Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2569
Творів: 46709
Рецензій: 91084

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

"У Чорного Лева"

© black3012, 26-11-2013
                                                                                    Крізь дощ

Попереду в сірій пелені дощу раптом спалахнуло світло.
Жовтий підсліпуватий ліхтар над порепаними чорними дверима. Стась озирнувся – вузький провулок тонув у вечірнім присмерку, і не було йому ні кінця, ні краю. "В усьому світі – тільки холод і дощ," – застигла в голові важка, мов могильна плита, думка.
Стась штовхнув двері. Всередині пахло вогнем і кавою. Два ряди столиків, товсті жовті свічки в глиняних свічниках. За шинквасом горбився сивий чоловік в зеленій маринарці, не зводячи з гостя чіпкого погляду. Обтрусившись, Стась перетнув порожній зал.
- Вітаю! – поздоровався господар кав’ярні скрипучим голосом, схожим на вороняче каркання. – Жахлива погода, чи не так?
- Добрий вечір! - відповів Стась, ніяково переминаючись з ноги на ногу.
- Кави, прошу пана? Та ви сідайте, в таку погоду – за кошт закладу!
Стась слухняно присів.
Хитро примружившись, старий спитав:
- Якої саме кави бажаєте?
Стась тільки розвів руками.
- Я не знаю. Байдуже.
Господар скрушно похитав головою.
- Прошу пана, ви ображаєте цей благословенний напій. Ви хоч знаєте, скільки рецептів приготування кави існує в світі? Кожен може вибрати собі до смаку. Хтось любить тонкий аромат арабіки, хтось – грубувату терпкість робусти. Один мій завсідник п’є тільки ліберіку. Кава – як музика, що здатна повести за собою, або принести спокій та рівновагу. Вона може змінити життя людини.
Скривившись, Стась невесело засміявся:
- Життя не зміниш, а долю не обдуриш.
Господар, схиливши голову набік достоту, як крук, тихо відказав:
- Бачу, ви шкодуєте за якимось вибором, який мусили здійснити в минулому. Я можу вам допомогти.
На шинквасі перед Стасем з’явилася кава. В горнятку з чорної глини на чорному блюдечку. Над чорним дзеркалом напою, непорушним, мов полірований онікс, ледь помітно струменіла пара.
- Спробуйте!
Стась якусь хвилю переводив загіпнотизований погляд то на дивного господаря кав’ярні, то на горнятко.
- Пийте! – проскрипів старий. - Як би там не було, вам не завадить загрітися.
Стась простягнув руку. Тепла порцеляна приємно зігріла пальці, аромат залоскотав ніздрі. Піднісши горнятко до рота, Стась побачив у чорному дзеркалі своє відображення. Мокрий білявий чуб, немолоде бліде обличчя з глибоко посадженими сірими очима. Того дня було майже так само, тільки дивився він у кухоль з пивом.
- Це - "Чорний лев", - урочисто промовив господар, - мій фірмовий рецепт. Пийте!
Стась торкнувся губами горнятка, і поверхня напою здригнулася, відображення розсипалося, мов розбита мозаїка. Кава, м’яка і терпка, ніби тютюновий дим, заструменіла між язиком і піднебінням. Раптом усе навколо теж здригнулося, розсипалося. Замерехтіли дні, звуки злилися в утробне ревіння, схоже на лев’яче, але враз усе стихло, застигло, немов віск, і Стась знову побачив своє відображення.
В кухлі з пивом. Заклякнувши, збагнув, де опинився. Той самий генделик, йому ледве виповнилося дев’ятнадцять, а за брудним столом – його друзі, Збишек, Кароль і Януш. Взимку помер батько. Стась їде до дядька в Бзовицю. Зараз Януш скаже:
- Честь!
Здригнувшись, Стась ніби прокинувся. Товариство приклалося до кухлів. Він знав кожне слово, яке буде сказане, а перед ним на столі лежала зім’ята стара газета з оголошенням. Серед масних плям розтинав океанські хвилі стрімкий корабель. "Компанія Лойда здійснює рейси з Бремена та Гамбурга до Нью-Йорка швидкісними пароплавами. Пасажирам гарантується пристойний харч." Чим довше Стась вдивлявся в картинку, тим реальнішою вона ставала. В якусь мить йому здалося, що в обличчя війнуло солоним вітром. Януш, збирався їхати в далеку Америку. На відміну від Стася, котрий мав на руках сякий-такий спадок, йому на батьківщині не світило нічого.
- Америка – то свобода! – прогугнявив Януш, тицяючи пальцем в чорну трубу пароплава. – Їдемо разом! Що тобі та Бзовиця?
Стась відкрив було рота, але замовк.
Він бачив своє майбутнє – помічник дядька в крамниці, потім – шлюб на багатій вдові, спроба відкрити свою справу, банкрутство, поневіряння містом, дощ, жовтий ліхтар кав’ярні, чорна філіжанка з кавою. А далі? Старість на вулиці? Смерть в канаві? Могила в рові десь за містом?
Той Стась, яким він був тоді, лише похитав головою, пустив сирітську гірку сльозу й поїхав до дядька. А що мав робити? Біда-горе сироті без роду! Але що він, зрештою, втрачав?
Корабель на картинці прудко розтинав хвилі.
"А яка, в Бога, різниця? Що краще – скніти в душному склепі, не маючи жодної надії, чи вдихнути солоний вітер і отримати шанс прожити життя по-своєму?"
Стась стиснув кухоль так, що той аж скрипнув у пальцях.
- А що, Янку? А давай і поїдемо!
Хлопці аж роти повідкривали. Зіп’явшись на непевні ноги, Януш посміхнувся й обійняв друга.
- Братику! Ай, братику! Ай, заживемо, брате!..
Стась обійняв побратима у відповідь, розливаючи пиво. Світ знову закрутився в божевільній круговерті. Порт, чайки, океан до самого горизонту, силует кам’яної жінки на обрії, знову порт, лабіринт вулиць, крамниця, робота в кавовій фірмі з ранку до ночі, сміх хазяйської дочки, весілля, діти, нова вивіска, новий будинок, бізнес, офіс, інтереси на покинутих теренах, море, потяг, дощ, ліхтар кав’ярні, старий господар в зеленій маринарці…
Коли порожня філіжанка опустилася на стіл, в пам’яті Станіслава Довжанського залишилось тільки легке дежа-вю, ніби він уже був тут раніше, пив таку ж каву, бачив цього дивного чоловіка з насмішкуватим поглядом чорних, немов у крука, очей. Затримавши подих, він не відпускав аромат, ніби запашний дим дорогої сигари.
- Чудовий напій! Що це за купаж? Я трохи розуміюся на каві, але ніколи не куштував нічого подібного!
Господар скромно вклонився.
- Нічого незвичного, прошу пана, це все – аура міста.
Десь далеко бамкнув годинник на ратуші. Скривившись, Стась підвівся, дістав з кишені дорогий брегет, з сумом глянув на циферблат.
- Шкода, але мені вже час іти. Потяг, знаєте... До побачення!
- Щасливої дороги!
Стась зупинився на порозі, розкрив парасолю, а тоді твердим кроком рушив крізь дощ. Господар вийшов слідом, постояв, усміхаючись, поки гість не зник за поворотом, а тоді погасив ліхтар і зачинив двері.

                                                                            Промисел

Занурений у важкі думи, отець Вацлав незчувся, як заблукав. Вечоріло, почав накрапати нудний осінній дощ, тісну вуличку затягло сірим туманом. Мокра сутана плуталась між ногами, і врешті-решт, послизнувшись на мокрій нерівній бруківці, священик упав.
Гострий біль пронизав стегно, кілька хвилин чоловік сидів на холодному камінні, стогнав, зціпивши зуби. Коли ж стало трохи легше, він обмацав ногу – здається, перелому нема. Спираючись на стіну, священик повільно підвівся, роззираючись в пошуку допомоги. Але сутінки залишалися безлюдними.
"Господи милосердний! Допоможи!" – попросив подумки Вацлав, і враз, ніби у відповідь на його молитву, попереду загорівся жовтий тремтливий вогник. Сповнившись надії, священик, не відпускаючи стіни, рушив назустріч світлу.
Чорні двері нечутно прочинилися, і він опинився в маленькій напівтемній залі. Хтось подав йому руку – згорблений літній пан в зеленій маринарці.
- Присядьте, отче! – проскрипів незнайомець, турботливо підтримуючи. – Зараз приготую вам каву, одразу стане легше.
Священик з полегшенням опустився на стілець. Повітря наповнював сильний аромат кави, від якого трохи паморочилась голова. На столиках горіли свічки. "Ніби в храмі," – промайнула думка.
Через якусь хвилю з’явився господар, несучи в руках чорне горнятко.
- Ось, прошу пана, скуштуйте. Мій особистий рецепт. Особливий. Якщо вас щось мучило в минулому, вона допоможе повернути душевну рівновагу.
- Лише молитва лікує душу, - завчено, але не надто впевнено відказав отець Вацлав, вдивляючись в своє відображення на чорній гладкій поверхні напою.
"Мабуть, дуже гірка," – подумалось.
- О, так, звичайно, - запопадливо погодився господар, - в молитві – велика сила, але й моя скромна праця здатна полегшити людську долю. Пийте!
Вацлав не чув, дивився на тремтливий вогник свічки, і бачив у ньому батька. Він завжди бачив батька у вогні – в церковних свічках під час служби, в полум’ї грубки, у вогнику сірника, коли хтось поруч припалював цигарку. Коли видіння приходило, він починав подумки молитися, але від цього не ставало легше. Інколи йому хотілося напитися, але вірність Тому, Кому служив, щоразу спиняла від спокуси. Кава? Що ж, негоже відмовляти гостинному панові.
Вацлав гадав, що напій буде густим, немов смола, і гірким, як полин, проте виявилось навпаки. Струменем лагідного вогню кава потекла по язику, і від задоволення священик примружив очі. Враз підлога втекла з-під ніг, з’явилося відчуття нестримного польоту, звуки злилися в нерозбірливу какофонію, яка потроху перетворилася на звіриний рик.
"Святий Боже!"
Враз політ перервався, і він зі здивуванням побачив, що стоїть у сінях батьківської хати з кухлем в руці. На губах - прохолодно-солодкий смак криничної води.  Крізь відчинені двері світлиці він побачив батька, який, понуривши голову, тримав у руках зіжмаканий папірець. У Вацлава похололо в грудях. В цю мить він відчував дивну роздвоєність, ніби всередині його тіла зараз одночасно знаходився і шістнадцятирічний хлопчина, на якого зараз чекала серйозна розмова з татом, і досвідчений пастир, що мав зараз нагоду змінити те, що не давало йому спокою усе життя.
- А ходи-но, Вацику, сюди! – покликав тато, і ноги самі понесли хлопця в хату.
Схиливши голову, син став перед батьком.
"Господи, я знаю, що він зараз скаже!" – з жахом подумав Вацлав-священик.
- Що ж ти, синашу, ножа батькові в груди встромити збирався? – гірко промовив Міхал Волоський. – Ти ж один у мене! Для кого я гарую від світання до смерку? Гадаєш, мені воно дуже треба, оце все добро? Для тебе, синку, все для тебе, а ти… Ти…
Обвітреним обличчям батька текли сльози, і Вацик плакав разом з ним. Зараз, тут, усе й станеться. І все можна змінити.
- Тату, простіть мене! Але я не можу! Не можу інакше! – прокричали в один голос обидва Вацлава, і кинулися геть з хати.
Та не встигли переступити поріг, як світ навколо знову прискорився, і Вацлав за одну мить заново пережив своє життя: лист привів його до колегіуму, через рік помер батько, не в силі пережити рішення сина стати ксьондзом, висвячення, маленька церква в бідному районі міста, непрості відносини з громадою, перші успіхи на божій ниві, осінь, дощ, чужий тісний провулок, падіння і…
…філіжанка чорної кави в руках. Труснувши головою, отець Вацлав знову опинився в гостинній кав’ярні. Господар кудись подівся. Нога вже не боліла, і загадкове видіння потроху вивітрювалося з голови, ніби сон. Поставивши горнятко на стіл, він пошукав у кишенях дріб’язок, підвівся, збираючись іти до шинквасу, але щось примусило його озирнутися.
Вацик вкляк. Біля входу стояв батько, зовсім такий, як тоді – в запорошеній маринарці, стискаючи в руках сірий кашкет, розбитий і нещасний.
"Господь покарав мене."
Привид рушив назустріч, але отець стояв на місці, стиснувши в руках вервицю. Коли батько спинився перед ним, Вацлав, подолавши страх, промовив:
- Здрастуйте, тату!
Той мовчав.
- Тату, я люблю вас, дуже-дуже, але… Але я не міг вчинити інакше! Ви ж самі казали – люби найсильніше Бога. Що я мав чинити, коли полюбив його всім серцем?
Батько знову промовчав, потім раптом клякнув на коліно, і, перш ніж ошелешений отець зміг ворухнутися, поцілував синові руку.
Крізь сльози, що застилали очі, той дивився, як батько підводиться, гордо усміхаючись. Хтось торкнувся плеча, Вацлав озирнувся, і побачив господаря кав’ярні.
- Отче, з вами все гаразд? – турботливо спитав старий, вп’явшись гострим поглядом чорних очей.
- Так! – священик посміхався, витираючи кулаком сльози. – Він пробачив мене! Він…
Озирнувшись, Вацлав побачив тільки порожній напівтемний зал, свічки на столах. Зітхнувши, з жалем похитав головою, знову обернувся до господаря, набравши жменю монет.
- Ні, ні! – випередив його старий, відштовхуючи руку з грішми. – Допомагати ближньому – наш святий обов’язок, чи не так?
- Істинно так!
- Ідіть з богом, отче, бо мені пора вже зачинятися.
- О, так, звісно.
Дощ надворі перестав. Вдихнувши свіжого повітря, отець Вацлав відчув себе ніби заново народженим. Невже це через каву?
Старий господар, усміхаючись вслід відвідувачу, погасив ліхтар і зачинив двері.

                                                                                 Син

Генрік Вронський повертався додому. Залишався тільки щоденний ритуал – кварта дешевої оковитої в якому-небудь з найбрудніших генделиків. Не те, щоб лікар Вронський не мав грошей на хороший дорогий алкоголь, просто дешеве пійло вирубало надійніше, гарантуючи безпам’ятство на цілу ніч.
Генрік боявся тверезих ночей і ніколи не брався приймати пологи. Одного разу його викликали до вагітної жінки зі складним переломом гомілки просто серед ночі. Пацієнтка верещала, сіпалася, і весь час, поки лікар намагався скласти кістку, фляга у внутрішній кишені френча пекла його. Покінчивши з гіпсом, Генрік приклався в сінях, ще навіть не вдягнувши калоші. Він усвідомлював, що скочується в прірву, але не хотів зупинятися.
Дощ і туман зле пожартували – він звернув не туди й опинився в якійсь вузькій клоаці. Та байдуже, треба тільки знайти який-небудь заклад. О! А ось і вогник!
Нетерпляче штовхнувши двері, він опинився в темному залі з маленькими затишними столиками, на яких горіли свічки в маленьких глиняних горнятках. Вдарило сильним запахом кави. Струсивши з плаща воду, лікар нетерпляче підійшов до шинквасу, гепнув кулаком по темному дереву.
- Гей, корчмарю! Наливай!
Із задньої кімнати вигулькнув старий сивий горбань в зеленій потертій маринарці, несучи паруючу чорну філіжанку на чорному блюдечку.
- Вітаю! – люб’язно привітався господар, ставлячи перед паном Вронським напій. – Пригощайтеся!
Генрік рішуче відсунув каву вбік.
- Не те! Дай чогось міцнішого!
- Це – особливий напій, - проскрипів старий, вп’явшись маленькими чорними, як у ворони, очима в нахабного клієнта. – Вам стане легше.
- Пся крев! Я втрачаю час! – Генрік зірвався з місця й вискочив на вулицю.
Дощ лив немов з відра. Пройшовши кілька кроків, лікар відчув, як між лопатками задзюркотіла вода. Голосно вилаявшись, він повернувся назад, ногою відчинив двері і всівся за крайній столик. Господар мовчки спостерігав за ним.
- Як у вас сьогодні людно, - в голосі Вронського бринів сарказм. – Кава користується шаленим попитом у цьому районі.
- Моя кава – особлива, як я вже казав, - спокійно відказав старий. - "Чорний лев".
- Он як? Особлива? А де ж натовп гурманів? Де ваші палкі шанувальники?
- Сюди може потрапити лише той, кому випало в житті зробити хибний вибір. Той, кому є про що шкодувати. Такий, як ви. Вам же є про що шкодувати, чи не так?
Кров кинулася Вронському в обличчя, він хотів відповісти лайкою, але горло раптом ніби щось стиснуло, і він спромігся тільки на здавлений хрип.
- В давнину жив на сході чоловік, який був одержимий кавою. Він мандрував Африкою, Азією, збирав найрідкісніші сорти, змішував їх, обсмажував безліччю різних способів, поєднував із прянощами, забувши про все на світі. А тим часом вдома на нього чекала дружина й діти. Врешті дорога привела його до рідного порога, але на місці будинку він побачив лише зарослі бур’яном руїни. Він кинувся по сусідах, розпитував, що сталося, а ті у відповідь: "Як? Хіба не знаєш? Чотири роки тому землетрусом стерло з лиця землі пів міста!" Чотири роки! Спершу той чоловік упав у відчай, довго оплакував родину, поки не почув від когось про диво-ягоди, котрі могли на короткий час повернути людину в минуле. Майстра миттю охопило нестримне бажання зварити напій, котрий міг би поєднати душу, яка перебувала в теперішньому, з цією ж душею, але в минулому. І ось час настав, і зварив він трунок, і почув рев часу, опинившись у той момент, коли спалахнула у ньому дика жага осягнути таємниці кавових зерен. Треба було всього-лишень відступити, вибрати інший шлях, але це означало б перекреслити все, чого він досяг, перекреслити самого себе. І він не зміг.
Генрік, мов загіпнотизований, дивився на чашку. Тоді підійшов, узяв горнятко тремтячими руками, і випив одним ковтком.
Йому здалося, що він ковтнув пару. Потім його кинуло крізь калейдоскоп днів, і почувся рев часу. І ось він п’є каву на львівському вокзалі, вдивляючись в сумні сірі Магдині очі.
- Я при надії, Генрічку, - тремтячими губами промовляє вона, вчепившись в рукав його пальто. – Повертайся скоріш…
Генріка обсипає жаром, він знає, що коли зараз покине Магду, то стане, врешті, видатним лікарем, здобуде славу й визнання, буде жити своєю роботою, дихатиме нею, але через сім місяців при пологах його дружина і син помруть. Спершу він горюватиме, потім спробує все забути, але минуле не захоче відпускати, і доведеться глушити біль в дешевих корчмах, щоранку оживаючи по-новому, знову й знову жити самою лише роботою до забуття, намагаючись закреслити себе, стерти з книги буття, як типографський брак.
Натомість він обіймає Магду, і шепоче зі сльозами на очах, що ніколи-ніколи не покине її, що немає тепер у нього нічого дорожчого в світі. І час знову зривається з припону, Генріка кидає у стробоскопічний вир, і він бачить себе простим фельдшером. Магда, завдяки його присутності, щасливо розродилася, і щастя в його житті подвоїлось. Але грошей постійно бракувало. Поза роботою він наймався вантажником на станцію, і одного разу діжка з розгону зачепила його, надовго прикувавши до ліжка. Магді довелося продати все, навіть їхні обручки, щоб заплатити за ліки. На роботу він повернутися не зміг, став пиячити, ходити по корчмах, просити милостиню. Одного разу в дощ його прибило до порожньої кав’ярні, в якій добрий господар налив йому кави. І він сказав, що такої…
- …смачної кави я ще не куштував, - промовив Генрік, ставлячи кривими переламаними  пальцями горнятко на шинквас.
Він поглянув на себе – старе смердюче ганчір’я, черевики, перев’язані мотузком, щоб не повідлітали підошви, брудна чорна борода.
- Що ж,  - промовив жебрак, - могло бути й гірше.
Вони зустрілися поглядами – господар і колишній лікар.
- Зате, - всміхнувся крізь сльози Генрік, - тепер у мене є син!
Незграбно вклонившись, він рушив до дверей.
- Зажди, Генріку! – старий простягнув йому десять крон. – Візьми! Купи щось своїм!
Жебрак хотів щось сказати, але промовчав, дбайливо сховав гроші за пазухою і вийшов з кав’ярні.
Старий господар не зрушив з місця. Вогники свічок танцювали в його мокрих від сліз очах.

                                                                                 Принцип

Кудлатий бездомний пес терпляче чекав у підворітні.
За своє довге життя він навчився відрізняти святкові дзвони від звичайних, тому тримав ніс за вітром, чекаючи, коли парафіяни ринуть зі служби, заходитимуть до шинків, а звідти, врешті-решт, стануть виносити недоїдки на задні двори.
Волоцюга обрав одну з центральних вулиць, де публіка ходила найзаможніша, і шматки траплялися найбільші. Одні собачі боги знають, чого вартувала кудлатому його територія, страшні шрами від сутичок з конкурентами його густа шерсть так і не змогла до кінця сховати. І хоч сили вже були не ті, кошлатий все ще міцно утримував першість на своїй вулиці, проганяючи непрошених гостей.
Нарешті дзвони змовкли, юрба потекла, всотуючись у відчинені двері шинків, і старий поплентався через вулицю навпростець до найближчої, старанно уникаючи панів з довгими ціпками. Несподівано щось загуркотіло зовсім близько, і до схарапудженого пса стало наближатися щось велике, тріскотливе й страшне. Діючи інстинктивно, кошлатий кинувся притьмом вперед, не звертаючи увагу на щільні потоки перехожих. Страшне чудовисько невпинно переслідувало його до самого тротуару, потім гепнулося об високий камінь й одразу змовкло. Бровко змінив напрям руху, поспішаючи цього разу назад до свого сховку, проте на цей раз фортуна йому зрадила.
Напереріз псові біг якийсь молодик, тримаючи руку за пазухою, абсолютно не дивлячись під ноги. Врешті сталось те, що мало статися – неуважний перехожий, перечепившись об кошлатого, простягнувся на бруківці.
За мить собацюра вже сховався в своїй підворітні, зовсім не переймаючись тим, який переполох викликав.
Молодика ж оточили люди в синіх одностроях, хтось підібрав револьвера, що випав у невдахи з-за пазухи, до гурту підійшов владний літній пан, що до того їхав на страшному гуркітливому автомобілі, довго дивився на заюшену кров’ю фізію невдахи, потім відвернувся й пішов геть, сердито насупивши брови.
Через годину вулиця спорожніла.
Старий кудлатий пес почекав для годиться ще трохи, потім неквапом, озираючись, рушив знайомими місцями, порикуючи на конкурентів, що вже показували носи з-за рогу.
Надвечір, ситий і добрий, він ліниво вичісував бліх, спостерігаючи, як сонце сідає за високі дахи міста.
Так минув день Святого Віта, день двадцять восьмий місяця червня року Божого 1914.
* * *
Темною дощовою вулицею, згорбившись і ховаючи обличчя за піднятим коміром пальто, йшов чоловік. Йшов, тримаючись густої тіні біля стін, постійно озираючись. Коли ж побачив попереду жовтий ліхтар, хотів було повернути назад, але, трохи порозваживши, вирішив іти далі.
Ліхтар висів обіч дверей з темного дерева, від яких відчутно пахло свіжозвареною кавою. Живіт скрутило від голоду, і чоловік не втримався, щоб не зазирнути всередину.
Крізь вузьку шпарину було добре видно тьмяно освітлений порожній зал, шинквас і філіжанку на ньому. Трохи почекавши, чоловік врешті осмілів і зайшов до кав’ярні, тихо зачинивши за собою двері. В мерехтінні свічок стало видно, що обличчя незнайомця вкривають глибокі шрами.
Тут було тепло і сухо. Зігрівши руки над полум’ям свічки, він пройшов до шинквасу. Над філіжанкою здіймалась ароматна пара. Ковтаючи слину, незнайомець силкувався пригадати, коли востаннє пив справжню каву, але спогад безнадійно потонув у чорній безодні пам’яті. Злодійкувато озирнувшись, він простяг було руки до чорного горнятка, як раптом з дверей, які вели в задню кімнату, вийшов сивий горбань в зеленій маринарці.
Здивовано витріщившись на непроханого гостя, він глянув потім на філіжанку і відкрив рот, щоб привітатися, проте незнайомець вирішив, що дід хоче кликнути когось на допомогу. Миттєво вихопивши з кишені ножа, він, затуливши старому рот, кілька разів ударив його в груди.
Господар кав’ярні упав, мов підкошений. Зелена маринарка миттєво стала чорною від крові, в застиглих очах відбивалася згорблена постать убивці.
Треба було вшиватися.
Витерши ножа, чоловік зі шрамами похапцем перехилив філіжанку, але коли попрямував було до дверей, ноги його враз підкосилися. Світ навколо ніби вивернуло навиворіт, в очі вдарило яскраве світло, звідкись долинув звук, схожий на ревіння небаченого хижака, а тоді все, ніби по команді, стало на місце.
* * *
Дзвони сполохали голубів, небо наповнило тріпотіння крил.
Він тримав флягу, коньяк обпалював горлянку, сонце визирнуло з-за мідних дахів, здіймаючись до зеніту. Від собору повалив люд, ринувши до шинків за хмільним. Він глянув на себе – чорний костюм, біла манишка. Внутрішню кишеню відважує пістолет. Злякано торкнувся обличчя – воно було молодим і гладким, ніби не було довгих років тюрем і каторги, трьох втеч, карцерів і знущань.
Це був той день! Саме той день! І він знову був тут!
Стоячи на високій терасі, Гаврило побачив, як неквапом рухається вулицею автомобіль ерцгерцога. Пора!
Спустившись на вулицю, він хотів було кинутися вперед, але згадав про ще одну справу. Пес, як він і запам’ятав, сидів у підворітні, чекаючи на недоїдки. Хижо всміхнувшись, чоловік намацав у кишені ножа, і пішов до собаки, посвистуючи. Коли ж довірлива тварина стала обнюхувати йому руки, він навалився на неї і всадив перо собаці між ребра. Пес, жалібно писнувши, тріпнувся кілька разів і обм’як. Викинувши ножа в канаву, чоловік вийшов на вулицю і змішався з натовпом.
Натужно ревучи, автомобіль ерцгерцога рухався крізь радісний натовп городян, повільно наближаючись до того місця, де стояв убивця. Відчуваючи дивовижний спокій, Гаврило дочекався, коли машина порівняється з ним, тоді дістав пістолет.
В очах ерцгерцога не було ані тіні страху. В останню мить він сіпнувся, закриваючи собою дружину, простягаючи руку до вбивці чи для того, щоб спіймати, чи для того, щоб спинити в останній відчайдушній спробі.
Гаврило став натискати гачок.
З двох кроків схибити було неможливо. Натовп, немов зграя риб, різко зарухався, закипів, хтось із охоронців уже тягнувся до нього, але Гаврило стояв з димлячим револьвером в руках і блаженно всміхався.
Нарешті у нього вийшло!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

ЖАХЛИВА МІСТИКА

© Анатолій , 30-11-2013

[ Без назви ]

© Кононенко, 29-11-2013

[ Без назви ]

© Журнал "Дніпро", 28-11-2013

Щиро вітаю!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 28-11-2013

містичний напій

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 26-11-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.8068470954895 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …