Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48255
Рецензій: 92952

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Кафе «Утопія»

© Max Gakh, 27-11-2013
-Діма, твій мозок мусить працювати в одному напрямку, завжди в одному напрямку! Якшо ти не дотримуєшся цього золотого ментального правила, вважай, ти пропав; це лише питання часу, - так говорив один мій друг. Цей мій друг, він… еее… ну, він не те, щоб дійсно так думав, він швидше просто передавав цю отриману за дивних обставин  істину далі без віри в неї, але з вірою у необхідність її поширення, як це, наприклад,  роблять пророки, які працюють за гроші.
Але цей мій друг, він грошей не отримував... І, до речі, «друг» - це сильно сказано; я мав на увазі «знайомий». Можливо співробітник, я не пам’ятаю… Так, ми цілком могли разом працювати на оборонку; особливо, якшо взяти до уваги, що тоді на неї працювали всі.
-Коли «тоді»?
-Коли?..  Я знаю?!. Колись раніше, не тепер.
-(сміюся) Це було до того, як ви спились?
-(сміється) Та ясно!
Взагалі в мене погана пам’ять. Я це визнаю тепер, коли позбувся різних безглуздих амбіцій, коли загострене самолюбство притупилось. Бо раніше я б цього не визнав, ні в якому разі! Я б зі шкури виліз, але довів би свою правоту! В мене тоді не було такої функції «стоп», коли ішлося про якісь ідейно важливі питання. Тобто навіть не про ідейно важливі, а швидше про такі, де вирішувалось, хто правий, а хто ні. На цьому, в принципі, і ґрунтуються більшість суперечок. Після якогось моменту остаточно втрачається вся історія дискусії, і кожен зі співрозмовників вже просто хапається за останнє речення, бо крім нього в розмові вже нічого нема. Таким чином дискусія живе, ніби стрибаючи з одного рухомого астероїда на другий - іскра життя серед вакууму… Зараз в мене вже є цей довгоочікуваний «стоп»; якшо я відчуваю, шо далі лише пустота, я можу припинити виклад своєї думки, свою репліку, своє речення, своє сло…
(пауза)
-Слово? – перепитав я.
-Слово. Але історія не зовсім про це.
Розумієш, мій знайомий, він отримав послання. Я звичайно не знаю, звідки воно, і не впевнений, чи воно взагалі було, але цей факт… він глибоко зачепив його… еее… як же ж його?
-Його самолюбство?
-Та ні, я пробую його ім’я згадати… Хоча насправді я швидше за все і не знав ніколи його імені. Так, вітались час від часу, не називаючи імен. Між більшістю людей це, до речі, так і відбувається. Тому що називання імен – вагомий крок назустріч одне одному. Це як зустріч на Ельбі, тільки в сорок разів вагоміше.
Взагалі я й бачив його нечасто… Що в ньому впадало в вічі, так це те, що він схожий був на колоду. В його рухах не було ніякої пластики, абсолютно! Якщо на те вже пішло, його зовнішність взагалі була мені неприємною. Ці рудуваті вуса і блідо-рожева рельєфна родимка недалеко від них… він виглядав підлим, і не виключено, що таким він і був.
(пауза)
Він був грубим, в його натурі якось не знаходилось місця для делікатності у ставлення, скажімо, до осіб жіночої статі. Коли він, наприклад, сідав у автобус або тролейбус, він просто продавлював своїм горилоподібним тілом собі дорогу крізь скупчення студенток, пенсіонерів і вагітних жінок з дітьми, і я стовідсотково впевнений, що жодних душевних незручностей він при цьому не відчував. Тим більше я сам не раз був свідком цього, їдучи з ним одним маршрутом; це було ще до нашого знайомства. Знайомства, яке, до речі, можливо і не відбулось. Тому що, відверто кажучи, зараз, в оцей от самий момент, розмовляючи з тобою, я паралельно думаю про те, як і де ще доля могла мене звести з такою людиною? І навіщо?..
Цілком імовірно, шо я просто їздив кілька разів у одному автобусі з ним. Але звідки взялась тоді ця історія, яку я зараз, 20 років потому вирішив тобі розказати? Хто її розказав мені? Чи може я сам її придумав?.. Якшо так, тоді це вже початок кінця, розпад реальності. Але, з іншого боку, в кого не було таких моментів, коли вони не могли впевнено стверджувати, звідки до них прийшла та чи інша інформація? З розповіді знайомих? З фільму? З книжки? Зі сну? Стались якісь події насправді чи ні? Що таке «насправді»? Що таке «сталися»? - В деяких випадках відповідь так і залишається невіднайденою, захованою у шві між шарами реальності. Шарами, які виявились втрамбованими настільки щільно, що швів більше нема. Ущільнення, накопичення інформації до якоїсь критичної межі, якшо така межа є - такі от процеси…
Насправді… Досить дивне слово. Мені воно асоціюється з випадками, коли підкидаєш монетку, вона летить у повітрі і крутиться, з аверсу на реверс, з реверсу на аверс, блиснувши ребром у перервах – це і є, по-мойму, «насправді». І безглуздо чекати, коли вона впаде на землю та зупиниться у нерухомому положенні, тому що землі під нею нема і пальця, який її підкидав, теж не було… Бо насправді ситуація абстрактна, гіпотетична; чиста вигадка!
Ну, добре, це таке… ліричний відступ.
(пауза)
Але звідки тоді взялися слова, які він мені говорив? За яких обставин він міг мені, особі, що відкидає сам факт нашого з ним знайомства, всіляке різне повідати?.. Може на зупинці? В натовпі, в годину пік? Може ці слова і не мені адресувались? Він спокійно міг мене з кимось переплутати, а я просто не надав цьому значення, втомлений після довгого робочого дня, один серед багатьох, які плюнули на власну індивідуальність, ведучи той спосіб життя, який погубить їх з найвищою вірогідністю. І ось я ловлю себе на думці: як би я хотів могти повернутись туди, бачити те, що бачив тоді, думати те, що думав…
-Цікаво! – подумав я, - Він звичайно не може знати, що мені це доступно… Чи може? Може навмисне затіяв цей маскарад? Але для чого? Яка йому вигода? Невже він один з агентів? Де тоді сіре пальто? Чи вони вже нарешті навчилися маскуватись? Я взагалі звернув увагу, пальто на ньому було чи не пальто?.. Чорт, знову я як завжди! Ну скільки можна!?
Я продовжував чути голос його розповіді, але я вже був там, в цьому його тролейбусі двадцятирічної давності, якшо цей тролейбус коли-небудь де-небудь крім його розповіді взагалі існував. Я відчув, як навколо вибудовується світ, як місто розстилається зсередини самого себе, як із чорної землі виростають дерева щільними групами. Як вологий бетон твердне у фундаментах і пористі цеглини займають свої чітко визначені місця у стінах. Як рідкі прозорі звуки вулиць утворюються з одиничного миттєвого шуму і невимушено тривають, так, ніби існували вічно - імітують своє природне походження.
Тролейбус напівзаповнений пасажирами, за вікнами з’являється міст над залізницею. Ось він – я бачу героя історії. Він стоячи дивиться у вікно, не концентруючи погляду ні на чому конкретному, пливе за течією незграбними хвилями давно не ремонтованих доріг.
В цей час на сході раптом щось змінилось. Низько зависла фіолетова пелена хмар раптом розсіялась і вузька смуга вільного неба за поворотом залізничного насипу, закинутим цехом і спальним районом засвітилась рожево-золотистим. Світло ковзнуло металевими рейками залізниці, прослизнуло між дахами будинків приватного сектору, зустрічаючи на своєму шляху перешкоди у вигляді дерев, бетонних стовпів, дорожніх знаків, антен, рекламних щитів та невеличких, завершених шпилями веж, що вінчають фасади австрійських вілл. Світло ледь-ледь зачепило перила мосту і увірвалося  в салон, відкинуло свої прозорі видовжені тіні і замерехтіло ними... Від несподіванки я закрив очі – з’явився яскраво-червоний колір, колір заплющених повік з дрібними кровоносними судинами всередині. Повіки замерехтіли.
-Червона пульсація,  – я не відразу зрозумів, - Червона пульсація…
-Це шифр, - підказав оповідач.
-Точно! – мій мозок розквіт усвідомленням, - Як я міг не… Це типу азбуки Морзе?
-Складніше, - уточнив оповідач, - Необхідно, щоб всі елементи стали на свої місця. Всі дерева, бетонні стовпи, дорожні знаки, антени, рекламні щити, всі шестерні закрутилися - тоді в разі, якщо місце і час вибрані правильно, можна отримати повідомлення. Для цього треба заплющити очі і знати шифр. Шифр постійно змінюється. Частота його зміни невідома, але мені здається, вона близька до миттєвої. Це треба враховувати при прийомі повідомлення. Думаю, все це дуже складно…
Отже, отримати повідомлення може лише той, хто опинився у потрібний час у потрібному місці з закритими очима, зі знанням дійсного шифру… (тобто всіх дійсних шифрів, які будуть використовуватись протягом пересилання інформації) – в допомозі цьому може стати хіба лише збіг обставин. Звідси висновок: той, хто отримує повідомлення, є людиною випадковою.
Чи є випадковим зміст повідомлення? – Важко відповісти… У мене надто мало даних.
Хто може бути відправником повідомлення? – теоретично Бог, тому що всі елементи, необхідні для надсилання (та можливості отримання чи неотримання) знаходяться в його юрисдикції.
Але от, зважаючи на зміст повідомлення…
-Який зміст повідомлення?
-«Ніщо не існує» або «Ніщо не має значення» - там у шифру така специфіка, шо рівноцінними є ці обидві розшифровки. Отже, зважаючи на зміст, повідомлення, мене починають брати сумніви, тому що нафіга Богу таке повідомляти? Бог постійно повідомляє, який він великий, всемогутній, як все ним логічно влаштоване і які ми перед ним у боргу. А тут така фігня прямим текстом…
-Та, дійсно, шось якось не сходиться.
-Ага…
-Стоп-стоп! То ви хочете сказати, що цього всього нема, того, про що йдеться у сакральних вченнях? Життя після смерті, безсмертна душа? «Ніщо не має значення», ця фраза, вона ж по суті ставить на цьому хрест!
-Ой, та не тільки на цьому…

Ми в’їжджаємо у промзони. В полі за вікном стирчать високовольтні вишки. Тролейбус розвиває швидкість по прямій, його підкидає на вибоїнах. На цій довжелезній дорозі періодично з’являються самотні бетонні павільйони зупинок. Там на стовпах висять таблички з розкладом руху двадцятилітньої давності. По мірі наближення до кінцевого пункту видно величезні силуети заводів.
Мої випадкові супутники далеко від мене. Вони забилися в кут, у задній кут тролейбуса, на червоно-коричневі сидіння, щоб там похитуватись в ритмі руху.
Ось попереду з’являється заросле бур’яном кільце кінцевої. По діагоналі в ньому протоптана стежка, і там, на тому боці кільця і на тому боці стежки, де, за логікою речей повинен бути черговий покинутий павільйон, знаходиться кафе “Утопія”.
Кафе “Утопія” – це невелика будівля з білої цегли. Таке враження, що вона постійно в тіні, хоча навколо нема ні дерев, ні інших будинків. Кафе стоїть на пустирі. Пустир весь у пилюці і в дрібному камінні. Коли ти йдеш цим пустирем, камінці шурхотять під ногами. При стіні з боку зупинки стоять два столики під зеленим тентом. За цими столиками, в глибині, на лакованих дерев’яних лавках сидять люди. Перед ними стоять крупні блискучі бокали з пивом. Вони повільно простягають руки до цих бокалів, щоб випити.
Я обертаюся, щоб подивитись: тролейбус вже зник з поля зору. Натомість по той бік широкої вулиці без будь-яких огорож стоїть завод. Під тентом я вловлюю запах сигаретного диму і перегару. За столом сидять троє, один з них спиною до мене. Їм під п’ятдесят , бокали перед ними, і вони уважно дивляться всередину бокалів; їхні обличчя зосереджені. Я починаю вловлювати монотонний, схожий  на тихе гудіння електротрансформатора звук - це звук розмови.
Я сідаю за сусідній стіл з мокрими плямами від стаканів і тим самим ненароком порушую відносну тишу. Голови по сусідству повільно повертаються у мій бік, розмова стихає. Той, що сидів спиною, розвертається, і я впізнаю в ньому агента. Він усміхається, робить співрозмовникам знак: вибачте, я на хвилинку. Потім перебирається за мій стіл. Двоє інших беруть свої бокали і заходять всередину кафе.
Такі-от зустрічі з агентами завжди виводили мене з рівноваги... Хто вони взагалі такі, ці агенти? – Я їх ненавиджу!
Мені завжди здавалось, що усі вони між собою схожі. Чи це дійсно так? – Я не знаю. В будь-якому випадку, якби мене спитали, зустрічав за життя я різних агентів чи одного й того ж, я б навіть не знав, що відповісти.
А взагалі, як мені пізніше сказали, агенти сильно відрізняються один від одного. Вони не схожі ні зростом, ні статурою, ні віком, ні манерою одягатися, ні, з натяжкою, політичними переконаннями, яких вони в більшості позбавлені. Об’єднує їх хіба те, шо всі вони живуть у брудних віддалених мікрорайонах, де рівень злочинності завжди лише росте і ніколи не падає.
Цьому агентові років тридцять. Його зовнішність мені знайома, хоча, знову ж таки, хтозна, скільки разів ми бачились і чи бачились взагалі. Я усміхнувся, без іронії і сарказму, без злого умислу – просто усміхнувся:
-Так от до чого вся ця комедія! А я, признаюсь, вже й справді почав думати про відсутність безсмертної душі!
-Це ви правильно, - усміхнувся агент у відповідь, - Душа могла би бути безсмертною хіба в ідеальному вакуумі з близькою до абсолютного нуля температурою, та й то якби існувала.
-Вам ще не набридли ці ігри? – спитав я.
-А вам ще не набридло про це питати?
-Набридло… - признався я.
-Погано, - зітхнув агент, - Погано, якшо щось вже набридло, а ви продовжуєте цим займатись.
-Знаєте, я вже не сприймаю сенсу таких-от фраз. І ніколи його не сприймав по суті. Ви ж знаєте, для мене час є таким трохи розмитим відчуттям, яке давно… тобто ніколи… тобто… Я не знаю, як правильно висловитись стосовно цього.
-Ні-ні, ви все правильно говорите, продовжуйте!
-Та я, в принципі, закінчив.
(пауза)
-Так… - агент багатозначно усміхнувся, - Карусель, калейдоскоп – чого я тільки не чув…
-Ну, так і не треба про це! Я теж цих ваших казок вже наслухався…
-Казок? – перепитав він, - Хай буде так.
-Як вас звати, - спитав я, не бажаючи бути втягнутим у розмову на тему високих і тонких матерій.
-23!, - сказав агент, - Можна на ти, - ми були майже однолітками.
-Це ім’я на весь час? Чи тільки на зараз?
Агент засміявся, він закинув шию трохи назад, виконуючи півоберта головою.
-Будь-які імена на ніколи, вони мають з будь-ким з нас лише формальний зв’язок, - мене починало дратувати його бажання завести розмову в одне з таких русел, - Тому я навіть не питатиму, як звати вас… тобто як тебе звати.
-Я думаю, ви там в себе і так про мене все давно знаєте.
-Я не розумію, звідки така впевненість? Я звичайно вдячний за такі високі оцінки нашої скромної праці… Але чому? Звідки? – Це для мене загадка! Хоча я звичайно не заперечуватиму, що знаю про тебе дещо, - продовжував він, - Я знаю, наприклад, те, що ти втомився, що ти почуваєш себе спустошеним – я бачу це по твоїх очах. Знаю, що світ для тебе – це шось на зразок…  - він клацнув пальцями, підбираючи вдале порівняння, - на зразок рекламного блоку. Короткі сюжетики без початку і закінчення. І ти знаєш, це був би дивовижний дар, якби його можна було контролювати, - усміхнувся він.
Я холодно дивився йому в очі і не перебивав.
-Ти рухаєшся цим світом всліпу, як квантова частинка – хто зна, може це і є єдино правильний спосіб ним рухатись? Але, погодься, свідомість привчила нас, людей, до комфорту. Якщо ми обоє люди, звичайно… - закотивши губу, він витримав паузу, - Ти ніколи не думав про свою перевагу?
-Перевагу над чим? – сухо спитав я.
-Не над чим, а над ким. Над нами. Наді мною, наприклад. Чи над будь-ким іншим.
-Якщо ти це називаєш перевагою, то…
-Ні-ні-ні! – замахав він заперечно руками, - Я не зовсім про це говорю! Я маю на увазі… еее… Давай почнемо з того, чи ти колись думав про те, яким чином тобі вдається потрапляти в будь-яку точку простору і часу силую самого лише бажання? А часом навіть всупереч йому.
Всупереч… Інакше я б тут не сидів перед тобою, - подумав я, - Дуже мені це треба.
-Я знаю, як сильно тебе затягують історії, - продовжував агент, - Я знаю навіть, що якшо я зараз почну тобі щось розказувати, через хвилину ти будеш там. І нічого ти з цим зробити не зможеш… - він скорчив співчутливу гримасу, - Але мене цікавить інше: як ти думаєш, де буду я, коли ти опинишся в моїй історії? Ми ж зараз теж в чиїйсь історії, правда?
-Само собою, - кивнув я.
Уважно спостерігаючи за мною, він погладив неголене підборіддя.
-Як думаєш, вигадана вона чи ні? – спитав він.
-Яка різниця…
-Тобто, яка різниця? – здивувався він, - Тобі навіть не цікаво, де ти існуєш?
-Я вже існував у стількох місцях… - байдуже промовив я, - Я був речами, над природою яких я навіть замислюватись не хочу. Я навіть не впевнений, чи був колись час, коли мене не існувало…
-Розумію… - промовив він замислено, і відразу поправив себе – Тобто, звичайно, мені цього не зрозуміти! Але ми, агенти, принаймні хоч трохи здатні вникнути у твою ситуація.
-О, так, я в курсі, - усміхнувся я, - В цьому карнавалі ви мене супроводжуєте постійно! Якби я ще розумів, для чого вам це?
Він нічого мені не відповів.
Я сидів нерухомо, підпер голову рукою. Я вперше усвідомив, що на задньому плані сідає сонце, і силует співрозмовника зовсім темний у порівнянні з живим, сяючим небом.
Легкий вечірній вітер безшумно хитає траву по той бік огорожі літнього майданчика. З тільки що прибулого тролейбуса виходять люди. Всім їм близько п’ятдесяти, всі вони святково одягнені і веселі. Шумно проходячи повз нас, вони прямують до входу в кафе.
-Шо це таке?
-А, це щорічний бал водіїв громадського транспорту.
-Тут є де проводити бали? – здивувався я.
-Тут є бальна зала на 120 місць. Зайдемо пізніше?
-Мені все одно. Можна і зайти.
І знову повернулася тиша. Вона не була абсолютною, в ній були приглушені співи пташок і дзижчання комах, шарудіння одягу, сміх всередині кафе і викрики звідкись здалеку.
Все-таки, що йому від мене треба? - подумав я.
-До речі, ти танцюєш білоруське танго? – спитав він.
-Білоруське танго? Ні, ніколи не чув.
-Шкода. Це улюблений танець шоферів…
-Слухай, давай прямо, - сказав я так, щоб прозвучало якомога рішучіше, - Ти ж тут не просто так опинився?
Він сприйняв мій випад спокійно.
-Звичайно ні. Я тут опинився, щоб зрозуміти, що тут відбувається, і заодно внести деякі корективи.
-Корективи до чого? - похмуро спитав я.
(пауза)
-До експерименту, - обережно вимовив він.
-Експерименту? – перепитав я.
-Так. Моделювання інформаційної теоцентричної реальності.
-Інформаційної? Теоцентричної?.. Шо за фігня?
-Фігня? – засміявся він, - Ця фігня – це твоя природа, друже!
-Моя природа?..
-Ти, - повторив він, - Подумай сам, ти фактично твориш цю дійсність. Будь-який інформаційний образ породжує в тобі новий її виток. По суті, все, що зараз навколо нас, це миттєва комбінація твоїх нейронних імпульсів, не більше…
-А ти?
-Шо я? – здивувався він.
-Хто ти такий? І звідки ти про це все знаєш?
-Я сам по собі, я не твій продукт. І навіть більше! Ти створив цей всесвіт, а я створив тебе. Точніше не я, я лише контролюю хід роботи. Словом, це довга історія…
-Чекай-чекай! – перебив я його, - Ти хочеш сказати, шо я є чимось на зразок штучного інтелекту?
-Ну, якшо так дивитись, всі ми – шось на зразок штучного інтелекту… Ти – інформаційне середовище.
-Гммм… - замислився я, - Насправді, я давно таке підозрював.
-Та ну?
-Ссерйозно… Значить, це не історії мене засмоктують, а навпаки, це я, так би мовити, щоразу розгортаю нову реальність, як логічне продовження історії?
-Точно! – усміхнувся він.
Я уважно подивився на нього, і раптом до моєї голови закралась дивна думка…
-Але ти, - промовив я, - Якщо ти зараз тут, значить ти теж став частиною цього світу.
-Ну, формально так. Існують механізми взаємодії між різними рівнями ре…
-Значить, для мене ти просто частина історії?
-Ну, я ж кажу, формально… - почав він і зупинився.
Я побачив, як усмішка завмерла на його обличчі, як очі його округлилися. Як рот його розкрився, щоб шось вимовити… але не встиг. Тому що вимовив вже я. Котрий і був ним. А він мною. Зараз і завжди (тому що завжди – це завжди зараз).  
-Коли ми уявляємо собе кимось, ті, кого ми собі уявляємо, це і є ми.
Повз мене пройшов хтось схожий на офіціанта.
- Вибачте, а можна пива? – спитав у нього я.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Карколомно... :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 30-11-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77935004234314 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …