Давненько нічого не писав. Та й зараз не дуже тягне, якщо чесно. Але кілька слів усе-таки занотую. Так ніби це нотатки подорожнього. Хоча так казати трохи неправильно, оскільки двічі поспіль вживається слово з коренем «нот». А крім того, не зовсім я зараз і подорожній.
Питання: чому ми нещасні? Чому ми злі і ображені на весь світ взагалі і на своїх ближніх зокрема? Чи справді все так погано? А навіть якщо ситуація і реально не найкраща, то чи варто продукувати негатив? Таке враження, що весь текст буде складатися виключно з питальних речень.
Насправді в мене нема відповідей навіть на ці питання. Але кілька моментів викладу. Без сподівання на чіткий і зрозумілий результат (фінал).
Нещодавно було на фейсбуці повідомлення, що виповнюється річниця з дня страти лікаря, який новаторськи лікував психічні розлади. Наприклад, коли людина жалілася, що навколо мільйони жуків. Він відповідав: «Так, навколо тебе гори жуків, але нічого страшного. Всі знають, що довкола ці жуки, але не зізнаються. Тому і ти живи собі спокійно. Жуки мирні. Нічого поганого тобі не заподіють». Людина заспокоювалася і спокійно собі продовжувала жити співіснуючи зі своїми жуками. Інший пацієнт вважав себе жирафом. Йому теж «прописали», що це нормально, люди мають різний вигляд. Хто свиня. Хто дятел. А от ти жираф. Про свиню і дятла я сам придумав. Але от те, що ти жираф, не означає що тобі непотрібно ходити на роботу і займатися всілякими глуздими та безглуздими справами як і решта облізлих мавп, які перейменували себе на людей.
Народ відразу сприйняв цей пост вороже. Мовляв, фейк і все таке. Хоча справа тут не в фактичній достовірності, а в підході доврішення конфлікту з реальністю. Ця методика нагадала мені інший реальний життєвий випадок з нашого жахливого минулого, коли «швидкі допомоги» виїжджали на виклик тільки при наявності у хворого каністри бензину. Один мужичина допився до такого стану, коли йому почали ввижатися собаки. Таке буває, коли білочки усі зайняті з іншими алконавтами. Оскільки, людина вже була досвідченою в цих речах, для перевірки справжності собак він покликав сусіда. Сусід не був передовим американським психіатром, тому наявність собак категорично заперечив. Наш мужичина тоді подзвонив у «швидку», щоб його забрали куди слід. Однак, в зв’язку з відсутністю бензини, йому порадили самостійно прийти на лікування, тобто пішки. Разом із псарнею. Що пацієнт успішно зробив. Тобто, американський лікар не є самотній в своїй методиці. Завдяки відсутності матзабезпечення, наші лікарі вийшли практично на ту ж методу.
Завважу, що в мене склалося враження, ніби в нашій державі заклади для душевно хворих виконують лише функцію ізоляції цих людей від суспільства. А от з їх лікуванням справи поки що якось не дуже. Підозрюю, є ще функція безпечного для суспільства працевлаштування збоченців які знущаються над нещасними хворими, а так би вони знущалися над здоровими хворими. Тобто над нами з вами. Обдивився я, коротше кажучи, «Польоту над гніздом зозулі».
Другий меседж теж фейсбуківський. Підходить до проблеми трохи з іншого боку. Розказує мужичина, який вижив після авіакатастрофи. Вірніше, авіакатастрофи завдяки вправності екіпажу та за сприяння когось відверто всемогутнього не сталося. Літак вдало приводнився на ріку. Але завдяки вимкненим двигунам та відчуттю падіння пасажири пережили кілька хвилин істини. І ось цей мужчина за ці кілька хвилин з’ясував, що він усіх-усіх любить сильно-сильно. А ще усвідомив, що був повним ідіотом коли свого часу конфліктував з дружиною. Ображав її та ображався на неї. Чувак з горя пообіцяв собі почати жити зовсім по іншому у випадку коли літак з несправними двигунами уникне катастрофи. Попросити у всіх вибачення за образи і все таке. Як то кажуть – розпочати нове життя. Я чомусь думаю, що він в цей час трохи блефував, адже чого тільки не загадаєш, коли на порятунок надії не залишається. Так чи інакше, оскільки катастрофи не сталося, то доводиться тепер йому виконувати обіцянку. Випромінювати позитив та не сваритися з дружиною. В цілому, це характерна риса людей: давати ідіотські обіцянки, а потім не менш по-ідіотськи їх виконувати. Згадаймо класику. «Я не п’ю, точніше – не буду пити, скажімо, місяць чи рік». І ось на столі спітніла після холодильника плящина, сальце-ковбаска, або шашличок підсмажений. Всі зловживають, а ти як ідіот «я не пюуууу».
Сентенцію «я не пюуууу» мабуть доцільно проаналізувати окремо. Вищевказаний чоловічище тут фігурує, для того щоб отаким нестандартним чином вчергове повторити давно відоме: не варто ображати ближнього. Не варто ображатися на ближнього. Якось так.
Наступна частина марлезонського балету настільки складна для мене самого, що я починаючи її писати, не уявляю чи закінчу, а якщо закінчу то як саме – поки що не маю жодного уявлення. Хоча, якщо вірна банальна але вбивча думка про те, що людям не властиво слухати одне одного (замість слухати тут можливо влучніше було б вжити «прислухатися», але останнє це ще вищий рівень складності). З іншого боку, якщо слухати-прислухатися, ми не практикуємо то все вище і нижческазане не має жодного значення. Тому, можливо, все-таки вдасться дописати цю тезу до кінця. Отож, ми не слухаємо, не чуємо, не прислухаємося один до одного. Типова ситуація, коли я винен і прошу вибачення. Натомість замість того аби бути почутим та вибаченим, я знову всього лиш посланий. І тут ще один парадокс. Замість того, щоб почути цей «посил» та піти, я прогинаюся ще нижче і прошу вибачення ще слізніше, ще жалісливіше. Мене знову посилають. Але я ж не чую. Я вже не те що згинаюся, я стаю «раком» і проголошую найстрашніше – щиру правду: я ідіот (стопудово, хто в цьому сумнівається), я тебе не гідний (теж безсумнівно), але пробач (піццотий раз), дай мені ще один шанс (теж приблизно піццотий). Але всі ці слова даремні. Я отримую піддупника-підсрачника і вилітаю з її життя страждати собі наодинці.
В результаті, в обох попсована карма. В мене на дупі від піддубника, а в неї на нозі від нього ж. В обох чорні сторінки в історії хвороби.
І от якщо скласти цей нехитрий трикавалковий пазл:
– не треба вороже ставитися до реальності, оскільки без сильнодіючих ліків нам її не змінити;
– не треба конфліктувати з оточуючими та накопичувати образи на них, оскільки це настрою не покращує та починає спадати на думку в поламаних літаках;
– давайте старатися слухати одне одного, якщо посилають треба йти, а головне, якщо просять вибачення то вибачати.
А в сумі що? Калькулятора нема під рукою. Завтра знайду та додам.
