Повстаньте з мертвих, ганьблені й голодні, - усі, хто не дожив і недоїв
В.Юхимович
«Я вижив лише завдяки тому, що поруч був ліс. Вранці дибав туди. Іноді виходив першим. Деколи вже бовваніли переді мною якісь тіні. Там у лісі ми боялися наближатися до дорослих, ховалися в тіні кущів.
(Отче, що Ти їси на небесах? Бачу, тримаєш щось у руках.. Я не на небі, я тут на землі, мабуть, уже ми з тобою одні. Нехай святиться ім’я Твоє…)
Їли усе, що можна було проковтнути: я не знав тоді про те, що можна їсти корінці папороті. Тому й випорпував із землі черв’яків. Було гидко, іноді рвав. Але черв’яки врятували мене від смерті. Братик помер, сестричка заснула навіки разом з мамою однієї ночі. Батько кілька місяців тому пішов до міста, щоб виміняти на шкіряні мамині чобітки бодай одну хлібину. Не повернувся. Та й ,взагалі, у селі залишилося небагато людей.
(В царстві є все, на що воля Твоя? Хліб наш насущний забрано днесь.. І не дещицю, не трохи – увесь.. )
Рідко над якоюсь хатиною вився димок. Людей не було, а ті, хто ще дихав, не мали сили на те, щоб принести дров чи хмизу і підпалити в печі. Та й навіщо? Їсти й так не було чого. А ми, хлопчаки, не вміли розвести вогонь. В селі не залишилося жодної собаки, жодного кота. І хоча кладовище було за селом, село здавалося його продовженням. Вже ніхто не приходив за померлими. Вони лежали скрізь: по хатах, на подвір’ях, на вулицях, у лісі. Я пробирався тихенько до хати, залізав на піч, де ще лежали мама з сестричкою, намагався щось говорити, не знав, що вони вже мене не чують. Одного разу навіть приніс кілька видобутих з-під снігу маленьких грушок - гниличок. Три дні ті грушки лежали коло мами. Я не розумів, чому вона їх не їсть. Намагався засунути їй до рота. Але вона була холодна і я не міг розтулити міцно стиснені вуста.
(Що Ти їси? І мені залиш трішки, як я лишав. Бач, опухли вже ніжки…)
Плакав, засинав з тим плачем. Одного дня ми з сусідським Васильком, молодшим від мене на рік, знайшли дупло, де жила білочка. Не пам’ятаю хто першим видерся на те дерево. І як. Лише згадую , що ми їли горіхи і набили ними кишені. Василько упав перед селом. Як я його не термосив, він не вставав. Навіть не дихав. Тоді я забрав з кишень його горіхи, яких виявилося дуже мало. І поплентався до хати. Свій скарб я розділив на п’ять днів: один горішок вранці, другий в обід, третій на вечерю. Правда, коли мене забрали в лікарню, розповідали, що в кишені мого піджачка було три горішки.
(Хочеш зробити душі моїй іспит? Згоден. Та кволий, не зможу я сісти.. Інших Богів я крім Тебе не мав. Що вони є десь, я навіть не знав…»
Потім мене направили в дитячий будинок. Було холодно й голодно й там. Але три рази в день ми отримували по шматочку глевкого хліба і якусь теплу юшку вдень. Ми мали дах над головою і вже не боялися, що нас спіймають і з’їдять, як з’їли Володю Свидинюка. Вранці, після сніданку, ми разом із вихователькою Раїсою Павлівною заучували вірші та пісні про Леніна, Сталіна, співали слабенькими голосами пісні про партію.
(Ідолів, кажеш? Ні, ні, не робив… Хоч.. якось .. лялю сестричці зліпив…)
Діти часто плакали, кликали маму. Старшенькі молилися. Але так, щоб вихователі не почули.
(Ім’я надармо Твого не взивав. Часом хіба, як злякався, згадав.)
У святкові дні нам іноді давали кашу. Це було таким святом. Коли вихователі засинали, Надійка, їй було вже десять років, хоча виглядала вона лише на шість, розповідала нам, як гарно колись було. Про бабусю і пиріжки з маком. Про ялинку і кутю. Ми були молодші і все те здавалося нам сном. Але слухали, як заворожені. І снилися нам рідні мама – тато, смачні пиріжки і багато-багато хліба.
(А у неділю чи іншеє свято – храм, молитви.. І смачного багато.. Батько і мати? Он вони, там… З ними сестричка… все плакала: «Гам!».)
Навіть маленькі ми працювали: збирали хмиз, зносили якісь цурпалочки на подвір’я, замітали, складали цеглини. Старші допомагали на кухні і потім нам хвалилися, що їм перепали якісь оладки чи навіть шматочок цукру. Ми заздрили їм, бо дуже вже хотілося їсти. Сашко, якому вже було вісім років на той час, навіть спробував раз заволодіти шматочком булки, витягнувши його з-під подушки Василька. Але його побили, він так і заснув, схлипуючи від болю та жалю. Мені хотілося того Василька убити. Мені ж на той час ледь минуло сім і я був дуже слабеньким.
(Не убивав я нікого ніколи, та… раз жука роздушив біля школи..)
Нас учили читати, писати. Вихователька розпитувала про наших батьків, все записувала щось до товстого зошита. І строгим голосом наказувала нічого не видумувати, не брехати, лякаючи темним підвалом, куди одного разу закрили Сергійка. За те, що вкрав варену в лушпинні картоплину, призначену свині Машці.
(Чи чужоложив? Не пригадаю… Я навіть слова такого не знаю… Цвяшка того мені Павлик віддав, потім збрехав, ніби я його вкрав.)
Ми дуже боялися всіх. Вимагали говорити правду. То ми й говорили. Вихователі завжди знали, хто що сказав. Хто надумав втекти. Донині мені соромно за те. Бо одного разу признався, що ми з Дмитриком хочемо вранці втекти, щоб знайти мого батька і його брата, які десь пішли шукати роботи чи хліба. Потім нам часто дорікали, що ми невдячні, що партія нам дає їсти , а ми того не цінуємо. Ми партії ніколи не бачили, а то попросили б, щоб більше нам давала їсти.
(Правду? Ти знаєш, я раз на сестричку гріх переклав про нові рукавички.. Ще я хотів картуза, як у ближнього.. Ти покараєш за це мене, грішного?)
Нас перекидали з дитячого будинку одного міста до іншого. Ми втрачали друзів, завжди нові діти, інші вихователі, вчителі. Це було важко, страшно. Ми були як перекотиполе без коріння. Без рідних і роду. Нас переконували, що це тому, що ми неслухняні, непослушні. І наше майбутнє – це колонії, тюрми. Бо ми діти куркулів.
(Вибач гріхи мої, вибач безпутного і не введи мене вже до майбутнього. Боже, візьми мене швидше до себе, прошу, дозволь мені бути на небі.)
Одного разу до дитячого будинку приїхала якась медична комісія і багато чужих людей. Нас почали зважувати, міряти, щось записували. Виявилося, що усі ми хворі, нам почали видавати вітаміни, риб’ячий жир і вранці вже давали манну кашу. А одного разу навіть на сніданок ми отримали яйце. Та чомусь мені це яйце не пішло на користь. Я захворів. Потрапив у лікарню і дуже хотів померти, щоб бути разом з мамою.
(Я ж не великий – маленький, малесенький. Я ж не важкий, я легенький, легесенький. Важчі за мене калинові кетяги… Визволи , Боже, від тридцять третього…)
Після лікування мене всиновила вчителька Галина Гринів. У мене були свята: Новий рік, Різдво, Великдень, день народження мій та Галини Степанівни, яку я називав мама Галя, їжа, книги, улюблена робота, друзі та рідні люди поруч. Але дитячі літа з пам’яті стерти не зумів. І ці картини, і цей страх, коли довкола всі помирають, відчуття голоду – вони зі мною понині…»
Цю розповідь я записала від Павла Кириленка, який вижив у ті роки і після закінчення професійно-технічного училища потрапив у наші краї. Працьовитий, порядний, чесний, сумлінний батько та чоловік він до останніх років життя пригадував ті страшні часи. Все просив, щоб ніхто із живих не забував, скільки людей, дітей померло голодною смертю в 1932-1933 роки, роки штучного голоду.
Це був жахливий злочин проти власного народу. За страхітливими наслідками його вартувало б занести до книги трагічних дат в історії людства. Донині цей біль озивається в душах тих, хто вижив, хто знає про голод з вуст очевидців, хто втратив рідних. Донині люди перечитують і цитують повчання Сталіна на ХУІ з’їзді ВКП(б) у червні 1930 року: «Ви можете арештувати й вислати десятки і сотні тисяч куркулів»… Архіви зберегли жахливі картини розкуркулення. Найбагатші області України стали резерваціями і кладовищами для мільйонів… Хай же ніколи не згасне свіча нашої пам’яті. Якщо ж сірі будні викреслять ті гіркі рядки з пам’яті, згадайте ті поетичні рядки, які написала юна Оксанка Соколик, і які я внесла до записаної сповіді Павла Кириленка.
