Спека лютувала із самого ранку. Відчинене вікно практично не допомагало. Діти скидалися на сонних мух. Мляво відповідали на запитання Віри Леонідівни, а вона, низенька і тендітна, метеликом порхала між рядами, намагаючись хоч якось розворушити 5-А клас.
- Швидше міркуємо! То який, на вашу думку, головний обов’язок людини?
- Добре вчитися! Любити батьків! Батьківщину! Бути слухняними, - сипались градом дитячі відповіді.
- Вірно, - підбадьорююче закивала вчителька. – А ще?
- Бути щасливими! – викрикнула Зоя – худеньке дівча з останньої парти.
Її відповідь на кілька секунд ввела вчительку в заціпеніння. Вона стояла, згинаючи в руці написаний чорною пастою конспект (маленькі друковані літери, усі однакового розміру, наче писалися під трафарет) і дивилася у вікно, де за старою кошлатою вербою ховався покинутий млин. За нею здивовано стежило двадцять п’ять пар дитячих очей, і лише Зоя боязко запитала:
- Правильно?
- Правильно, - розгублено кивнула Віра Леонідівна.
- То мені буде оцінка?
- Обов’язково.
Дорогою додому Віра Леонідівна кілька разів зупинялася на шкільному подвір’ї, пропускаючи вперед галасливу учнівську юрбу. «Бути щасливою». Так просто і так зрозуміло. Чомусь слова дівчинки в’їлися в душу, змусили задуматися, засумніватися. А чи щаслива вона людина?
Їй лише двадцять сім, їй ще жити й жити, а вона вже мріє про пенсію, час, коли звільниться від покладених на неї обов’язків, передасть естафету іншим. Або уявляє, що це просто чернетка, репетиція життя, і скоро вона перепише його на чистовик. Без промахів і помилок.
В юності Віра жила малюванням і мріяла стати художником. «Здобудь вищу освіту, щоб все було як у людей», - радили батьки, повторюючи, що вона мусить робити те, що потрібно, а не те, що хоче. «Одне одному не завадить», - погоджуючись з ними, вирішила вона.
Якщо навчання ще вдавалося якось поєднувати з улюбленим хобі, то з роботою, на яку вона влаштувалася, щоб «твердо» стояти на ногах, було набагато складніше. Існують професії, яким під силу задушити твою мрію. Їй пощастило мати саме таку. Безкінечна перевірка зошитів, конспекти, підготовка до уроків крали увесь вільний час, а спілкування з нетворчими людьми підтинали уяві крила. Не менш підступним ворогом була втома, котра не дозволяла здійснити задумане. На повноцінні зайняття малюванням не вистачало сил, а «вичавлені лимони» шедеврів не створюють.
Щоранку, проводжаючи її на роботу, мати махає рукою і кричить: «Щасливо!» Щасливо, щасливий, щаслива… Як ще провідміняти це слово, щоб виглядало більш правдоподібно?
Як не заздрити сяйву очей колишніх випускників, які приходять до школи і розповідають, як здійснили свої мрії. А її мрія все лежить на полиці під грифом «На потім» і повільно покривається пилом.
Нічого. Вона вже звикла, пристосувалася до такого життя. І майже не плаче ночами. То чому слова Зої її так зачепили? Уже пізно щось змінювати. Мабуть, пізно…
Підійшовши до знайомих воріт, Віра Леонідівна зупинилася. На шкільному подвір’ї майже нічого не змінилося. Те саме різнобарв’я мальв і чорнобривців, виведені крейдою на асфальті кумедні чоловічки, «дистрофіки», як свого часу жартували її колеги, а ялинка, яку вони колись садили з 5-А, підросла і перетворилася на гордовиту пухнасту красуню. Скільки років вона вже тут не була? П’ятнадцять…
Хтось прикрасив вхідні двері різнокольоровими повітряними кульками, а яскравий напис «Рідній школі – 55» помітно навіть із великої відстані. Свято, на яке вона ледь викроїла час у своєму напруженому графіку. Завтра на неї чекають у Москві, а через тиждень - виставка у Польщі.
Віра робить кілька кроків вперед і потрапляє у метушливий вир емоцій і вражень, подарований їй зустріччю з минулим. Враження, яким під силу розтопити будь-яке серце. Сонце вишивало їх золотом на блакитній небесній канві, грайливий вітерець насвистував їхню легку, невимушену мелодію. Колишні колеги і гарні молоді люди, в яких вона заледве впізнає непосидючих малолітніх шибеників. Усі вітаються, нагадують свої прізвища, дарують посмішки. Всі чемні, привітні. Запитують про життя, цікавляться її справами. Звідки стільки уваги? Ах, вона ж забула, що тепер знаменитість…
Ту, кого Віра шукає поглядом, й досі немає. Але вона дочекається, бо приїхала сюди лише заради неї. З таким нетерпінням очікувала зустрічі. Багато разів уявляла, як дякуватиме Зої за те, що дівчинка, хоча й несвідомо, але допомогла їй змінити життя.
Звісно, минуло багато років і Зоя, певно, вже не пам’ятає тієї доленосної розмови. Віра мало що знає про теперішнє життя дівчини, а з того, що чула, зробила висновок, що у Зої все добре.
Майже феєрична поява тієї підтверджує почуте. На новенькій машині, у модному, з голочки, костюмі вона справляла враження щасливої і успішної. Але інтуїція відразу підказала Вірі, що щось не так. Уже пізніше, при ближчому спілкуванні із Зоєю, нарешті зрозуміла, в чому річ. Молода і вродлива жінка мала очі старої, втомленої життям людини.
Готуючись до розмови із Зоєю, Віра підібрала багато слів вдячності, але тепер всі вони стали недоречними. Лишившись з дівчиною наодинці, відкинула все зайве, і натомість запитала:
- У тебе все добре?
- Не знаю, - нервово смикнула плечем Зоя. – Як у всіх.
Віра знову стояла на тій самій шкільній алеї, де багато років тому зрозуміла, що не може далі так жити. І знову відчувала розгубленість.
- Але ти щаслива?
Було помітно, що запитання колишньої вчительки викликало у неї подив.
- В якійсь мірі, - не надто привітно відказала вона. – Думаю, у житті не можна мати всього.
Зоя пішла, а Вірі захотілося її наздогнати і сказати, що можна. Але щось зупинило. Навряд чи дівчина зараз повірить. Вона сама мусить це зрозуміти. Просто ще не настав час…
Під час застілля Вірі доводилось багато разів червоніти. Вона не прагнула стати центром уваги, а тому соромилась, ніяковіла. Це свято молоді, колишніх випускників. Саме вони повинні ділитися своїми досягненнями. Але їй не дозволяли забути про її статус «зіркової» гості. Запитували про останні картини, виставки, цікавились, чи не планує вона відтворити на полотні сьогоднішню зустріч. Дехто навіть просив автограф.
- А я продав одному колекціонеру свій щоденник за п’ятий клас, в якому стояли ваші підписи, - сказав Мишко Славчук. А потім винувато додав: - Не ображайтеся. Він фанат. Захоплюється вашим мистецтвом. Запропонував за щоденник солідну суму. Я зміг завершити ремонт будинку.
- Підкинь нам його телефончик, - загомоніли в залі.
- Ми дуже раді, що ви стали такою відомою художницею, - сказала одна із дівчат. – А хто допоміг вам знайти своє покликання?
Віра перевела погляд на Зою, яка зосереджено розмішувала ложечкою каву. Посміхнулася.
- Дівчинка, яка знала, що в житті найголовніше.
