Вдома порпалася у своїх шкільних зошитах, впорядковувала власні безладні архіви. На звороті випадково знайденого папірця – батькові записи. Жовтий, як папірус, просякнутий воском часу, листок зі старезного зошита, з розмитими від давнини заледве впізнаваними блакитними клітинками. Кожен день непомітно несе нас крізь незворотні зміни, які нам не відчуваються нині. Але потім… Навіть цей листок – вже не звичайний, він – дитя минулого століття, свідок розпаду СРСР, становлення молодої української державності, він – екземпляр радянської поліграфії, матеріальна одиниця світу, що існував, напевне, десь років 40 назад.
Рідний дім став тепер і для мене музеєм моєї власної молодості, потроху кожен рік все губляться експонати, бо то ремонт, то генеральне… Але не сумно, щось інше. Якесь чітке впізнання цього життя до мого «вильоту з гнізда», його сюжетної лінії, яка й досі паралельна, але закинута, як промислова колія збанкрутілого заводу. Заіржавіла, забилася пісками, поросла бур'яном, стала невидима, береже божественний спокій духу. Смак епохи.
Сьогодні пізнього листопадового вечора (а це особливо темні, оксамитово-чорні вечори-ворожбити) проходили з малим сином рідною залізницею, порожніми платформами. Тиша різала вухо, змушувала серце підозріло калатати швидше, - схоже на мовчання села у приближенні вовків. Все, що виповнювало дотепер моє життя – не щезло, не змінило ні форми, ні запаху, ні контенту – все в мені. Моє тіло – бездонна матриця пам'яті про себе, схема-інструкція пристрою «я». Навіть не знати, що саме я пригадувала чи відчувала, але точно знала, що мені знайомий цей бік планети, цей її непримітний клапоть, що зветься моїм рідним містом. Темінь, шерхле приглушене світло ліхтарів, тоненькі джгутики сірого димку від буржуйок, що топлять сторожи сусідніх привокзальних господарств: складів, «чорметів», прилеглих сарайчиків-прибудов. Крижана вогкість кінця осені, безлюдність провінційної станції, її легкий натяк на життя, проте не факт. Звідси ходять поїзди та електрички, що везуть особливий крам – прапам'ять провінції, вивозять вагонами теоретичну здатність жити у спокої та тиші, пруть себе з себе до останньої волосини, бо хочуть жити, як усі. Ступаю обережно коліями і почуваюся паскудно, бо люблю це місто, як і раніше, направду люблю його, але ніколи не буду з ним, бо мене вабить, як усіх… Така вже природа зради, немов зустріти людину, яку покинув, бо не перспективно з нею жити, а проте не розлюбив… Не розлюбила цей безнадійно потоплений в мороці раптовий осередок жовтавого привокзального світла на рідній станції «Кінцева».
Коли пишеш на випадково знайденому папірці з батькового зошита, навіть почерк стає схожим на батьків. Печать генетики. Кліше унаслідування. А він мені колись розповідав, як з'явилися кулькові ручки у його шкільні роки. А я синові розповідатиму, як колись були такі - зошити… А він мені скаже у відповідь модне слово – «Вінтаж…»
