою головою.
/За революцію віддай життя!/
Я стрибнув вниз на колію. Почувся чиїсь крик - це так хтось оцінив моє олімпійське зусилля.
Дін-дон! В голову вдарили нечувані, піднебесні дзвони.
Нога боляче підвернулась, але нічого - жити можна.
- Ти куди?!
- Ти що - здурів?!
Скільки запитань, а відповідей немає. До біса ці кляті слова - я побіг. Спочатку незграбно, потім все впевненіше. В груди вдарило холодне повітря. Свіже, живе, життєрадісне!
/Пробач мені мій нещасливий картярський талан. Пробач мені моє триденне життя/
Може я наздожену поїзд. У Львові, наприклад, він стоїть 40 хвилин. Я мушу його наздогнати.
/Кому я тепер потрібен з дірою в голові?/
Серпнева темрява швидко мене накрила, лагідно пригорнувши до себе.
