Ярослав і Дартаз вийшли на поляну, де пройшла сутичка з ведмедем. Чорний пес обнюхав місце битви і голосно гавкнув, ніяких слідів не залишилось, все поросло молодою весняною травою. Дартаз обійшов навкруги, шукаючи сліди. Ярослав, одягнутий в запасну кольчугу гнома, широку але короткувату, підперезаний шкіряним поясом з коротким мечем і кинджалом, взутий в нові чоботи (розмір ніг у нього з Дартазом виявився майже однаковий) із заправленими в них старими своїми штанями, притулився до дерева трохи перепочити. Голова хлопця була покрита високою хутряною шапкою, бо не знайшлось підходящого шолома і він дуже спітнів та вимотався. Весь час, доки вони йшли, гном вчив його тримати меч і наносити їм удари, а так же розповідав про ліс, показуючи сліди різних звірів, а Барт, який чорною тінню бігав біля них, розважався тим, що полохав різноманітну живність. Дартаз одягнутий майже в повний бойовий наряд і в гостроверхім шоломі, із сокирою за плечима та луком в руках, здавалось зовсім не запарився.
– Так, слідів не залишилось та я знаю кілька озер, схожих на твоє. Пошукаємо. Правда, прийдеться заночувати в лісі. Єдине, що тривожить так це гуль. Біс його знає, де він взявся на нашу голову!
– Може вернемося, ми ж їжі не взяли, – запропонував Ярослав, втомлено потягуючись.
– Не зрозумів, кому це потрібно, мені чи тобі? Заодно і кістки розімнеш. Їжу добудемо, а якщо ні, переночуємо і так. Звикай до нового життя, – посміхаючись сказав гном і свиснувши собаку, пішов в хащі.
Хлопець зітхнув і поплентався за ним.
Вони бродили лісом ще кілька годин, перевірили три ближніх озера. Потім Дартаз велів Ярославу назбирати хворосту та розпалити багаття, а сам зник з собакою в лісі. Хлопець настільки втомлений, що не відчував страху, зібрав хворост і за допомогою запальнички, розпалив вогонь. Зняв із себе шапку, розпустив пояс і поклав поруч меч, а кинджал засунув в чобіт і прихилившись до коряки подумав втомлено, чи не зняти йому кольчугу але вирішив не робити цього, згадавши про ведмедя. Потрохи темнішало, Ярослав вже починав хвилюватись, з настороженістю вдивляючись в лісові хащі і підкладаючи побільше дров в полум’я. Несподівано із кущів вискочив чорний пес, підбіг до нього висолопивши червоний язик і радісно завиляв хвостом. Хлопець полегшено зітхнув і потріпав Барта за загривок. Через хвилину з’явився перед багаттям і Дартаз, тримаючи в руках трьох впольованих куріпок.
Вечеря вдалась на славу, птиці добре підсмажились та ще й сіль знайшлась у торбинці запасливого гнома. З’явились на небі перші зірки і Дартаз сказав, що першу половину ночі вартуватиме Ярослав, а потім він. Вмостившись зручніше гном відразу заснув, а хлопець, сидячи біля багаття, почав прислуховуватись і вдивлятись в темряву. Барт пристроївся біля нього, поклавши голову на коліна Ярославу.
Дартаз розбудив його, коли ще не встигло розвиднітись і хлопець з соромом усвідомив, що посеред ночі він заснув, так і не розбудивши гнома на варту, хотів щось сказати у своє виправдання, та не знав що.
– Нічого, зі всяким буває та краще тобі навчитись швидше не спати на варті, а то не всюди так безпечно.
– Але ж ти казав, що тут бродить гуль...
– Та ця тварюка полохлива і до вогню не підходить, а Барт чутливий пес, підняв би сполох. Бачиш, ось там сидить в кущах, чатує.
Тільки зараз Ярослав помітив, що собаки немає поряд.
Поснідавши нашвидку останньою куріпкою, вони загасили багаття і пішли вже в сіріючий ліс. По обіді, пролізши через буреломи, хлопець і гном вийшли до озера, в якому Ярослав нарешті впізнав саме те озеро в яке він звалився. Прочесавши берег вони не знайшли нічого цікавого, окрім половинки ґудзика, лежачого біля кромки води. Можливо щось було на глибині озера але ні хто не захотів лізти у воду, тому, трохи перепочивши, вирішили вертатись додому.
– Є тут цікавий пагорб і там якісь древні розвалини, давай, зайдемо і поглянемо, – запропонував Дартаз і повів в обхід озера.
Через годину вони підійшли до кількох перекошених камінних колон, врослих в землю та побитих дощем і вітром так, що неможливо було визначити – рукотворні вони чи ні. На пагорбі трава не росла, а товстим шаром лежав ядуче-зелений мох, який злегка пружинив під ногами. Гном присів на валун, поклавши поруч лук зі стрілами. Ярослав постукав кинджалом по колоні і відколов кусочок, сірий слизький камінець ні чим не нагадував ті зелені камінці, що тримав в руці він вдома. Барт бігав навколо, встигши залишити собачу мітку на одній із колон, коли раптом насторожився і загарчав. Великий пласт моху піднявся перед псом і перетворився на велетенську волохату мавпоподібну істоту, чорний пес швидко вчепився їй в ногу.
Дартаз миттєво підхопився, на ходу вихватив бойову сокиру і кинувся на істоту. Та розлючено заревіла і, не зважаючи на повислого на неї собаки, сама пригнула до гнома, той, швидко розвернувшись, замахнувся сокирою знести їй голову та послизнувся і впав. Тварюка нависла над Дартазом але він встиг прудко відкотитись і знову піднятись. Ярослав, заціпенів на кілька секунд, а прийшовши до тями, побачив відкриту широку спину волохатої мавпи, тоді, майже не роздумуючи, широко розмахнувся і кинув в неї кинджал. Тридцяти сантиметровий кинджал, просвистівши в повітрі, з легкістю зайшов по саму рукоять під ліву лопатку істоти. Тварюка похитнулась і захрипіла, а потім почала завалюватись на землю та не встигла вона впасти, як сокира гнома з силою опустилась на її шию і мавпяча голова, орошаючи бурою кров’ю мох, покотилась під сіру колону.
– Барт, все, відчепись від нього, – почав відтягувати Дартаз пса, який продовжував люто рвати істоту.
– Чорт, що це за тварюка?! – запитав перелякано Ярослав, витягуючи тремтячою рукою меч і крутячи головою на всі боки, боячись побачити ще щось подібне.
– Я ж тобі казав це – гуль, – відповів гном, нарешті відіпхнувши Барта.
Хлопець, насторожено дивлячись по сторонам, підійшов до Дартаза. Гном сперся на сокиру, дістав флягу і зробив добрячий ковток, а потім передав флягу Ярославу, той хильнув міцної браги і закашлявся.
– Гулі рідко заходять сюди, а північних лісах їх ще багато бродить, – продовжував Дартаз, забравши флягу з брагою і знову приклавшись до неї, – особливо за Новоградом. Там, до речі, і мого дядьку Бартаза гуль розірвав, їздив той торгувати та відійшов від каравану в темноті. Гулі здебільше вночі бродять, а при світлі ховаються, добре що хоч вони в зграї не збиваються, ходять не більше трьох. А це видно одинак, та ще хворий мабуть, бачиш як шерсть звалялась на ньому і весь він худий та дохлий. Сподіваюсь, Барт не підхопить якусь заразу.
Гном подивився на скривавлену сокиру і додав.
– Забирай кинджал, підемо до озера змиємо цей бруд. Я думаю не варто знімати з нього шкуру, вона вся в залисинах, тільки більше метушні чим зиску...
Від цих слів Ярослава аж перетрусило. Він обережно нахилився до безголової тварюки, намагаючись не торкнутися її, взяв лівою рукою рукоять і доволі легко витягнув кинджал. Дартаз посміхнувся до нього і промовив.
– Як би не твій кидок, ця тварюка могла покалічити мене, так що ти врятував мені життя.
Хлопець зашарівся і пробурмотав, що це він з переляку таке утнув. Та гном, сплюнувши на мертвого гуля, вже підхопив лук і направився до лісового озера, а чорний пес гордо потрусив за ним. Ярослав поклав свій меч в піхви, потім витер кинджал об мох і не наважившись сховати його, пішов слідом за Дартазом.
6
Мальфар, високий сивобородий маг, втомлено відкинувся на спинку крісла. Знову нічого не виходило, всі інгредієнти виміряні декілька раз, а ефекту ніякого, магія не спрацьовувала. На столі, заваленого книгами і різноманітними скляними колбами, лежав плід невдалого експерименту, мабуть вже сотого, срібний перстень з діамантом. Тяжкі часи настали для магії, магічне поле настільки ослабло, що практично зійшло нанівець. Іще якихось триста років тому він би зробив таких магічних перснів – сотню, не дуже напружуючись. І це була досить легка магія. А тепер хто він є, просто чаклун, чи можливо шаман? Добре хоч залишились деякі старовинні магічні речі, вже не такі могутні але ще діючі. Закони Всесвіту швидко змінюються і незабаром магії та і самих магів не залишиться, а що буде – не зрозуміло. Як тоді людству протистояти природним катаклізмам? Понад сорок тисяч років тому, коли на небі з’явилась комета Прана і загрожувала загибель всьому людству, тільки маги, зібравшись всі разом, а було їх близько десяти тисяч, зуміли відвернути падіння Прани на Землю і відправити її на орбіту Місяця. Тоді більшість магів не витримали такої напруги і не змогли втримати своє життя та ще на кілька тисячоліть воцарився хаос на планеті, з Великим Потопом і Великою Зимою. Але людство вижило і почало поволі розвиватись, а магія потихеньку відроджувалась, навчались нові маги і ніхто спочатку не помітив, що порушились закони магії і вона стала слабішати з кожним роком. А тепер через якусь півсотню років щезне зовсім.
Роздуми Мальфара перервав легкий стук в двері.
– Заходь, відчинено, – запросив маг.
– Добрий день, вчителю, – зайшовши до кімнати, поздоровкався Тобіас, маленький чорнявий латинянин.
– Здраствуй, – сказав Мальфар і запитав. – Що нового чути в місті?
– Нічого нового, всі очікують на одужання Великого князя, – сказав Тобіас, підійшовши до столу і з легкою посмішкою обвівши бедлам на столі, спросив. – А у вас вчителю, є успіхи?
– Успіхи? – перепросив маг. – Які успіхи, все як завжди, а можливо і гірше. Треба шукати іншу роботу, через кілька років залишаться одні лише відьмаки та шарлатани. На жаль всі закони природи змінились і магія покидає наш світ. Добре, що я кілька років тому направив тебе до купця Нестора, тепер ти вже в нього старший прикажчик, будеш мати хліб на старості літ.
– Так ви все таки вирішили відправитися на схід до тайбетських мудреців чи залишитесь в Кийграді?
– А що мені тут робити? – здвинув плечима Мальфар і взявши перстень, покрутив його в руці. – Поїду. І чим скоріше, тим краще. Великий князь Святослав хворий, скоро його сини почнуть ділити спадок, а значить буде братовбивча війна. Краще посиджу в горах, поближче до зірок, можливо щось і висиджу. До речі, коли ти збираєшся оженитись на своїй Златці?
– Ну, напевно восени, – зітхнув латиняни, згадавши своє золотоволосе кохання, дочку тисяцького кийградської дружини.
– А вже хочеться якнайшвидше пригорнути дівчину, – весело розсміявся маг.
– Так, хочеться. І якби не моя Златка то поїхав би з вами, не зважаючи на ваше заперечення, щоб перевірити чи справді правдиві ваші оповідання про далекі країни.
– Перевіриш іншим разом, як почнеш водити свої торгові каравани, бо залишу тобі цей дім і трохи грошей, а там можливо через якийсь час і повернусь до Кийграда, якщо все угомониться.
– Ви насправді, вчителю, думаєте, що незабаром почнеться війна?
– Я вже досить багато прожив на цім світі, бачив дещо, – промовив Мальфар, насупивши свої сиві брові. – Старший син Святослава Ярополк не зможе протидіяти Ізяславу, не має в нього жорсткості, а Ізяслав не примириться з другорядною роллю, тим паче маючи підтримку Святославової дружини, яка спить і бачить військові походи, багатий полон.
– А Володимир?
– Гм... Володимир мені подобається, розумний він і розважливий та навряд що в нього вийде, так і буде сидіти в своєму Новограді, якщо нічого не станеться...
– Отож я і бачу, що він без своїх воїнів нікуди не ходить, – сказав нахмурившись Тобіас. – А Ізяслав, як сказав мені майбутній тесть, поскакав до Черніва. Тільки Ярополк не відходить від батька і навіть послав за лікарями до Цареграда.
– Ну це вже не моя справа... Днів через десять, я збираюсь з караваном купця Тумбея відправляюсь на схід і хотів би твоєї допомоги зібратись в дорогу. Треба деякі речі сховати, а дещо прийдеться знищити, так мені буде спокійніше.
Тобіас кивнув погоджуючись, хоча вже більше трьох років він не навчається в мага, та все ж для нього маг Мальфар на все життя залишиться вчителем, який змалечку виховував його як свого сина. Останній раз вони їздили до Новограда, шукаючи сліди волхва Олега, чотири роки тому. Подорож нічого не дала, лише Мальфар поближче познайомився з князем Володимиром і вони навіть заприятелювали. Інколи князь заходив до цієї домівки на окраїні міста і розмовляв з магом про найрізноманітніші речі, вельми був він цікавий до навколишнього світу.
– Поснідай зі мною, – запропонував Мальфар Тобіасу.
– Вчителю, ви так запрацювались, а вже пора обідати, – посміхнувся той. – Та я маю до вас одну ще справу.
– Яку?
– Я про вашого слугу і кухаря Майшу, може він залишиться зі мною в Кийграді, допомагав би по господарству нам зі Златкою, він вже старуватий для подорожі, а я звик до нього та й він начебто не проти.
– Добре, – швидко погодився маг, одів перстень на вказівний палець і вставши з крісла, додав. – А я думав дати йому трохи грошей і відправити його доживати свій вік на батьківщину до Хазарії.
– Та він же в Кийграді живе вже років сорок, що йому там робити? – здивувався Тобіас.
– Пішли перекусимо і запитаємо Майшу, що до цього.
Вони вийшли з кімнати і, пройшовши коридором, ввійшли до світлої горниці. Старий хазар вже закінчував накривати великий дубовий стіл. Жестом запросивши Тобіас сідати до столу, маг підійшов до слуги і сказав.
– Майша, скоро їду я в далеку подорож і ти можеш зі мною поїхати, а можливо в Хазарії залишишся, знайдеш родичів, грошей я тобі дам. Як на це ти дивишся?
– Спасибі, хазяїн, та якщо ваша ласка, я б хотів залишитись з паном Тобіасом, нічого мені робити в Хазарії, нікого в мене там не залишилось. Всі родичі загинули, коли я попав в полон, спалили русини моє містечко, залишилась одна зола, – відповів Майша поклонившись.
– Та я знаю про це, – поморщився Мальфар. – Та ти міг би купити хатину, завести сім’ю... але як захочеш, вирішуй сам.
– Я залишусь тут, буду с Тобіасом і Златкою доживати свій вік, – твердо відповів слуга.
Тобіас задоволено посміхнувся, підсунув ближче до себе тарілку з холодною поросятиною і почав їсти, приправляючи м’ясо хроном.
– Ну і добре, послужиш ще днів десять і переїжджай до Тобіаса, а я вже якось сам, – невдоволено промовив маг, сідаючи за стіл, десь в глибині душі він сподівався, що Майша поїде з ним і можливо до самого Тайбету.
7
Сонце нещадно палило і піт крупними краплями стікав по обличчю Болеслава, який вже хвилин десять кружляв навколо свого супротивника, намагаючись витягнути того на себе. Та його противник, германський барон Штирьман, не піддавався і міцно тримаючи оборону, за допомоги своїх довжелезних рук, тримав Болеслава на відстані. Удари мечів були такими сильними, що німіли долоні в залізних рукавицях, а дерев’яні щити потроху кришились. Це був завершальний бій в якому повинен був визначитись переможець цьогорічних змагань на мечах, присвячених святому рицарю Іларіону. Болеслав доволі легко пройшов своїх супротивників, його притуплений залізний меч швидко знаходив найменшу шпаринку в захисті противника, а не рідко він просто вибивав із їх рук меча і суді віддавали йому перемогу. Швидкий та гнучкий він уміло ухилявся від ударів, зближувався із супротивником і приставляв меч в їх забрала. Та тільки не зараз. Одягнутий в сріблясто-червоні лати барон Штирьман не нападав, а грамотно тіснив Болеслава, ганяючи його по піщаній арені, поставивши собі за мету знесилити його. І поки це барону вдавалось. Треба було щось робити і Болеслав вирішив ризикнути, доки ще не зовсім вимотався. Відскочивши якнайдалі, він підняв свій щит до забрала шолома, а меч опустив до землі і став чекати на противника. Штирьман повільно і обережно підходив, виставивши меч перед собою, а щитом закривши груди. Барон підходив все ближче і ближче та Болеслав не рухався, чекаючи на зручний момент. І ось меч противника майже уперся в його щит, тоді Болеслав різко розвернувся, відставивши на витягнуту руку щит, крутнувся вліво під меч барона, зближаючись з противником і одночасно рубаючи мечем. Цей прийом називався „вітряк” і потребував чіткої синхронності дій. Болеславу вдалося вдало його виконати, меч розвертаючись з силою вдарив в незахищений бік Штирьмана. Барон похитнувся, скрикнув від болі, а Болеслав продовжуючи свій рух опинився за його спиною і швидко приставив свій меч до незахищеної шиї барона.
– Чиста перемога! – вигукнув суддя. – Переміг шляхетний рицар Болеслав!
Бій був зупинений і супротивники, важко дихаючи, підняли забрала і, знявши рукавиці, потиснули один одному руки.
Арена, на якій проходили змагання, знаходилась якраз посередині між містом і замком герцога Венедії, це був досить рівний майданчик посипаний річковим піском, навкруги якого розмістились глядачі. Шляхетні пани сиділи на стільчаках, під натягнутими шовковими тентами, а простолюдини стояли на низенькому пагорбі. Повсюди снували торговці, розносивши напої і солодощі, а так же монахи, пропонуючи релігійні реліквії та іконки святих. Герцог Вольмир, в оточенні найбільш знатних родин Венедії, сидів в дубовому кріслі на дерев’яному помості і з великою цікавістю спостерігав за завершальними боями другого дня свята. В перший день змагались всі охочі в стрільбі з лука, в битві на списах і палицях. Переможці першого дня були увінчані маленькими позолоченими коронами і нагороджені грошовими призами. Сьогодні вже визначився переможець на мечах, а зараз готувались вийти на арену і визначити переможця бійці на сокирах. Сокири були бронзові і не заточені але, не зважаючи на це, бувало, що на цих змаганнях учасники отримували значні пошкодження.
Герцог радів перемозі Болеслава, хлопав в долоні сильно і гучно. Провівши поглядом свого товариша, який пішов зняти лати і перевдягтись, він нахилився до графа Федеріка.
– Молодчина Болеслав, я вже почав переживати за нього, твій племінник доволі міцний горішок.
– Так, – погодився не дуже радо граф. – Хлопець трішки загубив увагу, а то хто знає чим все завершилось...
Вольмир весело розсміявся. А на арену вийшла остання пара бійців на сокирах. Один велетенського росту з широченними плечима в позолочених латах, а другий, на голову менший і більш стрункіший, в чорних латах. Вони отримали у розпорядників змагань щити і сокири. Розійшлись по кутам і почали розминатись. Їх заохочували вболівальники, котрі робили на них ставки.
Боровик, стоявши відразу за кріслом герцога, нахилився до вуха свого пана і видихаючи пивний перегар, прошепотів.
– Отой здоровань, син моєї сестри, кличуть його Дуболом. Він легко підкови гне. Я на нього поставив аж п’ять золотих. Ось побачите, цей парубок за мить зігне свого противника в дугу...
– Аякже, – пробурмотів Федерік, почувши це. – Сила є – розуму не треба.
Вольмир, зморщивши ніс і трохи відсторонившись від Боровика, сказав.
– Побачимо. А цей малий боєць хто він?
Барон Шрауб, начальник охорони, довгов’язий з орлиним носом германець, тихо сказав.
– Віконт Анжер, галл, прибув з імперії на змагання.
– Так, незабаром на це свято приїжджатиме рицарство зі всіх куточків світу. Завтра на поєдинках кінних рицарів будуть арави, даки, огри, франки і багато інших, гоняться за славою, – проговорив Федерік.
– І не тільки слава, ще і гроші, – посміхнувся герцог. – Треба збільшити винагороду і тоді навіть за тиждень не встигнемо провести всі поєдинки.
Тут знову їх увага перемкнулась на арену, де суддя звівши бійців повторив їм правила, а потім відійшов подалі і пролунав гонг. Дуболом, страшно заревівши, відразу накинувся на супротивника, бажаючи сокрушити його своєю величезною масою. Галл миттєво пригнувся і не чекаючи удару сокири, пірнув противнику під ноги і прокотившись по арені, рубанув його по колінах. Велетень, підкошений цим страшним ударом, рухнув з великим гуркотом на свій щит. Віконт миттєво вскочив йому на спину і сильно огрів велетня обухом по голові. Шолом прогнувся і тріснув, а Дуболом трохи тріпонувся та затих. Навкруги запанувала тиша, а потім суддя, оговтавшись, викрикнув.
– Перемога за віконтом Анжером!
І завирувало несхвально людське море, багато хто рахував, що удар був не чесний, почулись лайливі викрики. Охорона насторожилась і почала вишукати найбільш крикливих, щоб присікти любі прояви насильства. До судді підійшли розпорядники змагань, вони трохи порадились і знову підтвердили перемогу галла. Декілька людей порались біля Дуболома, приводячи його до тями. Той спробував піднятись і знову звалився на пісок. Віконт Анжер щось кричав, високо піднявши сокиру і махаючи нею.
– О це так бій, – розчаровано промовив Боровик. – Невже можна бити по ногам? Це не чесно.
– Чому не чесно, в правилах нічого не сказано про це. А на полі бою не до рицарських манер, – не погодився барон Шрауб. – Перемога чиста і незаперечна.
– Та годі тобі, Боровик, – сказав усміхаючись герцог. – Плакали твої грошики, бачиш, силу б’є спритність і виучка.
– Зараз на арену вийдуть акробати і жонглери, – промовив Федерік і легенько потягнувшись, подивився на небо, сонце вже перевалило на другу половину. – Як на мене то час перекусити. Може поїдемо до замку?
Вольмир теж був не проти, тільки Боровик щось невдоволено пробурмотав собі під ніс. Та не встигли граф і герцог піднятись з крісел, як до них долинув легенький шум, через охорону до них пробирався гонець. Вельможі перезирнулись і барон Шрауб, махнувши рукою, дозволив підійти тому. Охорона розступилась, гонець підійшов до герцога і тихо щось сказав. Всі прислухались та лише Боровик, здається дещо вловив але, зморщившись, тільки невдоволено крякнув. Вислухавши гінця, Вольмир повернувся до графа і повідомив.
– Великий магістр Константан через годину в’їде до Венеди.
– Так рано, – здивувався Федерік.
– Вони не зупинялись в абатстві, проїхали мимо, – відповів герцог і вставши, додав. – Їдемо до міста зустріти їх і запросити до замку.
Через кілька хвилин різнобарвна кавалькада вершників відправилась до столиці. А слух про прибуття Великого магістра швидко розповсюдився і частина глядачів відправилась до міста, жваво обговорюючи як турнір так і приїзд Константана.
***
Герцог, сидячи верхи на білому аравському жеребці, спостерігав з пагорба за наближенням ескорту Великого магістра. „Добрячий військовий загін Константан взяв з собою, невже він чогось побоюється”, – подумав Вольмир, розгледівши списоносців і мечників.
– Ваша світлість, – звернувся до нього барон Шрауб, – у нас недостатньо воїнів для вашої почесної варти.
– Облиш, бароне, все гаразд. Просто магістр вирішив трохи похизуватись, – сказав граф Федерік. – Нема ніякої загрози.
– Поїхали назустріч, – велів герцог і пришпоривши коня, поскакав на дорогу.
За ним відправились два десятка рицарів, намагаючись не відставати від його білого скакуна.
Через деякий час із ескорту виїхали троє вершників і зблизились з ними. Привітались. Граф Андре, командир охорони магістра, провів їх до карети Константана, яка вже зупинилась, чекаючи на них. Герцог не роздумуючи спішився, кинув повіддя зброєносцю та підійшов до дверей карети, які широко відчинились і на землю зіскочила молода людина в одязі магістра.
– Ваша світлість, – сказав він, вклонившись, – його преосвященство Великий магістр ордена Зірки просить вибачення, та хвороба не дозволяє йому вийти вам назустріч і він, якщо буде ваша ласка, запрошує вас в карету.
Вольмир теж злегка схилив голову і не вагаючись забрався до карети. Константан зустрів герцога доброзичливою посмішкою на блідому обличчі.
8
– Віконте, чому зупинились? – визирнувши з карети, запитала у Редо Феодосія.
– Герцог Венедійський зустрічає нас, – відповів той, притримуючи скакуна.
– І що там відбувається? – пробуючи угледіти карету магістра, питала далі баронеса.
– Герцог сів до карети Великого магістра, – сказав Редо. – Здається, рушаємо далі. Поїду дізнаюсь.
Феодосія сховалась в карету і промовила до принцеси Анни.
– Нічого не видно та схоже сам Вольмир буде супроводжувати нас до Венеди. Бачила тільки десяток вершників біля карети Константана, можливо, герцог поїде в кареті магістра.
Анна мовчала, стиснув кулачки і вгамовуючи шалений стукіт серця. А баронеса Феодосія продовжувала.
– Мені так і не вдалось подивитись на цього герцога, кажуть, він справжній красень... А чого це ти притихла? Ти ж бачила його, він сподобався тобі?
Молода баронеса уважно поглянула на принцесу і розсміялась.
– Не бійся, обіцяю, не буду його зваблювати.
Принцеса зашарілась і вимушено всміхнулась. Терена, служниця Анни, щось невдоволено пробурмотала, на зразок які розпусні звичаї у нинішньої молоді. Та Феодосія вже знову виглядала у вікно аж раптом карета тронулась і вона, зойкнувши, повалилась на сидіння.
– Баронеса, – почувся стурбований голос віконта Редо, – у вас все гаразд?
– Так, мій милий віконте, – безтурботно розсміялась Феодосія і виглянула із-за занавіски. – А що там відбувається?
– Герцог запросив нас до замку, більша частина нашого ескорту залишиться в місті, а ми їдемо до нього, – сказав віконт, милуючись гарненькою білявкою.
Баронеса кинула на нього ніжний погляд і промурмотіла.
– Ви такий люб’язний, кавалер Редо.
Віконт ніяково посміхнувся і підніс руку до шолома, вітаючи Феодосію. А та вже сховалась в кареті. Редо пришпорив коня і поскакав до голови колони, де зібрались рицарі ордена і рицарі Венедії.
– Жарко, – сказала баронеса, дістаючи шовкову хустинку і протираючи чоло. – Анна, ну чого ти мовчиш? Та відклади нарешті цю книгу і розкажи про зустріч з Вольмиром. Він справді такий гарний, як розповідають придворні дами?
Анна, вклала до книги закладку і закрила її.
– Гарний? Начебто так і дуже розумний.
– Ага. Ось чому ми так багато читаємо, хочеш сподобатись йому своєю начитаністю. Та чоловіки поглядають більше на наші принадливі форми чим на розумні здібності. Для них краще мати глупувату красуню, не вельми розумну, щоб не відчувати себе йолопами, – весело прощебетала білявка. – А ти в нас дуже красива, всі кажуть схожа на свою матір, писану красуню.
По смаглявому обличчю принцеси пробігла легка тінь, вона нахмурилась. Згадка про матір завжди гнітила її і нагадувала про ненависну Зорину.
– Не ятри душу, Анно, все буде чудесно, ти вже вирвалась із задухи імператорського двору, – відразу відреагувала подруга.
Анна зітхнула. Багато надій в неї пов’язано з цією подорожжю, та вона ніколи б не наважилась на поїздку до Венеди, якби не Великий магістр. Правда іноді в неї було відчуття, що Константан керує нею, виходячи із своїх інтересів. Та їй було байдуже, єдине чого вона бажала це не потрапити до монастирю, хоча можливо вийти заміж за родича імператриці ще гірше. Але хто міг розповісти, своїх сестер Анна не бачила вже кілька років, батько лише останнім часом почав виказувати до неї свою приязнь, що трохи бентежило її, не звиклої до його уваги.
Терена, відклавши вишивку, ніжно погладила руку принцеси, як завжди вона чутливо сприймала настрій своєї вихованки і підтримувала своєю любов’ю.
Баронеса, знову відхиливши занавіску, дивилась навкруги.
– Жодного рицаря, – пожалілась вона. – Скоріше за все зібрались з венедійськими рицарями і теревенять про свої дурні чоловічі забави. О, та ми повертаємо в гори... Ага, вже видніється замок герцога, такий гарний і великий. Та і люди стоять узбіч, вітають нас.
Феодосія висунулась із вікна і привітно замахала рукою. Почулись захоплені крики, народ зрадів появі білявої красуні. Анна не втрималась і теж виглянула в шпаринку. Вони їхали живописними зеленими пагорбами, святково вдягнуті люди махали їм, чоловіки своїми смішними капелюхами, а жінки весняними квітами. Діти наввипередки бігли за каретами, сміючись і штовхаючись. А попереду піднімались високі неприступні мури замка.
Через деякий час колеса карети застукотіли по відкидному мосту через глибокий рів навколо замку і вони, проїхавши широкі ворота, в’їхали на прогалину між двома мурами, засіяною зеленою травою. Другий мур виглядав вище і грізніше, прохолодний вітерець колихнув занавіски і проїхавши ще одні ворота оббиті залізом, карета заїхала на подвір’я замка. Повернувши праворуч, проїхали трішки і кучер зупинив карету. Навкруги стояв людський гомін, стукали залізні лати рицарів, які за допомоги зброєносців злазили зі своїх коней.
Двері відчинились і з’явилось усміхнене обличчя синьоокого Редо, який першим підскочив до їх карети. Він галантно допоміг вийти з карети Феодосії, яка ступила дещо незграбно на землю і спіткнулась але віконт поспішив притримати її за талію, за що був нагороджений милою посмішкою.
– Дякую, мій вірний рицарю, – прошептала баронеса.
Деякі рицарі, помітивши цю невеличку пригоду, весело посміхнулись.
Анна легко зійшла на землю, ледь торкнувшись простягнутої руки графа Андре і огляділась навкруги. Вони знаходились перед мармуровим палацом на подвір’ї мощеним гранітною бруківкою. Рицарі ордена, розминаючи затерплі ноги від довгої їзди, чекали, коли їх відведуть до покоїв, де вони змогли б помитись і перевдягтись. Челядь бігала і шуміла, почавши розвантажувати фургони. Звідкись принесли ноші і Великого магістра обережно пересадили в них. Лікарі відразу оточили ноші з Константаном, щось жваво обговорюючи і махаючи руками. Герцог Вольмир віддавав якісь розпорядження прислузі і розмовляв з магістром Романом. Анна прикипіла до нього поглядом, той, наче щось відчувши, повернувся до неї і завмер здивовано. Кілька секунд вони дивились в очі один одному, забувши про все на світі, а тоді герцог направився до неї.
– Принцесо, – торкнулась Тереза її руки, – граф Андре запитує, не бажаєте піднятись в палац.
І тут тільки Анна поглянула на Андре, який подавав їй руку, запрошуючи до палацу.
– Принцесо Анна, яка приємна несподіванка, – пролунав поруч схвильований голос герцога. – Дозвольте, графе, мені як господарю, провести принцесу до її покоїв.
Андре поглянув на принцесу і кивнув головою. Анна обережно взяла герцога за протягнуту руку, намагаючись не дивитися йому в очі, вона відчувала, як полум’яніли її щоки.
– Принцесо Анна, познайомте мене нарешті з герцогом, – пролунав дзвінкий голос Феодосії, яка стояла неподалік з віконтом, спершись всім тілом на його руку.
– Герцог, дозвольте познайомити вас з моєю ліпшою подругою – баронесою Феодосією, – сказала Анна.
– Радий знайомству, баронеса, – ввічливо вклонився Вольмир.
– І я дуже рада, чула про вас багато хорошого, – заговорила гарненька білявка і, потягнувши за собою віконта, підійшла поближче. – Чудовий замок та і палац прекрасний, сподіваюсь, що і сад у вас такий же.
– Так, сад справді гарний, він розташований за палацом. Я накажу приготувати вам кімнати палацу на половині моєї матері. Там всі вікна виходять в сад. Ви не турбуйтесь, моя мати відправилась молитись в святі місця і повернеться через місяць. Вибачте, але я не знав, що ви прибудете, Великий магістр Константан нічого мені не сказав та кімнати для вас швидко приготують.
Герцог трохи хвилювався, тримаючи руку Анни і не вірячи що це правда. Подумки він лаяв Великого магістра, що той не попередив його, хоча і був йому дуже вдячний за несподіваний подарунок – приїзд принцеси. Вольмир, трохи збентежений але щасливий, повів прекрасних дам до свого палацу.
