Привіт, це знову я. Прийшла, як завжди, пізно ввечері. Ти ж знаєш, не люблю, коли багато людей в метро і коли спека…
Завжди залишається іскорка надії. Хоч як би там було. Жевріє, ледь помітно, десь на самісінькому споді обвугленого серця, мов зацілований, викинутий на землю недопалок. Але жевріє…
Ми боялися цього. Чекали і боялися.
"Бога немає", - все, що він сказав на прощання, коли я, мокра від сліз, виходила з його авто. "Бога немає" - як докір мені за ту стихію, яку я принесла в його хворе на спокій життя. І в кожній миті мовчання - докір. Мені, небу, дорозі, асфальтові, смітнику, що був поруч, зрештою, Богу, якого, як виявилося, не існувало ніколи. Мої ноги покірно міряли відстань від його тіні до будинку. Я довго шукала свій дім серед чужих сірих споруд. Я не встигла з'їсти сонце. Лише надкусила.
Його звали Гео. Він був старшим від мене, здається, на 26 років. Сьогодні - сто вісімнадцятий день, як я живу без нього.
Гео, Гео, послухай! Бог є! Я - твій бог… Гео!..
Я стала нецікавою для самої себе. Я не додаю солі в недоварену гречку, ненавиджу все солодке і п'ю лише воду з крана. Я перестала писати вірші і гратися з тарганами у сховки. Мені більше не сниться моє миле янголя з підбитим лівим оком і замараними чорнилом крильцями, яке колись сумлінно записувало сценарій моєї Долі. Може, так воно і на краще?..
Він продавав ліки і ніколи не розповідав мені про своїх дітей. Він спав на животі і не любив, коли йому дарували квіти.
Гео, Гео, ти не заслужив того, аби я мріяла в твоїх обіймах про іншого…
Іноді хочеться, аби все життя стало одним суцільним сном. Беззмістовним і кольоровим. З розлитим на паркет персиковим соком і рожевими кониками замість людей. З кумканням блакитних жабенят на чужому ліжку і яскравими їстівними газетами, що мають вершково-ванільний смак. З антенками живого слимака на телевізорі і трикутними монетами, на які купують лише кульбабовий хліб. З прозорим небом і можливістю літати туди, куди захочеш…
За гороскопом він був Лев. Гордий і ніжний хижак з високим чолом мудреця і загартованим серцем воїна. Ночами ми пили гаряче молоко з однієї чаші і дивилися, як молодик стає повним місяцем. Я тримала його правицю на своєму оголеному лоні і просила не соромитися божевілля. Я йшла наперекір своїй долі, а він усіма силами захищав те, у що ніколи не вірив. Окрім тіні мого минулого з існуванням у ньому інших чоловіків, його також переслідувала тінь мого майбутнього. Але ж стихія не буває вічною…
Гео, ми так захопилися своїм щастям, що навіть забули, заради чого прийшли в цей світ.
Я думала, сонце буде солодким. Але воно має присмак зеленого помідора, политого несвіжою олією. Кожного ранку у мене страшенно болить голова…
Коли він був у мене востаннє, залишив на поличці у ванній кімнаті свого годинника. З червоним шкіряним ремінцем і порожнім циферблатом. І написом "Freedom" на хвилинній стрілці. Коли я зраджувала його з іншим, він чекав мене у своєму авто. Але я поверталася додому під ранок. Холодна і стомлена. Без фарби на обличчі і без пояснень.
Сто вісімнадцятий день я вчуся стримувати сльози.
Твій годинник зупинився, Гео, одразу після того, як ти пішов.
Завжди жевріє іскорка надії. Але у мене її немає. Хіба ж я могла знати, що це не моя казка?..
Він молився на мене весь час, і я сама почала вірити у свою святість. Я була Богом, якого він вигадав для нас обох. Але Бога немає. Так він сказав мені, коли ми бачилися востаннє…
Добраніч, Гео. Завтра я знову прийду до тебе і принесу тобі чотири багряні троянди. Байдуже, що ти ніколи не любив квітів…
