Дорогий мій читачу. Я знаю, нині, коли так важко жити і виживати, тобі би розповісти про якісь економічні шляхи отого виживання, дати мудрі поради, як вціліти в оцьому світі. Чи поміркувати, кого б то підтримати на виборах, щоб Україна наша вціліла. А я тобі про кохання. Та ще про нерозділене. Та ще таке, котре народилося так багато літ тому. Не тримай на мене зла, мій друже. Я мушу Тобі розповісти про них. Хоча, розповідаючи, як по склу ступаю. Аби не вразити їхніх сердець. Аби не торкнутися незагоєної рани...
На світі цих двох тримало світле і велике почуття , хоча вони донині у цьому не призналися один одному. А вже простилися, як прощаються перед вічністю.
Знаю її давно. Вона для мене завше була вчителькою, хоча ніколи я не мала щастя вчитися у неї. Завше до неї приходило так багато дітей, дорослих з квітами. Спочатку я думала, що це батьки її учнів. Виявилося, що усі вони колись були її учнями, вихованцями. І що була для них не просто вчителькою. Була матір’ю. Бо наша героїня працювала колись вихователькою дитячого будинку у місті нафтовиків Бориславі. Цей будинок першим у нашій країні почав приймати дітей із концтаборів Німеччини.
Я завше її поважала і любила. Та й не лише я. Усі, хто знав її і знає, ставляться до неї з величезною повагою. Справедлива і проста, вона готова була прийти кожному на допомогу. Її поради були завше вчасні і мудрі. І лише того вечора я побачила, яке в неї дитяче і чисте серце…Яка вона несмілива і яка вразлива… О Боже мій! Навіть не вмію знайти слова, аби повідати Тобі про те, якою вона відкрилася мені. А втім, Тобі це також відкриється, мій любий друже…
- Хочу Вам щось розповісти, бо не маю кому…
Юлія Петрівна зайшла надвечір. Спочатку почала розповідати про своїх вихованців, про те, як непросто склалася у кожного з них доля. Журилася, що багато із них ще до сьогодні незахищені, не знають своїх прав, не користуються пільгами, котрі дала їм держава.
- Насамперед, чимало з них не знають, хто їхні батьки, й досі. Дітей привозили з різних міст. Чимало було депортованих. Ось цей хлопчик, - Юлія Петрівна показує фотографію, на котрій худенький хлопчик з білявим чубчиком, – на ім’я Ганс. Його виховувала якась австрійська сім’я. А це був наш хлопчик. Солдати привезли його в наш дитячий будинок. Скільки було ось таких діточок. Народжених в концтаборах, осиротілих. Оце – Оля, це – Марія, ось Ніна, Лариса… Матерів забрали в Німеччину. І там вони народили дітей. Чи матері загинули, чи недоля розлучила їх з дітьми. Може, вони також донині шукають свою кровиночку, а дехто уже й у світ інший забрав своє горе, свою розлуку. Діточки ж росли у нас. Привозили багатьох дуже маленькими. Були дворічні. Були діти трирічного віку. І такі, котрі ще не вміли говорити. І такі, котрі з переляку втратили дар мови. Ось Катруся була, як ангелятко. Білесенька, кучерява… Все маму кликала. Вночі ручкою по подушці: “Мамусю…” Василько ж соромився плакати, хотів видаватися дорослішим. А як йому було видаватися дорослішим, коли в дитячих оченятах матір на долівці з двома сестричками вбита? Зіночка, та все тулилася до мене і була моєю улюбленицею, хоча я не хотіла та й не мала права цього показувати.
… Доля Юлії Петрівни була дивною. Батьки, люди на високих посадах, постійно очікували, що за ними прийдуть. Був час тривожний і непевний. Репресії, гоніння… Вони були ректорами провідних вузів країни. Юлія пішла вчитися у педагогічне училище. Там доля звела її з дітьми із дитячого будинку, котрі ділилися з нею усім. Бо їй, далеко від домівки, від батьків, було нелегко. На той час нічого не знала і про сестру Діамару, так батьки на догоду тогочасному ладу назвали молодшу доньку, що скорочено означало - діалектичний матеріалізм. Після закінчення училища попросилася на роботу в Західну Україну.
- Сама не знаю чому. Мене всі відмовляли. Говорили, що я тут пропаду. А з газет довідалася, як тут важко. Знала про те, що тут йде шалена боротьба. На той час я не знала, на чиєму боці правда, але вирішила, що мушу бути там, де найважче. Уже в Дрогобицькому обласному відділі освіти попросилася у дитячий будинок, згадавши своїх однокурсниць.
- Навіщо Тобі туди, там важко, ти новенька, - переконував мене завідувач.
- Прошу скерувати мене в дитячий будинок, - просилася я вперто. Не знаю, чому мене так тягнуло туди. Може тому, що мої батьки надто скоро про мене забули, може їм на той час не до мене було. А мені так бракувало тепла, уваги. І я сама хотіла комусь дарувати тепло, когось опікати, комусь прийти на допомогу.
Здвигнувши плечима, завідувач задовольнив моє прохання. Так почалася моя трудова біографія. Я не помилилася. Коли б усе починалося спочатку, я знову прийшла б до них, до тих діточок. Вони усі мені стали рідними…
…Про Юлію Петрівну діти згадують так, як згадували б про найріднішу людину. Адже вона завше ділилася усім з ними. Отримає зарплату, може останній карбованець віддати на загублені рукавички комусь, на книгу цікаву, бо її нема у бібліотеці, на ласощі для маленьких. Пайок отримає - тут же з дітьми його надвечір і розділить. Вечорами малюки завжди хотіли їсти. Діти стали її життям. Звісно, було чимало юнаків, котрим вона подобалася. Адже на вроду не скаржилася, і здібною була, і співала, як ніхто. І танцювала найкраще. І малювала. І розумна була, знала чимало, адже виросла у родині, де наука була в великій пошані. Тим юнакам, хто заміж кликав, говорила: “У мене тут Юрчик є, такий гарненький, і Павлик, і Зіночка. Нам треба тих діточок всиновити. Коли ти згоден, тоді я вийду за тебе заміж ” …
Котрий би погодився всиновити усіх, без кого вона вже не уявляла свого життя, той і став би її обранцем. Тут, у інтернаті були діти вбитого голови райвиконкому. Трійко їх було. Старший брат уже служив в армії, ще один завше навідувався до дітей. Хлопчик з тієї родини написав братові про Юлію Петрівну, про те, яка вона добра, як захищає їх, як з нею цікаво. Згодом брат у листі подякував за турботу про менших, вона відписала, розповіла, як вчаться діти, як ведеться їм, які вони зростають. Так і почалося їхнє знайомство.
“Ви не думайте, я не намагаюся присилувати Вас займатися вихованням дітей з армії, але приклад старшого брата багато важить.” “А я ніколи не належав до тих натур, котрі можна присилувати до чогось”…Це уривки листів, котрі поклали початок їхньому коханню. Юлія закохалася. Заочно.
Від того дня , хто б не залицявся, як би не намагалися сподобатися Юлії юнаки, вони втратили на це будь-який шанс. Бо старший брат її вихованців не потребував нікого всиновляти. Вона так любила його братиків і сестричку, що могла їм замінити старшу сестру. І вони її любили. До речі, люблять донині.
Потім були зустрічі. Коли діточки засинали, зустрічалися вони у садку. Садок довкола інтернату був старий, густий. Черемшина, бузок, жасмин, яблуні, груші, черешні, вишні, сливи бачили не одну закохану пару, чули не одне признання в коханні. Тут завше було так гарно, так затишно. На старому гіллі всідався місяць і щось оповідав веселе зіркам, а ті аж на землю падали від сміху…
Видно, їй не судилося щастя сімейне.
Бо був найстрашніший у її житті день, коли вона довідалася, що він одружується з дівчиною, яку йому підшукали тітки.
Після того вона жила, бо треба було жити. Бо під серцем уже билося нове життя. Скільки довелося витерпіти. Викликали на засідання партбюро, змушували признатися, хто батько дитини. Погрожували звільнити за аморальну поведінку. Вона ж попросила відомого гульвісу-музиканта, (до речі, він потім став відомим композитором,) якого за гулянки звільнили з роботи, щоб він взяв вину на себе. Той глянув на неї уважно і… погодився.
На роботі її залишили. Бо надто вже любили її діти. Для усіх вона була матір’ю. І залишилася нею.
З нещасливим своїм коханням зустрілася ще раз: на весіллі у свого вихованця. Спочатку не хотіла йти, а потім пересилила себе.
- Прости мені, - мовив він тихо, підійшовши до Юлії.
- Не маю за що тебе прощати, - відповіла гордо. Не хотіла, щоб бачив її сльози, щоб зрозумів, що вона однолюб, що ніколи нікого не зможе полюбити так, як любила його. І ніколи не зважиться вийти заміж. Так і сталося. Вік звікувала в самотині. Виховала доньку. Прекрасну, добру, розумну. Котрій так і не змогла розповісти про те своє кохання.
Думала, що більше ніколи не перетнуться їхні шляхи. Але одного вечора хтось подзвонив у двері. Відкрила. На порозі стояв він і його молодший брат, той самий, що колись був її улюбленцем, котрого хотіла всиновити.
Запросила до хати, хоча ой як важко було їй. Бо ж не хотіла, щоб бачив її посивілою. Хотіла лишитися для нього молодою. А тут - літ, як ягід на черешні…Літа ж нікого не красять.
Та й він подався. Сивий. Для неї був таким же гарним. Нічого не розпитував. Сів і заспівав “Час рікою пливе, як зустрів я тебе…”
- Він співав, як про нас, - Юлія Петрівна не помічала сліз… - А в мене серце кров’ю обливається. З душі рвалися слова, котрі я ніколи йому не скажу. Я хотіла йому в тон пісні відповідати:
“Час рікою пливе.
Вже минули літа.
Ми з тобою, як голуби, сиві.
Випадково зустрілись, мабуть, неспроста,
бо по-різному стали щасливі...
Час рікою пливе.
Ми зустрілися знов.
Та яке в наші роки кохання?
Дуже вдячна тобі,
що до мене прийшов.
Поцілуєш хоч раз на прощання...
Час рікою пливе...
І зника в далині.
Що ж ми добре з тобою згадали?
Я - ні слова тобі,
ти - ні слова мені.
Лише наші серця розмовляли.
Час рікою пливе.
І назад не верне.
Сліз немає,
а серцем я плачу.
Ти сьогодні побачив востаннє мене.
Та й я більше тебе не побачу.
Час рікою пливе.
Час рікою пливе…
Затамую я в грудях зітхання.
Хай у спогадах світлих довіку живе
Нерозділене наше кохання…”
Посивіла жінка, така юна в душі, така чиста і вірна своєму єдиному коханню, плакала. Кому їй розповісти про все, що наболіло? Кому розказати, як чекала, як плакала, коли довідалася, що його родичі знайшли її коханому наречену? Як передати, що всі оті роки тамувала у серці біль через зраду, через нерозділене кохання?
- Він приходив прощатися. Так прощаються, коли збираються у вічність, - мовила і замовкла, наче заглядаючи у ту далеку вічність. – А в мене серце кров’ю обливалося. Я так хотіла кричати, просити, щоб не йшов. Нам мало вічності. Та й невідомо, чи зустрінемося там…
Час рікою пливе. Повз них двох. Посивілих.
Оце і все. Як на двох берегах однієї ріки дві долі. Гіркі, як літа, котрі минули. Котрим нема вороття. У старезному садку коло інтернату лише старі черемухи пам’ятають слова клятви на вірність…
