В нас королів було не так багато. Першим був Данило Галицький, тоді його син Лев… а що означає «місто короля»?
— Напевно, його столиця. — відповіла Зоряна і за мить вигукнула, — Львів! Це Львів — столиця Лева Галицького! А третій король це лев, король звірів!
— Точно! — Максим поспішно обдумував почуте. Значить треба їхати у Львів. Ніхто їх туди не пустить, тож доведеться знов умикнути човник зі сховища і летіти потайки. Він не вміє користуватися порталами, як Андрій, отже в один день їх подорож не вкладеться. Потрібно шукати місце для ночівлі. Хлопчик скосив очі на подружку. Все ясно, шукати доведеться йому, Зоряна про такі приземлені речі думатиме в останню чергу. Що з неї візьмеш, коли вона навіть чай готувала на автопілоті, витаючи у хмарах?
Це не погано і не добре, це просто факт і шукати місце для ночівлі на час подорожі доведеться йому. Над цим потрібно добряче подумати. І думати треба швидко, бо Зоряна й так поводиться, немов обвинувачена у вбивстві…
Його роздуми перебив звук кроків та рипіння дверей.
— Мама! — Прошепотіла Зоряна.
— Ой…. — Максим відійшов до шафи, за якою ще кілька хвилин тому ховалася сама Зоряна. — А я сподівався, що вона мене не помітить.
— Ну то ховайся, — запропонувала дівчинка, посміхаючись. Вона зрозуміла, що її друг боїться нового спалаху маминої гостинності.
Хлопчик кивнув і швидко протиснувся у щілину між шафою і стіною. Зоряна стала поруч, загородивши собою щілину. Саме цієї миті мама увійшла до кімнати.
— Доню! О, ти вже заспокоїлась? То може розповіси матусі, що сталося?
— Все гаразд мамо, все гаразд. Вже…
Жінка знову похитала головою, але не сказала ні слова. Зоряну це немало здивувало. Зазвичай у схожих ситуаціях мама не обходилася без докорів та нотацій. Її незвична мовчанка та поступливість налякали дівчинку більше, ніж можливий скандал.
— Ну то ти розчешися, вмийся і виходь мені допомагати. — озвалася мама, стоячи у дверях. — А чого це ти в кутку стоїш? — несподівано додала вона. — Щось у шафі ховаєш?
— Е-е-е… — іноді, щоб збрехати, найкраще сказати правду. — Хлопця.
— А тобі не зарано? — засміялася мама, виходячи.
Максим виліз з-за шафи тримаючись за живіт і згинаючись від сміху.
— Нащо ти так? — спитав хлопчик, все ще посміюючись. — А якби вона вирішила перевірити? Що тоді?
— Тоді б я й думала, як чинити. — відрубала йому подружка, і собі пирскаючи від сміху.
— Слухай, можеш завтра після школи заглянути до мене? В клубі історичної реконструкції влаштовують лицарський турнір і я подумав… Я б хотів… Ну, словом, приходь завтра, подивишся. — озвався раптом Максим, чомусь не дивлячись на Зоряну.
— А ти теж… — ну чого ти так нервуєш, Зоряно? Тебе ж не на побачення запрошують. — Теж у цьому клубі?
— Ага. У підлітковій секції.
— І завтра буде справжній лицарський турнір?
—Ну-у-у… Ні. Завтра буде репетиція, а сам турнір проведуть у перший день літа. Ти приходь, подивишся на репетицію, я буду битися з Віталієм. — сам не розуміючи навіщо, сказав Максим.
— Це твій друг?
— Можна сказати й так. — не став уточняти хлопчик. — То ти прийдеш?
А чом би й ні? Це обіцяє бути цікавим.
— Прийду — пообіцяла йому подружка. Максим просяяв і вислизнув з кімнати.
Залишившись сама, Зоряна згадала мамине прохання і вмостилася перед дзеркалом, розчісуючи мідно-золотаві локони. Боже, як вона жахливо виглядає! Припухле червоне обличчя, руки тремтять. І Максим побачив її такою! Чомусь останнє хвилювало Зоряну найбільше.
Коли дівчинка нарешті привела свою зовнішність до ладу, то одразу ж побігла до мами на кухню. Там її вже чекало тісто для пиріжків, яке слід було нарізати, розкачати і покласти начинку. Ліпити пиріжки Зоряні ніколи не вдавалося, результат виходив схожим на що завгодно, тільки не пиріжок. Тож ліпити буде мама, а вона допомагатиме по мірі сил.
Розкачуючи тісто, Зоряна все думала над словами Максима. Друг подарував їй надію на те, що вона чогось варта, комусь потрібна, здатна прийти на допомогу. Їй ніколи не вистачало впевненості в собі, але незважаючи на це Зоряна почувалася відповідальною за все, що коїться у світі. З самого дитинства вона прагнула зробити цей світ кращим, добрішим, людянішим.
І вона могла б допомогти, могла б змінити щось на краще! Могла б… Якби не ті трикляті яблука. Хтось, хто мав владу, вирішив, що смерть однієї дитини — невисока ціна за власний спокій.
На зміну страху прийшла холодна лють. Дівчинка навіть не підозрювала, що здатна так розлютитися. Щось владне й могутнє ворухнулося в її душі, додало сил і впевненості в собі. Майбутнє раптом постало перед нею з усією ясністю: Вона мусить врятувати Серце Світу, чого б це не коштувало. Тільки б бути певною, що ціну вона заплатить самостійно.
Зоряна вперше за все життя перестала сумніватися й вагатись, вперше відчула себе важливою і прагнула дій. Майбутнє лякало непевністю, минуле — похмурими тінями, у яких так легко заблукати. Але й стояти на місці — не вихід, бо життя — то одвічний рух та зміни.
Все! Рішення прийнято. Завтра вона прийде до Світозару, подивиться на репетицію турніру і попросить у Максима допомоги. Спершу потрібно допомогти Андрію. Що б не твердив Максим — нещастя, яке сталося з Хранителем летючого міста — її вина, хоч і непряма. А допомігши Андрію, вона одразу ж гайне на пошуки Зірки любові. Знати б іще де ту зірку шукати. Ет… Вона має Камені правди, які допоможуть, мусять допомогти…
Максим дістав зі схованки вітрильника і став нетерпляче розплутувати систему ременів. Доки він йшов сюди, то згадав про одну подію, яка сталася з ним рік тому і могла допомогти зараз. Тільки б знайти вдома той самий мішечок. Хоч би сестра не викинула його до сміття під час чергового приступу охайності.
Діставшись до Світозару, хлопчик перш за все повернув Віталію позиченого вітрильника. Той уважно оглянув свою власність і кивнув.
— Цілий. І це в таку погоду… Дурням щастить. — Максиму нестерпно захотілося розквасити цьому задаваці носа. Проте хлопчик стримався. Завтра він поганяє Віталія по всьому тренувальному залу і той наступного разу двічі подумає, перш ніж грубіянити. А на сьогодні є важливіші справи.
Ліна навіть не помітила повернення брата. На дівчину було шкода дивитися, вона сиділа біля Андрієвого ліжка, бліда, мов присипана борошном, і не реагувала на жодні звуки. Максим зітхнув, оцінивши душевний стан сестри, і прослизнув до своєї кімнати.
Після коротких пошуків, більше схожих на погром, знайшовся і мішечок, і прив’язаний до нього папірець з номером мобільного. У мішечку був браслет з мілких кольорових камінців і з вплетеними туди візерунками з кольорових вовняних ниток. У пам’яті спливли слова: «Подаруй це людині, чиє життя стане для тебе важливішим за власне…»
Хлопчик отримав цей браслет у подарунок рік тому. У школі організовували дводенну екскурсію в Карпати і Максим записався туди одним із перших. Наприкінці другого дня, коли знесилені й повні нових вражень екскурсанти повертались додому, почалася гроза. Весняні грози в горах — справжня катастрофа і ніяка магія не допоможе проїхати гірським «серпантином» під потоками води.
Злива розкреслила небо сіткою блискавиць, грім не стихав ні на мить. Бурхливі потоки змивали ґрунт з поверхні гір. Коли ж на додачу до всього вище зазначеного сипонув град, автобус спішно повернув до найближчого села і дітей стали «розквартировувати» по хатах.
Максима та ще одного його друга відправили до однієї хати, що стояла на краю села, осторонь від інших. Хлопчик рішуче постукав у двері. Відчинив високий білявий юнак в сірій футболці і таких самих шортах. На вигляд йому було років двадцять — двадцять п’ять.
Юнак зміряв візитерів зневажливим поглядом і їдко запитав:
— Чого вам треба, чарівники? — останнє слово він буквально виплюнув. — Грозу спинити? В самих сил не вистачає? То я вам помагати не збираюся.
Серце Максима впало у п’яти. Мольфар! Стихійний чаклун! Оце так влипли! Його друг зблід і спробував ганебно втекти. Хлопчик його чудово розумів, але наразі злива та град видавались йому страшнішою за мольфара. Та й боягузом виглядати не хотілося, особливо перед ворогом.
Саме так. Перед ворогом бо чарівники, такі як Максим, і мольфари завжди були ворогами. Завжди були чаклуни, подібні Зоряні, які черпали сили з власної душі та могли чинити неймовірні речі. Вони вміли керувати стихіями, міняти матерію світу та ще багато того, про що прості чарівники і мріяти не могли. Звісно, були й обмеження. Такі чарівники зовсім не володіли побутовою магією і всю домашню роботу змушені робити вручну. Що поробиш, плата за могутність, хоча до Зоряниної могутності їм усім як свині до неба.
Та все одно взаємна ненависть між звичайними та стихійними чарівниками тривала століттями і не думала згасати. Поки що перевага була на боці мольфарів та їм подібних. Там, де з’являвся стихійний чаклун, зникали звичайні чарівники. Стихійників надто боялися, надто ненавиділи, щоб жити з ними поруч.
Тоді, зібравши в кулак усю хоробрість, хлопчик відказав мольфару:
— Ми з екскурсії. Нам треба переночувати. Пустите? — особливо не сподіваючись на ствердну відповідь і докладаючи титанічних зусиль, щоб надати твердості голосу, запитав він.
Мольфар зміряв хлопчиків зневажливим поглядом і відійшов убік.
— Заходьте. Мокрі, як хлющі. І звідки ви взялись на мою голову?!
Максим кивнув та зайшов до будинку. Всередині стояла тиша. Ні шуму грози, ні стукоту граду по шибках, жодних звуків, окрім шелесту кроків нежданих гостей. Будинок прийняв їх насторожено, мов дикий звір, котрий ще не зрозумів, чиї кроки лунають поруч: ворога чи друга. Чи, може, здобичі?
Від останньої здогадки хлопчику знову стало не по собі. Він спробував заспокоїтись. Справді, не для того ж мольфар пустив їх до своєї домівки, щоб убити. Це легше було зробити на вулиці. Скинути з кручі і заховати сліди — що може бути простіше? Магічний слід, залишений мольфаром не знайде навіть академік з ВМА .
Будинок мольфара вражав уяву. Ні, у ньому не було розкиданого всюди магічного причандалля чи страшних потойбічних чудовиськ на ланцюгах. Словом, нічого з того, про що розповідають у страшних байках про стихійників. Будинок як будинок. Новенькі магазинні меблі вперемішку зі старими, але ще досі хорошими. Звична для села картина. Селяни, на відміну від міських жителів значно неохочіше прощалися з речами тільки через те, що вони вийшли з моди.
Ні, Максима вразило зовсім інше. Магія для цього будинку не була чимось чужорідним. Вона була його невід’ємною частиною. Буквально все: від стін і до фотографій на столі було пронизане чарами. Дикими чарами — відмітив хлопчик. А їм у школі твердили, що дикі чари неможливо «приручити», підкорити власній волі. Мольфар же зробив неможливе. Дикі чари охороняли його будинок. Максим тоді вперше замислився про те, як мало вони, чарівники, насправді знають про магію.
— Ну? Чого застигли? Проходьте скоріше! — гаркнув мольфар. — Я з вами панькатися не наймався! Ось там — юнак вказав на двері, — Є диван. Ви на ньому удвох поміститеся. Ковдри та все інше я принесу. Стягайте одежу і обсихайте. Як вам карпатська злива? Від неї ніякі непромокальні заклинання не врятують. — останні слова юнак сказав з такою гордістю, неначе ця злива була його особистою заслугою.
Із задоволенням скинувши з себе мокрий одяг і одягнувши запропонований господарем, Максим уважно оглянув запропоновану їм кімнату. Та була чималою і явно занедбаною. Задумували її як вітальню, про це свідчили і диван, і пара крісел, і велике дзеркало на стіні, і застелений скатертиною стіл. Проте наразі вона служила притулком для речей, яким не знайшлося місця в інших кімнатах. На столі стояли купою книги, зошити і ще якісь речі незрозумілого походження, на дивані валялися штани, пом’ята сорочка та пара шкарпеток різного кольору. У кутку, спертий руків’ям на стіну стояв невеличкий топірець.
Хлопчик зацікавлено підняв топірець. Той мав довге руків’я, прикрашене випаленими магічними знаками та відносно маленьке лезо із звуженою середньою частиною. «Бартка» — згадав він назву такої універсальної зброї. Універсальної — бо нею можна і гілку зрубати, і від звіра, при певній майстерності, оборонитися, і проломити череп кровному ворогу, зустрівшись із ним на вузькій гірській стежині. А ще в далекій дорозі її можна використовувати як опору.
Мольфар зайшов до кімнати нечутно, ступаючи, немов кіт — у душі Максима ворухнулася заздрість. Скільки всього вміє цей хлопець без жодної магії. От би й йому навчитися. Та цей мольфар нізащо не вчитиме заклятого ворога.
— Малий, тебе батьки не вчили, що чуже чіпати без дозволу не можна?
— Вчили. — буркнув хлопчик, кладучи бартку на місце
— Правильно, став. Нічого псувати мені робочий інструмент.
— Робочий?
— Авжеж, чи ти думав, що хмари руками розганяють?
Максим промовчав, а мольфар підійшов ближче і підняв бартку. Він був одягнений у вишиту сорочку, таку ж безрукавку — кептар, та високий пояс з дрібними металевими бляшками — черес. «Робочий костюм.» — подумав Максим, згадавши слова про робочий інструмент. А мольфар тим часом пішов геть, прихопивши з собою топірець. Хлопчик зачекав кілька хвилин і нишком рушив слідом. Коли ще йому випаде можливість побачити роботу справжнього мольфара?
Максим тихенько прослизнув у вхідні двері і пробурмотів заклинання захисту від дощу. Мольфар даремно вважав магів нікчемами. Вони цілком здатні захистити себе від дощу, просто двійко сухих хлопчаків під проливним дощем виглядали б щонайменше дивно. Заклинань, котрі чудово заміняють парасольку Максим знав декілька, одначе обрав найскладніше — Droplets pluviarum transeat a me, — яке було ще й найнепомітнішим, бо не зупиняло дощові краплини, а тільки міняло траєкторію їх падіння, змушуючи обминати того, на кого вказав автор заклинання. Все-таки хлопчик не раз чув, що стихійними надзвичайно чутливі до чужої магії і не хотів, щоб його помітили і прогнали.
Мольфар ішов просто до кручі, що нависала над селом неподалік його крайньої хати. З тієї кручі хмари здавалися на диво близькими — здавалося, простягнеш руку і торкнешся сірої пелехатої хмари, схожої на заляпану болотом цвітну капусту. «Ідіотське порівняння…» — подумав Максим. Мольфар вперто підіймався на кручу. Чорт! Ну чого Максим не спитав його імені? Хоча не факт, що стихійник відповів би.
Лізти юнаку було нелегко. Вітер не збирався брати до уваги бажання якоїсь двоногої кузьки і скидав ту кузьку донизу. Та вперта людина і далі дряпалася на гору так, наче від її вміння вилізти туди залежала доля світу. Максим дивився на цей небезпечний підйом і думав. Він уперше зрозумів, що прірва між звичайними і стихійними чаклунами полягає не в могутності і не в здатності до певних видів магії. Ні, ця прірва проходить у зовсім інших площинах.
Максим не знав жодного чарівника, який би кинувся ось так боротися з розбурханою стихією, щоб врятувати чужих людей та їх майно. Чому — чужих? Бо своє добро мольфар міг запросто вберегти, навіть не виходячи з будинку. Його сили б вистачило для такого. Але зараз юнак дереться по кручі, падаючи під ударами вітру і знову підіймаючись на ноги, зовсім не для себе.
Мольфар нарешті виліз на кручу і піднявши руки гукнув хмарам:
— Стійте!!!
У відповідь пролунав грім. Грозі було байдуже до людських наказів.
— Стійте! Я не пускаю вас! — знову закричав стихійник і рубанув перед собою барткою.
Хмари посунули вперед і наткнулися на невидиму перешкоду. Вони знову й знову намагалися протаранити зведену мольфаром стіну, але безрезультатно. Після чергового даремного зусилля, з хмар виткалося обличчя старого чоловіка, помережане глибокими зморшками.
— Пропусти… — голос нагадував шум дощу.
Максим не бачив обличчя мольфара, але готовий був поклястися, що той переможно посміхнувся.
— Не пущу! — і новий змах барткою.
Зіткане з хмар обличчя замерехтіло, розплилося. Стихійник розкинув руки і заговорив, але його слова тонули у поривах вітру. Загуркотів грім, вдарила блискавка, однак то були останні зусилля вмираючого: завіса хмар прорвалася і сонячний десант у вигляді промінців спустився на землю.
Зморшкувате обличчя остаточно втратило обриси, хмари подерлися на клапті і рушили геть, гнані вітром. І раптом з проясненого вже неба вдарила блискавка! Вдарила прямо й точно, не розгалужуючись, як зазвичай чинять блискавиці. І влучила просто у постать мольфара на скелі.
Максим закам’янів від страху. Щойно на його очах загинула людина. Мольфар. Ворог. Але ворог, що впустив його до свого дому і, взагалі, не зробив нічого лихого (ну не вважати ж лихими його насмішки, Максим і сам частенько так грішив, підколюючи новачків, котрі вперше опинилися в летючому місті). Крізь жах, що заполонив його мозок, хлопчик впіймав одну-єдину думку: «Можливо він іще живий?»
Ця думка немов розбудила хлопчика, він щодуху помчав до скелі з розпростертим на ній стихійником. Він біг, немов навіжений, щедро сиплючи заклинання заради якнайшвидшого подолання перешкод і намагаючись не думати про те, як назавтра болітимуть м’язи та вивертатиме суглоби.
Дістався до верхівки скелі Максим за п’ять хвилин. Мольфар лежав так само, як і стояв, широко розкинувши руки, і не подавав ознак життя. Бартка відлетіла на кілька кроків і її лезо застрягло в щілині між каміння. У паніці хлопчик почав трясти його і ляскати по щоках. Стихійник застогнав і розплющив очі.
— Живий? — розгублено запитав Максим. Звісно, раз очі розплющив,значить живий, але розум хлопчика відмовлявся нормально працювати.
— Так… — голос мольфара був тихим і хрипким.
— Що це було?
— Привіт… від давнього… ворога — слова юнак вимовляв з видимим зусиллям, він намагався ворухнути рукою чи ногою, однак тіло його зовсім не слухалося.
— Я можу чимось допомогти? — спитав Максим найважливіше.
— На кухні… шафа… помаранчева пляшка… принеси…
Максим блискавкою метнувся до мольфарового будинку, знайшов кухню. У шафці на стіні справді стояла півлітрова пляшка з-під мінералки, наповнена темно-помаранчевою рідиною. Він схопив її і побіг назад до скелі.
Мольфар лежав там, де Максим і покинув його — холодний і нерухомий. Хлопчику здалося, що він запізнився, але руки самі відкрутили кришечку, приклали горлечко пляшки до губ стихійника, припідняли голову і налили до рота трошки рідини. Помаранчева цівка потекла йому з куточка рота.
Потяглися нескінченні секунди очікування. Нарешті порожні, немов би скляні очі мольфара стали осмисленими, він кліпнув і прохрипів:
— Ще!
Максим влив йому до рота половину пляшки і лише тоді стихійник зумів сісти. Юнак голосно видихнув, повертів головою і сфокусував погляд на Максимові:
— Ніколи не думав,що скажу ці слова чарівнику, але ти врятував мені життя. Дякую.
— Будь ласка! — буркнув хлопчик. Що цей мольфар собі думає? Дякує, ніби послугу робить.
— До речі, як тебе звуть, герою? — запитав стихійник, підіймаючись на ноги. З першого разу йому це не вдалося, але вдруге він таки випростався, бурмочучи під носа якусь лайку.
— Мене звуть Максим. І я не герой.
— Ще й скромний — чи то вдавано, чи то щиро здивувався мольфар. — Ну а я Арсен. І твій боржник. Будьмо знайомі? — і він простягнув руку для привітання. Максим потиснув її, думаючи про ідіотизм ситуації. Мольфар у забрудненому болотом гуцульському строї, блідий, мов смерть, на крутій скелі знайомиться з хлопчиськом, якого раніше пустив до себе ночувати. Та й зовнішній вигляд самого Максима напевно ближчий до городнього опудала, ніж до людини.
Стихійник тим часом знайшов свою бартку і, важко опершись на неї, зробив кілька кроків у напрямку села. Тоді мольфар обернувся і гукнув хлопчику:
— Ходімо. А то я зараз просто тут засну. — і не чекаючи на відповідь, він рушив уперед. Хлопчик зашипів, ковтаючи лайливі слова, які так і рвалися з язика, і подався слідом.
Спуск дався обом важче, ніж підйом, хоча вітер вже стих і злива вже не сікла батогом усіх, хто мав нещастя стати на її шляху. Але Арсен похитувався від слабкості і хапався за дерева й каміння, щоби втриматися у вертикальному положенні. Максим слідував за ним і вже встиг обдерти до крові долоні та подерти джинси на колінах. У темряві він майже не розбирав дороги і зовсім не мав досвіду зі скелелазіння без застосування магії. Звичайно, можна було прошепотіти декілька заклинань, загострити зір, зменшити власну вагу, тимчасово збільшити силу та швидкість… Але хлопчику страшенно кортіло довести мольфару (та й самому собі), що він здатен на щось суттєве і без чарів.
— Важко? — несподівано подав голос Арсен.
— Ні. — Максим не збирався визнавати власну нікчемність.
— Та не комизься ти. — примирливо буркнув мольфар. — Я сам ось так по скелях лазити чотири роки вчився. Першого разу ногу вивихнув, трохи в’язи не скрутив і ридав, немов дівчисько. А ти добре тримаєшся, — похвалив він й одразу додав до бочки меду ложку дьогтю. — Не чекав такого від вашої братії.
Максим тільки загарчав крізь зуби. Сил на сварку не було зовсім.
Як вони дісталися до будинку, Максим запам’ятав погано. Він на автопілоті скинув брудний подертий одяг і клубочком скрутився в розкладеному кріслі. Тієї ночі юному чарівникові наснився безладний калейдоскоп барв та звуків, які поодинці не мали жодного сенсу. Але хлопчик був певен, що вся ця какофонія має якийсь прихований зміст.
Вже перед самим пробудженням його навідав ще один дивний сон. Дівчинка з волоссям кольору потьмянілого золота сиділа спиною до нього поруч з бездонним чорним озером, заповненим золотавими іскорками. Вона опустила руку у воду і несподівано озирнулася. Максим побачив її очі — великі, смарагдові і налякані.
— Мені страшно… — промовила дівчинка і її голос несподівано гучно пролунав у навколишній тиші. — Я боюсь помилитися, боюсь не дійти до кінця, боюсь… Я занадто слабка для такого тягаря. Я на впораюся без тебе. — вона відвернулась і побовтала рукою у воді. Максим ошелешено мовчав, намагаючись пригадати чи зустрічав цю дівчинку раніше. Розумові потуги так і не принесли результату, а незнайомка тим часом продовжувала, — Пообіцяй мені одну річ. — її голос на мить зірвався, а коли дівчинка продовжила, то пролунав зовсім тихо. — Пообіцяй, що не покинеш мене.
— Обіцяю… — Максим не замислювався над тим кому дає таку обіцянку і чим вона обернеться для нього у майбутньому. Тієї миті він відчував, що чинить правильно, що він потрібен цій зеленоокій незнайомці, так само, як і вона йому.
— Дякую… — ще тихіше мовила дівчинка і додала, помовчавши, — І я теж тебе не покину. Обіцяю.
Тієї ж миті сон розтанув і у свідомість хлопчика увірвалась болюча реальність. Болюча у прямому значенні цього слова — вчорашнє зловживання закляттями обернулося вогнем у м’язах. Найменший рух викликав такий спалах болю, що Максиму темніло в очах. Хлопчик лежав нерухомо, намагаючись знайти в розколотій болем голові хоч якесь закляття, здатне полегшити його стан. Даремно. Біль розігнав усі думки, залишалося тільки чекати, боячись зробити зайвий порух, що спричинить новий напад болю.
Арсен заглянув до вітальні, цокнув язиком, і зі словами: «Сама морока з цими дітьми!» — пішов на кухню. Трохи погримівши посудом та пошарудівши папером він повернувся до кімнати з чашкою, наповненою чимось паруючим.
— Пий давай. — наказав мольфар хлопчику.
— Що це? — підозріло спитав Максимів друг.
— Отрута. Щоб не мучився. — єхидно відповів стихійник.
— Дякую, краще я ще трохи помучусь. — Максим насилу відвернув голову і знову завмер, перечікуючи черговий спалах болю.
— Чорт забирай! Та пий вже! Це та сама гидота, якою ти мене вчора поїв.
— А чого не оранжеве? — підозріло спитав хлопчик, дивлячись на чашку з прозорою водою, трішки мутною, наче в ній розчинили кілька ложок цукру.
— То був харчовий барвник помаранчевого кольору. — сміючись, пояснив мольфар. — Щоб одразу бачити, яку пляшку з шафи діставати. Пий давай і не крути носом. Чудовий цілющий відвар, останню порцію на тебе трачу.
Максим мовчки випив запропонований напій. Як не дивно, йому одразу полегшало, біль неначе витік з тіла. За кілька хвилин він зміг встати з дивану, висушив одяг заклинанням і швиденько переодягнувся. Була вже восьма година ранку, о дев’ятій екскурсанти від’їжджають. Про це Максим дізнався, отримавши повідомлення на мовзор — пристрій для передачі коротких повідомлень, схожий на наручний годинник.
Арсен шокував своїх гостей, заваривши чай. На їх здивовані погляди мольфар єхидно відповів:
— В моєму домі я не дозволю робити їжу з повітря. Не псуйте мені апетит. Ось вам чай, а бутерброди самі зробите. Сподіваюся, ви знаєте як треба ножа тримати.
Максим не відреагував на підкол і встиг наступити на ногу другові, щоб той не почав голосно обурюватися. Все-таки приємно розуміти, що знаєш щось краще за цього стихійника. Навіть найгеніальніший чаклун не в змозі створити їжу з повітря. Можна зліпити зорову і смакову ілюзію, котра не принесе користі шлунку, можна приготувати їжу за допомогою магії, але створити харч з чого-небудь на кшталт повітря — це нікому не під силу. Крім, хіба що, безсмертних.
Коли по хлопців прийшов учитель, Арсен раптом підійшов до Максима і сунув йому в руки маленький згорток:
— Візьми. — мовив він. — Це тобі ще знадобиться.
Вже в автобусі хлопчик наважився розкрити згорток. Там лежав вузький браслет із вовняних ниток з вплетеними туди різнобарвними камінчиками, подібними до дрібної гальки. До браслета було причеплено дві записки. Перша містила в собі номер мобільного телефону без жодних імен чи пояснень, а на другій, прив’язаній до браслета був напис: «Подаруй це тій людині, життя якої стане тобі дорожчим за власне».
Ото й уся історія. Максим покрутив браслет в руках і відклав убік. Він вже точно знав, кому одягне на руку цей браслет. Тоді хлопчик дістав мобільний телефон і подзвонив:
— Алло! Арсене, це Максим. Так-так, той самий малий чарівник. У мене до тебе справа є…
Ранок не викликав у Зоряни теплих почуттів. До канікул залишалося ще два тижні, а це значить, що лавина контрольних, яка почалася минулого тижня саме досягла свого піку. Сьогодні контрольних має бути три. А вона ж зовсім не готувалася! Що буде…
Дівчинка рішуче піднялася з ліжка, швиденько одяглася й поснідала, вмовляючи себе не панікувати. Зрештою, контрольну з української літератури вона напише, треба тільки зробити шпаргалку з датами народження й смерті письменників. Контрольну з історії також цілком реально здати, швиденько пробігши очима ключові події в підручнику. Дівчинка завжди «випливала» на історії завдяки знанню подій, хоча з датами не дружила.
А от алгебра… Що ж робити? Цей предмет Зоряна ненавиділа, бо абсолютно не розуміла. Ну не лежала в неї душа до всіх цих рівнянь та нерівностей! Проте вчительці цього не поясниш, як і того, що не підготувалася до контрольної, бо гостювала в летючому місті та на острові богині-змії. Після такого пояснення її точно відправлять до психіатра.
Закинувши рюкзак на плечі, дівчинка вийшла з будинку, намагаючись не піддаватись паніці. Надворі здіймався сильний вітер, шмагаючи обличчя і кидаючи пил в очі. Дзвінок мобільного викинув Зоряну зі стривожених думок. Телефонував Максим, який напередодні обмінявся з нею номерами.
— Зоряно! Негайно перестань нервувати! — крикнув хлопчик у трубку.
— З чого ти взяв, що я…
— Вітер! Як і вчорашній дощ, почався ні з того ні з сього, швидко набрав сили і… Ну відчуваю я, що це через тебе! Заспокойся, бо Світозар вже відчутно похитує.
Остання фраза була зайвою. Зоряна тут же розхвилювалась ще дужче, боячись, щоб через неї не сталася катастрофа.
— Стоп! Зоряно, заспокойся! Глибоко дихай і думай про хороше, — долинуло зі слухавки, — Згадай, як ми ловили голубів біля Грибного фонтану… — дівчинка слухняно пригадала.
Той фонтан стояв на перехресті двох Світозарських вулиць. Колись його та ще кілька фонтанів звели для постачання питної води мешканцям середмістя. Багатіям питну воду привозили до їхніх домівок, а бідняки (яких у летючому місті завжди було небагато) мусили викручуватися самостійно.
Фонтан виглядав як маленький водоспад, що спадав з гранітної скелі в невеличке мармурове озерце. На берегах озерця розміщувалися різнокольорові гриби, що освітлювали перехрестя ночами. Так розповідав Максим, сама Зоряна цього не бачила.
Біля Грибного фонтану жінки з дітьми годували голубів, птахи злетілись туди цілою зграєю і Зоряна з другом щось з чверть години прогаяли, намагаючись зловити хоч одного. Максим, зрештою, не витримав і впіймав голуба чарами, а його подружка не здалася і таки впіймала свого птаха власноруч, приманивши шматочком хліба, підібраним тут же. Голуб був вартий потрачених на нього зусиль: білий, у чорних цятках на голові та грудці, немов би хтось вмочив пензлик у туш і струсив його над птахом. Кінчики крил теж були вугільно-чорними і різко контрастували з білизною решти пір’я. Помилувавшись красенем-птахом, дівчинка відпустила його.
— А ти вперта. — сказав тоді Максим, таємниче посміхаючись, — Якщо намітиш ціль, то свого доб’єшся, еге ж? — незвикла до похвали дівчинка почервоніла.
— Ну от, вітер вщух. Тепер розповідай, через що ти так непокоїлась.
— У мене сьогодні три контрольні, — пожалілась Зоряна, прогнавши спогади. — А я зовсім не готувалася!
— О, то мені ще пощастило — заявив юний чарівник. — Бо в мене сьогодні тільки одна контрольна і випробовування з ментальних чарів. Які там в тебе контрольні?
— Історія України, алгебра, література. А в тебе?
— Географія. — буркнув Максим. — А література яка? Українська?
— Ага.
— І чого ти найбільше боїшся?
— Алгебри. — покаянно зізналась Зоряна. — Я ж до неї зовсім не готувалась. Що тепер буде?
— Ану заспокойся, а то знову вітер здіймається. Давай зробимо так: я тобі підкажу, що сам знаю, в крайньому випадку Ромку попрошу, він з усілякими рівняннями й формулами на ти. Якось набереться пристойний бал. — умить склав план дій Максим.
— І як ти збираєшся мені підказувати? — скептично уточнила його подружка.
— Зараз придумаємо. У тебе є навушник Bluetooth? Нема? Нічого, я візьму свій і в сестри позичу. Пришлю тобі один літачком…
Тут Зоряна перебила друга:
— Це як?
— Дуже просто. Складу з великого шматка паперу літачок, накладу на нього парочку заклинань, причеплю вантаж і вкажу кінцеву ціль. Пам’ятаєш ти показувала мені свою школу? Літачок приземлиться на задній двір школи, ти казала, що там рідко хто буває. Візьмеш навушник, одягнеш, прикриєш волоссям. Я одягну інший, так і перемовлятимемось. Згода?
Зоряна засумнівалася:
— Але ж це нечесно…
— Послухай, а якби ти не підготувалася до контрольних через поважну причину, тобі б дозволили написати їх пізніше?
Дівчинка замислилась. Якщо з чимось їй у школі й пощастило, так це з вчителями. Принаймні з вчителями тих предметів з яких сьогодні контрольні. І з поважної причини вони й справді могли піти назустріч і дозволити написати контрольну наступного дня після уроків, наприклад, головне було не зловживати їх добротою.
— Думаю що так. — обережно відповіла вона.
— А як ти гадаєш, порятунок світу поважна причина? — продовжував Максим. — Не відповідай, це було риторичне питання. Але якщо ти розповіси вчительці, що робила на цих вихідних і чому не готова до контрольної, то в неї інфаркт буде. Тому давай пожаліємо серця наших вчителів і вчинимо згідно з моїм планом, згодна?
— Так… — відповіла Зоряна все ще сумніваючись.
Літачок з кольорового блакитного паперу приземлився на задній двір школи за двадцять хвилин до початку занять. Зоряна відчепила від нього коробочку з навушником, одягла його і розпустила волосся, щоб приховати навушник від сторонніх очей.
— Ну, що, долетів? — пролунав у вусі максимів голос.
— Долетів.
— Вголос говорити необов’язково, просто думай.
— А сторонні думки не заважатимуть? — здивувалась дівчинка.
— Ні, навушник передаватиме лише ті думки, які ти захочеш мені передати.
Зоряна зраділа цій обставині, у її голові було повно думок, які б вона не хотіла показувати стороннім, навіть Максиму.
Весь час, що залишився до уроку, вони пробалакали. Однокласники скоса поглядали на дівчинку, що безперестанно посміхалася, дивлячись кудись у невідомість. Дивна поведінка. Дивна навіть для Зоряни, яка завжди була трохи пришелепуватою, витала у хмарах, навіть на перервах занурюючись у свої книжки.
Першим уроком була контрольна з української літератури. Її дівчинка написала без другових підказок. Сюжети творів вона пам’ятала, з датами допомогла приготована-таки шпаргалка. Здала роботу Зоряна першою, швиденько погортала підручник і заспокоїлась, впевнившись, що написала на пристойну оцінку. Максим тихо розсміявся і заявив: «Я в тобі й не сумнівався!» — дівчинка зашарілася і зраділа, що друг не може почути думок, котрі щойно промайнули в її розумі.
Другим уроком були у Зоряни контрольна з історії, в Максима — українська мова, з якої він вже написав усі контрольні. Вчителька, зайшовши до класу і привітавшись традиційним: «Добридень, неслухняні дітиська!» — роздала всім листки з тестами. Зоряна пробігла очима питання і подумки завила.
— Що там у тебе? — спитав Максим і його голос теж не горів оптимізмом.
— Тут половина запитань — дати. Я їх і так погано знаю, а тут ще й не готувалася.
— Ну то радій, що в тебе є я. — заявив хлопчик. — В мене чудова пам’ять на дати. Вчитель історії каже, що я самородок. Правда, додає, що я лінюх і якби захотів, то вчився б у сто разів краще; але ж це не варті уваги деталі, правда?
— Правда, — кивнула Зоряна, прикриваючи рота долонею, щоб заховати посмішку.
— Ну то давай так. Я тобі допоможу з датами, а ти мені підкажеш з географії, що знатимеш, вона у мене буле на наступному уроці,домовились?
— Домовились.
— Ну то запитуй.
— Е-е-е…? В якому році відбулося хрещення Русі я й так знаю, а коли було вперше письмово вжито назву «Україна» ?
— У 1187 році . — впевнено відповів Максим. — Далі.
— «Вкажіть роки правління Ярослава Мудрого».
— О. Це вже складніше. Варіанти відповіді є? Ну то читай. Стоп. Вибирай «б». Далі.
Зоряна ледве встигла до кінця уроку закінчити контрольну, бо через відповіді на деякі питання вони з Максимом добряче посперечалися. Але все ж встигла і, здається, навіть правильно відповіла на більшість запитань. Полегшено зітхнувши, вона здала зошит з роботою вчительці. Лишилася тільки алгебра… Тільки? Та це ж кошмар! Контрольні з цього предмету дівчинка завжди дописувала на перерві, не встигаючи все зробити за урок. А без підготовки вона й на перших три питання не відповість!
— Зоряно! Ти знову починаєш? — пролунало у вусі.
— Ой, пробач…
Третій урок для Зоряни став перепочинком, а от Максим страждав над географією:
— Зоряно!
— Га?
— Який найбільший півострів світу?
— Дай подумати… Нібито Аравійський.
— А яка річка протікає через 7 країн?
— Може Ніл?
— Ні, — заперечив хлопчик. — Тут написано «Євразія».
— Гм… Тоді Дунай?
— Так і напишу. Допоможеш іще?
— Звісно, ти ж мені допоміг. Що там?...
— Ну от і все… — радісно заявив Максим, здаючи свою контрольну. — Зараз я з Ромою переговорю, він допоможе тобі алгебру написати.
— Справді допоможе? — засумнівалась його подружка. — Він же мене навіть не знає.
— Допоможе. — запевнив Максим. — Ромка — хороший хлопець. І він ніколи не відмовить, якщо може допомогти.
Перерва минула непомітно і психологічний трилер під назвою «контрольна з алгебри» почався. Зоряна прочитала запитання: перших три легенькі, над двома наступними доведеться подумати, а далі…
— Максиме! — подумки гукнула вона.
— Чорт забирай! Ой, Зоряно, це я не тобі. Просто я зовсім про цей триклятий твір забув.
Дівчинка насторожилась:
— Який твір?
— З англійської. Вдома треба було написати твір на задану тему, а сьогодні переписати до зошита для контрольних. — у голосі Максима лунав відчай.
— Стривай! А на яку тему твір? — хлопчик сказав. — Ми цей твір вже писали! У мене в чернетці він має бути, чекай, зараз знайду… О! знайшла! Може, я б змогла його тобі якось передати?
— Спробуймо так: я подивлюся на твір твоїми очима і запам’ятаю якнайбільше. Тоді напишу те, що запам’ятав і зову гляну твоїми очима. Ти в такому разі встигнеш написати математику?
— Я взагалі не впевнена, що напишу її.
— Напишеш. Будуть питання — кажи. Ромка, судячи з усього про твір з англійської не забув. Ну, почали.
І Максим поглянув на твір очима дівчинки. Зоряні здалося, що у її мозку стало вдвічі більше думок. Але ті, новоприбулі думки ніяк не бажали осмислюватися, втікали, щойно вона намагалася їх зрозуміти. В очах двоїлося: дівчинка одночасно бачила дві стільниці — зелену і блакитну. На блакитній стояла її чернетка з твором, а на зеленій — зошит, розгорнутий на чистій сторінці. У верхній частині сторінки маячили сьогоднішня дата, написана англійською мовою.
Зоряна кліпнула і роздвоєння зникло.
— Не кліпай. — тут же почула вона. — Ти мене збиваєш! — дівчинка слухняно перестала кліпати.
Потягнувся урок. Зоряна вирішувала завдання з алгебри, поки в її очах знову не починало двоїтися. Тоді вона переводила погляд на чернетку і вдивлялася у власноруч написані слова. Коли ж вона говорила Максиму, що не знає, як виконати якесь завдання, то в очах знову двоїлося, дівчинка уважно дивилась на умови задачі і одночасно бачила, як Максимова рука виводить цю умову на клаптику паперу та передає цей клаптик комусь зліва.
Писати таким чином було важко. Очі щипало, як від цибулі, в голові гуло, серце перелізло з грудей у скроні і стукало там. Але Зоряна розуміла, що інакше ні вона, ні Максим своїх контрольних не напишуть. Минуло вже більше половини уроку, коли Максима, що саме дивився Зоряниними очима на останні речення твору хтось гукнув:
— Агов! Максиме, для кого ти алгебру пишеш?
На мить у Зоряни все попливло перед очима і замість парти, заваленої зошитами й книжками, вона побачила себе, нахилену над колодязем в той день, коли вперше зустрілася з Максимом. Себе? Ні, це не вона. Це якась інша дівчинка, схожа, але набагато вродливіша. І навколо цієї дівчинки аж повітря мерехтить, вражене її красою, її волосся виблискує, мов старе потьмяніле золото, рухи напрочуд граційні, а очі її, коли дівчинка обернулася блиснули зеленими відьомськими вогнями.
— Пробач, — озвався Максим за мить, коли видіння розтало. — Мене спитали, от я й згадав тебе.
— Мене? — здивувалася дівчинка. — Невже я справді така?
— Яка?
— Вродлива.
— Ну звісно, що вродлива. — впевнено сказав хлопчик.
— Невже? — з сумнівом перепитала вона.
— Дівчата… — простогнав Максим, так і не відповівши.
Як не дивно, навіть з такими навантаженнями Зоряна написала контрольну до кінця уроку і навіть отримала за це похвалу від вчительки, яка вже звикла чекати її роботу на перерві.
— Ху-у-у… — перевела подих дівчинка. — Нарешті здихалася. Хоч ненадовго.
— Ми молодці. — підтвердив Максим. — Знав би про це мій учитель чарів, поставив би мені «відмінно» з ментальної магії. Ну і висварив би за списування заодно. — Скільки в тебе ще уроків залишилося?
— Ще два.
— Ну то я зайду за тобою після уроків. — заявив хлопчик.
Зоряна здивувалася:
— Навіщо?
— Ти ж обіцяла піти зі мною на репетицію турніру. Виймай навушник, все одно чари скоро вичерпаються. Я скоро буду. Чекай.
Максим і справді з’явився одразу після останнього уроку, зайшов до класу й під перехресними поглядами однокласників підійшов до своєї подружки. Якщо хлопці дивилися на новоприбулого просто з подивом та цікавістю, то дівчата спостерігали за ним ледь не ревниво. Зоряна помітила їх реакцію і приховане відчуття тріумфу заполонило її. Дівчата — то в будь-якому віці дівчата.
Максим не помітив, який шарварок здійняв. Він підійшов до Зоряниної парти, допоміг їй скласти книжки до рюкзака і підхопивши рюкзак вивів дівчинку з класу.
— Ну, що? Заносимо твої речі додому і летимо в Світозар? Чи ти передумала?
— Ні, — заперечила Зоряна, — Тобто, так… Тобто, я не передумала…
— Тоді пішли. Знаєш, я мабуть почекаю тебе на полі за селом. Там, біля куща шипшини, домовились?
Залишивши свої речі вдома, дівчинка швидко побігла за село. Максим сидів у тіні куща і возився з якимось дивним пристроєм, схожим на дошку для віндсерфінгу з вітрилом не лише збоку, а й угорі.
— Вирушаємо? — спитав хлопчик, не підіймаючи голови.
— На цьому? — перелякалась Зоряна, — А воно двох витримає?
— Це зветься «вітрильник». — пояснив Максим. — Я його знайшов у Андрія вдома. Він нас витримає, не переймайся. На ньому летіти швидше, але тільки коли є вітер. Тому можеш трішки понервувати.
— Не насміхайся з мене! — обурилася Зоряна.
— Я не насміхаюсь, я тебе розвеселити хочу. — хлопчик приладнав вітрила, став на дошку і скомандував. — Ставай позаду і міцно тримайся за мене.
Зоряна з осторогою примостилась біля Максима. Він застебнув на подружці два перехресних ремні від плечей до пояса і прив’язав до таких самих ременів, одягнених на нього.
— Тримайся міцніше. — кинув він через плече і прошепотів. — Tollit .
Вітрильник різко злетів угору. Зоряна в паніці вчепилася в пояс друга мертвою хваткою, а голову притулила йому до плеча. Вітер знову посилився,сильно штовхнувши вітрильник убік.
— Не бійся. — гукнув хлопчик, не повертаючи голови. — Все буде добре. Обіцяю.
Вітер стих. Зоряні стало набагато спокійніше від цих слів. Вона беззастережно довіряла Максиму, хоча й знала його всього декілька днів. Це була дивна, нічим не пояснена довіра, що зародилася на рівні інстинкту чи не з першої їх зустрічі. Ще до того, як хлопчик виголосив свою клятву, Зоряна відчувала, що з його боку ніколи не відчує обману.
Натомість Максиму стало страшно. Тієї ж миті, коли стих раптовий порив вітру, він зрозумів, що людська довіра це не лише приємність, а й величезний тягар. І страх, що ти можеш не виправдати цієї довіри. А що як зараз вітрильник впаде і вони розіб’ються? Від самої думки про таке хлопчику ставало лячно. Такого не станеться, він зробить усе, щоб цього не сталося. Самотужки він ладен розбиватися хоч сотню разів, але нині в нього за плечима Зоряна і він не має права на помилку!
Коли вітрильник опустився на траву в занедбаній частині міського парку, Максиму впала з пліч не просто гора, а цілий гірський хребет. Зоряна одразу ж відпустила його і спробувала відійти вбік. Та оскільки вони були зв’язані, то гуртом покотилися по землі. А коли зупинилися, то залилися дзвінким сміхом, не в змозі спинитися. Нарешті хлопчик зумів відстебнути подружку від себе і допоміг їй піднятися, все ще гамуючи спалахи сміху.
Вони залишили вітрильника за парканом Максимової домівки і пішли до клубу історичної реконструкції. Цей клуб розташовувався в одній з рідкісних у Світозарі новобудов. Місця на хмарі було не так вже й багато, тому нові будинки тут зводили рідко, тільки на місці старих, котрі вже не підлягали ремонту. Будинок історичного клубу, хоч і новий, був стилізований під старовинний замок з чотирма невеличкими баштами по кутках і п’ятою, найбільшою, в центрі. На верхівці центральної башти лопотів прапор малинового кольору з якимось зображенням, яке годі було роздивитись здалеку.
Максим привів Зоряну до просторої зали, уздовж стін якої вже зібралися члени клубу. Якийсь довготелесий худорлявий хлопець підійшов до них і привітався:
— Максиме, ось ти де! Я вже гадав, що тебе не буде. А кого це ти привів?
— Стасе, познайомся, це Зоряна, моя подружка. Зоряно, це Станіслав, або просто Стас, мій друг. Він тут всіма командує.
— Для мене честь познайомитися з такою чарівною панною. — сказав Стас і вклонився. Досі Зоряна спостерігала таку поведінку тільки в історичних фільмах. Тоді повернувся до Максима і скомандував, — Чого стоїш? Йди давай, Віталій вже тебе чекає. — в очах того промайнув нехороший вираз і Стас поспішно додав. — Ти тільки не вбивай його. У нас і так замало людей для групового бою. Йди давай, я пригляну за чарівною панною.
Максим погрозливо глянув на друга і пішов кудись в інший кінець залу. Стас взяв Зоряну за руку і також кудись повів, стрімко наближаючись до протилежного кінця залу. Дівчинка навіть сказати нічого не встигла. Станіслав просто таки фонтанував енергією, схоже, він узагалі не вмів стояти на місці і ті кілька секунд розмови з Максимом важко далися йому. Дорогою вони наткнулися на зграйку дівчат. Стас надзвичайно зрадів цій обставині:
— Дівчата, познайомтеся, це панна Зоряна, вона гостя Максима, віддаю її під вашу опіку. Зоряно, це прекрасні дами нашого лицарського турніру — Іра, Наталка і Ліза. На цьому я змушений вас покинути, бо маю ще купу справ. Сподіваюсь, вам не буде сумно разом. — з цими словами Стас іще раз вклонився і помчав геть.
Зоряна провела його розгубленим поглядом. Ліза, невисока рудоволоса дівчинка приблизно Зоряниного віку перехопила її погляд і пояснила:
— Стас завжди такий. Постійно кудись несеться, щось організовує, жодна подія не може без нього обійтися. Але він — душа нашого клубу, без його втручання тут би все давно розвалилося. Є багато учасників, старших за нього, але Стаса слухаються всі.
— Еге ж, — докинула чорнява Наталка, трохи вища і, мабуть, старша за Лізу. — Станіслав у нас як фараон у Давньому Єгипті. Його слово — найвищий закон.
Зоряна розгублено закліпала. Третя дівчинка, Іра, платинова білявка з великими сірими очима, також озвалася:
— Дівчата! Не лякаймо нашу гостю. Вона ж зараз втече від вашої балаканини. — з посмішкою заявила вона і звернулася до Зоряни. — Ти прийшла подивитись, як Максим фехтує?
— Угу. — тільки й вичавила з себе дівчинка.
— То пішли, хлопці, певно, вже розпочали. — Іра з сяючою посмішкою потягла Зоряну вздовж стіни.
Максим зі своїм суперником — кучерявим хлопцем середнього зросту з сірими очима та прямим з горбинкою носом — вже стояли один навпроти одного, вбрані у справжнісінькі кольчуги, з мечами в руках — словом, готові до бою. Хлопці та дівчата різного віку зібралися навколо них, очікуючи на видовище. Серед них було декілька зовсім дорослих на вигляд людей, але очі їхні так само палали азартом.
Звідкись, наче Пилип з конопель, з’явився Стас і гукнув:
— Почали! — двобій розпочався.
Супротивники стали в бойові стійки і буравили одне одного поглядом. Віталій напав першим, Максим відбив удар і атакував сам, змусивши суперника відступити на крок. Тоді був ще один удар, і ще один і ще… Зоряна перестала розуміти хто нападає, а хто захищається — все змішалося в неї перед очима. Обидва раз по раз нападали і відступали, мабуть, намагалися оцінити можливості одне одного.
— Він красується. — пирхнула Іра.
— Хто? — не збагнула Зоряна.
— Максим, звісно. Ось поглянь, — Іра вказала на нову Віталієву атаку, яку Максим відбив нарочито недбалим рухом. — Такий удар можна відбити двома способами. Максим обрав важчий, проте такий, який видовищніше виглядає збоку. Цікаво, на кого він хоче справити враження? — Іра лукаво глянула на Зоряну.
— Поняття не маю. — буркнула Зоряна. — справді, навіщо Максиму перед нею красуватися?
— Угу, угу… — багатозначно протягнула Ірина.
Тим часом Віталій все більше тіснив Максима. Зоряна спостерігала, як її друг поступово відступає і до болю стискала кулаки. Ні, вона розуміла, що це не якийсь там життєво важливий поєдинок, це просто репетиція і зовсім не важливо хто виграє, а хто програє. Все це дівчинка чудово розуміла, але…
У тринадцять років не вмієш програвати так, щоб програш не став трагедією. Програвати з гідністю, щоб суперник-переможець дивився на тебе з повагою і легкою заздрістю, щоб поразка справді була наукою, а не трагедією. У тринадцять років майже ніхто не вміє гідно програвати, а багато людей не вміють цього й у тридцять.
Та Зорянині страхи виявилися безпідставними: Максим не збирався програвати. Поволі відступаючи під ударами противника, він несподівано зробив блискавичний випад, вибив меча у Віталія з рук і націлив вістря свого клинка йому в горло. Серце Зоряни зробило сальто.
— Ніколи не недооцінюй супротивника. — тоном вчителя, котрий в сотий раз пояснює учню, що двічі по два буде чотири, сказав Максим.
Кучерявий Віталій тихо вилаявся і пішов геть, підхопивши з підлоги свого меча. Глядачі зааплодували, Максим відсалютував їм мечем і відійшов убік, розчинившись у натовпі. Зоряна шумно видихнула, її обличчя розкреслила щаслива посмішка. Її друг переміг! І ця його перемога радувала дівчинку більше, аніж порадувала б власна.
На імпровізованому ристалищі з’явилася нова пара бійців. Ці двоє билися так само натхненно, як і їх попередники, але Зоряна ніяк не могла зосередитися на двобої. Напруга кількох попередніх хвилин змінилась шаленою енергією, що струменіла тілом дівчинки, співала у її крові, наповнювала кожну клітину, переливалася всіма барвами веселки, стукотіла у скронях в унісон із Всесвітом. Чимдалі, тим сильнішим ставало радісне збудження, зростала ейфорія. Світ перед очима дівчинки на мить став невимовно яскравим і раптом побляк.
На місце соковитих кольорів прийшли відтінки сірого кольору. Яка бридота! Нічого, зараз вона додасть трохи барв до цієї похмурої картини. Дівчинка глибоко вдихнула, відчуваючи, як її тілом біжить-переливається енергія. Зараз, цієї миті, вона здатна на все, їй усе підвладне. Зоряна підняла руку …
Хтось різко смикнув її ззаду за руку. Все ще перебуваючи під владою незнаного досі відчуття власної могутності, Зоряна підкорилась цьому мовчазному наказу. Все правильно: і над нею, такою могутньою, мусить бути хтось могутніший. Хтось, на кого можна було б покластися, кому можна було б довіритися…
Дівчинку протягли крізь натовп і витягнули на вулицю. На той час її вже повністю затопила хмільна радість, нічим, здавалося б не пояснювана. Перед очима піднялася смарагдово-зелена хвиля і відхлинула. Зоряна повалилася на землю, відчуваючи себе повністю спустошеною.
— Гм… — чийсь голос пробився-таки до її свідомості. — Оце так ти наробила.
Зоряна миттю підхопилася з землі і огледілась:
— Це що, я зробила?!
— Ну не я ж. — посміхнувся Максим.
— Ти… Дякую, що витягнув мене. Якби я там, у залі, накоїла такого…
— То всі були б у шоці і тобою би швидко зацікавилися високопоставлені особи і тоді… Словом, проблем ми у такому випадку, отримали б чимало. — закінчив Максим. — А тепер розповідай, з якого переляку ти це все накоїла. — хлопчик обвів рукою посинілу траву; стіну чийогось розкішного особняка, на якій кружляли в танці різнокольорові ляпки і смуги; соковито-червону хвою ялівцевих кущиків та розмальований язиками полум’я ажурний металевий паркан.
Зоряна тихо застогнала і сіла на землю, обійнявши коліна.
— Я не знаю… Просто, я розхвилювалася, коли ти бився, а потім мені так радісно стало, все стало чіткішим, яскравішим. Пройшло кілька хвилин і кольори знову поблякли. От мені й захотілося їх трішки підфарбувати
— Так… Розфарбувала ти тут все знатно. До речі, а кому? Зачекай, я піду гляну. — він уважно подивився на будинок, який став жертвою Зоряниного «вдосконалення» і розреготався. — Молодець, Зоряно! Знаєш, хто тут живе? Один бандит, якого підозрюють в незаконному використанні чарів, але ось вже два роки не можуть цього довести. Буде йому… Кара Божа у вигляді синьої трави.
Зоряна почервоніла і опустила голову ще нижче:
— Я випадково…
— Ти тільки не плач! — поспішно сказав Максим. — У мене парасольки нема. Все ж обійшлося. І я, здається, знаю, що сталося.
Дівчинка з надією глянула на друга.
— Знаєш, коли діти чарівників починають опановувати магію, з ними теж часто трапляються подібні конфузи, хоча й не такі масштабні. Напевно, Ассуана розбудила твою силу і тепер вона виривається на свободу, коли ти переживаєш сильні емоції. У тих, хто ще не контролює свої сили таке стається. Тобі просто треба навчитися володіти собою.
— «Просто навчитися!» — буркнула Зоряна — Як? Хто мене навчить?
— Про це не хвилюйся, я вже знайшов тобі вчителя. — таємниче всміхнувся хлопчик. — Вирушаємо до нього через годину. Щоправда, доведеться прогуляти школу завтра, або й післязавтра.
— Ой! А як же ми…
— Розберемося! — перебив її Максим. — Краще прикинь, що тобі потрібно для дводенної поїздки до Львова. Ми сьогодні ж вирушаємо.
Зоряна хотіла щось сказати, але передумала і тільки кивнула. Максим допоміг подружці підвестися і повів назад до клубу. Там він відбув ще один бій — на цей раз груповий, про який у Зоряни залишилося вельми розпливчасте враження. Після бою хлопчик привів подружку до старого дуба в центрі Світозарського парку і наказав чекати його там. Сам же він вирушив на випробування з ментальних чарів.
Чекаючи на друга, дівчинка притулилася спиною до стовбура дерева і роздивлялася вибитий на камені напис. «Що ж він означає? — роздумувала вона. — От якби вітер знову допоміг мені, як із каменями правди… Стоп. А нащо мені вітер? Можна й у самих каменів спитати».
Зоряна дістала з кишені мішечок із каменями, який завжди носила при собі, хоча й сама б не змогла пояснити навіщо. «Про що йдеться в цьому написі?» — подумки спитала вона, розсипаючи камені тут-таки на брилі і молячись, щоб жоден із них не загубився.
«Тут написано: «Я єсмь Летючий дуб, парость від Серця Світу та серце Світозару. Поки я стою на сім місці, поти Світозар літатиме в піднебессі»
Зоряна перечитала цю фразу двічі і тільки потім тремтячими руками згребла камені в мішечок. Один камінчик таки закотився в траву і дівчинка довго його там шукала, вимастивши джинси на колінах. На камінчику був намальований знак «Серце»…
Думки дівчинки шмигали туди-сюди. Якщо вірити словам Ліни й Ассуани, на острів Серця Світу ніколи не ступала людська нога. Але ж є якісь причини, чому цей кількасотлітній дуб названо паростю Серця Світу. Що це за причини? Просто так приписали дереву такого «родича» чи Цариця змій помилялася? Ех, жаль, що не можна спитати про це в самого дуба…
А якщо вже хтось був на острові Серця Світу, то, виходить, вона зовсім не обрана? Яке полегшення… Але ж Серце Світу помирає! Чому той, хто приходив на його острів нічим не допоміг дереву? Вирішив, що на його вік вистачить? Чи були якісь інші причини? Скільки питань! І хоч би на одне відповідь знайти.
— Я прийшов. — вивів дівчинку із задуми голос друга.
— Швидко ти…
— Швидко? Мене годину не було. — посміхнувся Максим.
Годину? Зоряна і не помітила цього, так заглибилась у свої роздуми.
— Ну, ходімо, знаєш, що тобі необхідно взяти з собою?
Дівчинка похитала головою. Вона навіть не подумала про це, її думки вилися навколо Серця Світу.
— Нічого, розберемося. Слухай, випробовування я пройшов на відмінно, наставник в шоці. Він же не знає, яка в мене практика сьогодні була. Я стягнув у сестри ще парочку заморожених заклинань, тож твоя мама нічого не запідозрить і з вчителями справи загладить.
— А мамі це нічим не загрожує? — поставила Зоряна питання, яке давно її хвилювало.
— Ні, це заклинання змінює сприйняття події. Твоя мама і не подумає спитати куди ти їдеш, бо гадатиме, що так і повинно бути.
— Якось це… Неприємно.
— Розумію, але інших варіантів у нас нема. Ну то як: ти згодна?
Зоряна згадала про Хранителя Світозару і кивнула. Вона мусить допомогти Андрію. Чого б їй це не коштувало.
— Значить, вирішено. Зараз я візьму човника і ми вирушаємо. Спочатку до тебе, тоді у Львів.
— А де ти човника візьмеш?
— Викраду зі сховку ЦУПС. Та заспокойся ти! — додав хлопчик, коли побачив, як порив вітру закружляв по парку опале листя. — Так усі роблять. Біля човників навіть табличку повісили: «Викрадення одномісного човника — стільки-то гривень, двомісного — стільки, і так далі» і примітка: «Панове злодії, просимо повертати човники в робочому стані».
Зоряна розсміялася. Цей прояв її емоцій, здається, ще не міняв погоди і сміятися вона могла безбоязно. Максим знову повів її Світозаром, петляючи вуличками і обираючи найбезлюдніші з них. Човник зі сховища він обрав двомісний, невеликий, зате швидкий і маневрений, закинув туди приготований ще з дому рюкзак і кивнув Зоряні:
— Полетіли?
Дівчинка забралася до човна, притиснувши коліна до грудей і приготувалася до зльоту. Максим піднімався в повітря не так різко, як Андрій, але човник відчутно захитало. Все-таки у Хранителя Світозару було більше досвіду.
Та у цьому нерівному і хиткому польоті була своя краса. То був справді політ! Зоряна відчувала його кожною клітинкою свого тіла. Вона летіла вже вчетверте, але тільки зараз переживала хвилювання від польоту. Мандрівка на острів Ассуани була переобтяжена враженнями, а сьогоднішній політ на вітрильнику — занадто стрімким, щоб вона могла відчути сповна радість польоту.
Але цього разу все було інакше.
Вона летіла!
Летіла!
Летіла!
І хотіла вистрибнути з цієї тісної посудини, що звалась човном, щоб віддатися волі вітру й неба, бо знала, що вони ніколи не вчинять їй зла. Зупиняла тільки крихітка здорового глузду, яка твердила: «У тебе є справи. І ти повинна довести їх до кінця!». Цієї крихітко навряд чи вистачило б надовго, але, на щастя, від Світозару до Зоряниної домівки було не так далеко.
Максим посадив човник на узліссі за селом і вже невдовзі Зоряна гарячково нишпорила по своїй кімнаті, шукаючи, що може їй знадобитися в дорозі. До рюкзака, попередньо звільненого від підручників, почергово відправились Камені Правди, кілька нашвидкоруч зліплених бутербродів, намисто з Мармурової Кулі, пляшечка з написом «для короля» звідти ж, клубок золотавих ниток та гаманець. Мами не було вдома, тож ніхто не заважав дівчинці перевертати все в будинку з ніг на голову.
Трохи подумавши, Зоряна взяла з собою і знайдений у Мармуровій Кулі ключ. Згодиться чи ні, але хай буде. Так спокійніше.
— Ти ще одяг візьми. Ми щонайменше на два дні їдемо. — раптово озвався Максим. Він спокійно стояв у кутку, справедливо вирішивши, що зайвий у цій метушні.
— На два дні? — жахнулася Зоряна — А ночувати ми де будемо?
Максим посміхнувся:
— Не переймайся, у одного мого знайомого. Це він погодився навчити тебе контролювати власні сили.
— Хух… Однією проблемою менше. Зараз, я речі візьму. — дівчинка кинулась перевертати шафу. — А хто цей твій знайомий?
— Мольфар. — у шафі щось з гуркотом впало.
— Мольфар? Справжній? — визирнула з-за шафи Зоряна.
— Ну не іграшковий же. — Максим всміхнувся ще ширше і став подібний до Чеширського кота. — До речі, нам дуже пощастило, що він зараз у Львові здає сесію.
— Сесію? — в шафі знову загуркотіло.
— Угу. Він у Львівській політехніці заочно навчається.
— А чого заочно?
Цього Максим і сам не знав, але мав деякі здогади:
— Мольфари — то стихійні чаклуни. Для чаклування їм потрібно єднання з природою. А яка в місті природа?
— Еге ж. Одні парки прилизані. — погодилась дівчинка.
— Не любиш ти парків…
— Не люблю. — Зоряна швидко скидала всі речі назад до шафи, залишивши собі тільки джинси і футболку. — А за що їх любити?
— Куртку якусь візьми. Летіти холодно буде. — порадив їй Максим.
Зоряна кивнула і дістала тоненьку чорну курточку. На цьому збори закінчились.
— А ти? — опам’яталась дівчинка.
— Я вже все необхідне зібрав. Мій рюкзак у човні. — заспокоїв її Максим. — Пішли, треба твоїй мамі «сюрприз» залишити.
Зоряна скривилася. Цей «сюрприз» їй абсолютно не подобався, проте альтернативи не було і довелося змиритися. Вона написала мамі записку: «Поїхала до Львова. Не хвилюйся, скоро повернусь, Зоряна», Максим прикріпив до записки заморожене заклинання і згорнув його подобою конверта. Щойно мама розгорне записку, заклинання розтане і почне діяти.
— Готово, поїхали. — скомандував хлопчик і вони повернулися до човна. Максим благородно ніс Зорянин рюкзак, роздутий, немов м’яч, а сама дівчинка несла тільки куртку й мішечок з Каменями Правди.
Човник знову злетів у небо і взяв курс на захід, кілька заблудлих хмаринок сахнулися вбік, звільняючи йому дорогу. Одразу стало холодно і Зоряна поспішила вдягти куртку. Добре, що Максим порадив її вдягти. Дівчинка примружила очі і закинула голову назад. Тієї ж миті у неї перед очима промайнула якась тінь. Всього мить — і нема її. Чисте небо. Сліпуче літнє сонце. Нічого підозрілого, чому ж тоді серце не на місці?
А якщо знову отак прикрити очі? Тоді у небі знову з’являється нечіткий силует, брудно-сірого кольору. Придивившись, наскільки це було можливо, Зоряна розгледіла і зморщене личко, і чорні дірки замість очей, і мерехтіння повітря навколо всієї постаті, котре, напевно, й ховало її від людських очей.
— Максиме! — тихенько покликала дівчинка. — Ти бачиш?
Звісно, він не бачив, але повірив одразу і все зрозумів також одразу. Човник нерухомо завис в повітрі, а хлопчик опустився на дно човника поряд з подружкою.
— Покажи. — самими губами прошепотів він.
Зоряна збентежено глянула на друга.
— Так, як сьогодні на англійській, зрозуміла?
Кивнувши, вона заплющила очі і крізь щілинки знову помітила неясний силует. Максим стиснув її руку і дівчинка вкотре за цей день відчула, як їй двоїться в очах. Минула десь хвилина, поки юний чарівник не виніс свій вердикт.
— Це біс, такий дрібний і вельми шкодливий дух. І якщо є один, то десь поблизу й інші крутяться. Нічого серйозного вони накоїти не можуть, але цілком здатні збити нас із курсу. Потрібно зробити дороговказну нитку, але вона потребує багато сил… Моїх не вистачить.
— А моїх? — запитала Зоряна. — Вистачить, адже так? Візьми моєї сили, якщо вона й справді така могутня, як всі говорять.
— Я не можу… — Максим похитав головою. — Це заборонено. Заборонено законом.
— Я дозволяю. — відрубала дівчинка. — І плювала я на цю заборону.
— Я на тебе погано впливаю, — посміхнувся Максим, затискаючи її долоню поміж своїх.
Руку защипало. Ото й усе — ні тобі болю чи запаморочення, ні ще якихось спецефектів. Просто лоскітно і мурашки по шкірі бігають, наче долоня затерпла. Максим стиснув щелепи і, відпустивши руку дівчинки, звівся на повний зріст.
— Argenteis filis, caligo, et dirige me in die et in nocte, nix, finis meus. — промовив хлопчик. Повітря замерехтіло і просто від носу човна зазміїлася червона нитка. Та яка там нитка, добрячий канат. — Вийшло! — зрадів Максим. — У мене вийшло!
Біс, якого Зоряна вже могла непогано бачити, розлючено запищав, метнувся до нитки і вчепився у неї зубами.
— Біс нитку перегризти хоче! — скрикнула дівчинка.
— Хай хоче. Може зуби поламає. — буркнув Максим. Ти краще дивися щоб він, бува, тебе не вкусив. І пильнуй чи ще якась нечисть не крутиться поблизу. Схоже, мандрівка буде не такою простою, як я гадав.
