Начальник бази постачання будівельно-монтажного управління Василь Карпович Приходько сидів у холодному кабінеті і заклопотано дивився через розмальоване морозом скло вікна на штабелі цегли розкидані вздовж занесеної снігом залізно дорожньої колії. Цеглу то вибрали, а ось де її застосувати кеби не вистачило. Разом з настиглими, як завжди зненацька холодами, завмерла і будь яка виробнича діяльність. «Дивно, склади забиті матеріалами, а нікому нічого не потрібно», - думав він. Такого ще ніколи не було. Завжди, аж до цього занепаду, постачальники шмигали по всій країні з висунутими язиками. Завжди чогось не вистачало, кудись потрібно було дзвонити, когось благати, комусь погрожувати – це було повсякденним ритмом життя, а наразі – тиша, життя завмерло. Добре, що за раніше виконані роботи, комбінат хлібопродуктів розраховується буханцями хліба, а тому, єдина робота зараз – отримати по відомості хліб і роздати по буханцеві на працюючого. За хлібом люди і приходили на роботу. Сумне видовище.
Раптовий дзвінок телефону вивів його з трансу. «Ще не вимкнули», - промайнуло в голові Василя Карповича.
- Алло, Приходько на зв’язку. Василь Карпович тримав слухавку на відстані від вуха, бо з неї неслася така лайка ніби хтось хотів розтрощити йому голову.
- Все? Вибалакався? – нарешті промовив він слухавці. – А тепер вислухай мене, лише не жбурляй слухавку. Якщо ти знімеш охорону, я пропав. Базу по цвяху вмить рознесуть і оком не вспію моргнути. Не перебивай. Я тебе вислухав, - Василь Карпович в серцях брякнув телефоном об стіл. Ми ж державні люди, давай разом шукати вихід. Слухавка знову почала кричати, Василь Карпович зморщився, але слухав.
- Ну візьми матеріалами в рахунок зарплатні. Що? І ви без бензину стоїте? Ну, приїхали. Слухай, Кузьмич, потерпи. Пожежники теж жаліються що бензину бракує. Хоть в зашморг лізь. Слухавка ніби пекла, він її перекидав з руки в руку, вуха теж горіли.
- Добре, добре. Передай по змінах, нехай люди вибирають матеріали само вивозом, а ми, потім, проведемо взаємозалік. Нарешті він слухавку поклав і тяжко зітхнув. «Так, цю справу владнав, треба посилати людей за хлібом», - він знову взяв слухавку.
- Може чайку заварити? – запропонувала економіст Тетяна Захарівна. Вона стояла у відчинених дверях одягнута в шубу із штучного хутра, ще й закутана платком.
- Залюбки. Давайте зігріємось.
Перед самим новим 1995 роком, підходячи до контори (ходили на роботу пішки, база постачання була за містом) Василь Карпович, ще з далеку, побачив перед воротами, на залізничній колії, дві цистерни. На них красувався надпис великими буквами «БЕНЗИН».
- «Нарешті», - подумав він, - «тепер заживемо, але чому вони тут споять, а не на складі ПММ, і без рознарядки?» Жіночка вахтерка, побачивши начальника, сама вийшла йому на зустріч.
- Зоя Павлівно, що це за цистерни? Жіночка схвильовано почала розповідати:
- На світанку зі станції прикотили цистерни. Я ворота не відчиняла без рознарядки. Потім приїхали на джипах якісь бандюги і стали мені погрожувати. Вимагали ваш домашній номер телефону, або адресу, але я не дала і викликала оперативний наряд.
- Зрозуміло. Механік уже на базі?
- Ще не проходив.
- Відразу направте до мене.
- Добре.
Василь Карпович нервував. Аби бензин був для Управління то він би знав, але зверху тиша – чекай біду. Він, довго не роздумуючи, набрав номер начальника служби позавідомчої охорони.
- Алло, Кузьмич. Це я, Приходько. Слухавка затанцювала в його руці.
- В мене справа на сто тисяч. Слухай і не перебивай. Тримай біля себе оперативну машину і наряд в повній викладці. В машину поклади всі каністри, що знайдеш на господарстві і, по дзвінку, хутко до мене – бандюг доїть будемо. Ну, все. Бувай здоров. Не поклавши слухавку він набирав номер пожежної охорони.
- Привіт лежебокам, - сміявся він в слухавку. – Василь Степанович, терміново готуй пожежну машину на виїзд до мене. Ні-ні. Нічого не горить, не хвилюйся. В машину захватиш пару пустих каністр. По моєму дзвінку, на всіх парах, з музикою, мерщій на базу. Та буде, буде бензин.
Біля прохідної вже стояли два джипи. Василь Карпович побачив як вахтерка показала рукою в бік контори. Двоє кремезних бритоголових хлопців у коротких шкірянках спішно, хряпнувши вхідними дверми, влетіли до кабінету.
- Ти, старий козел, за простій платитимеш зі своєї кишені, - гнув матюччя і сварився пальцем, перед самим носом Василя Карповича, витрішкуватий вайло. Другий – стояв на дверях розчепіривши ноги, тримаючи праву руку за пазухою.
Василь Карпович з дитячою наївністю поглядав то на палець, то на хлопця, що погрозливо стояв з вишкіреними зубами. Для них мабуть це була просто дивакувата і жорстока гра – вони відчували себе вовками в чужому хліві. В цю хвилину в нього страшенно закрутило в носі, Василь Карпович невимушено смачно чхнув.
- Ти що дурня з себе клеїш?! – заволав вайло. – Ти не врубався хто перед тобою стоїть?
- Паша, може його привести до тями? – гаркнув той що стояв на дверях.
- Зараз розберемось. За простій цистерн і бензовозів ти оштрафований на дві штуки, лічильник ввімкнено. Ти второпав?
- Ви хоть скажіть з ким я маю справу, а потім вже про лічильник.
- Ти до сих пір не врубався?
- Я не з банди компрачикосів – технічні питання вирішую лише з керівництвом, і не потрібно мене брати на арапа. Договір дорожче грошей. Хто зі мною про щось домовлявся і я не виконав? Хто? Ти? чи ти? Ви підкотили потай цистерни до моїх воріт, спали до зрання, а зараз котите на мане бочку? Ось як перетнуть вони кордон моєї території тоді і вмикай лічильник. Багацько вас зараз таких крутих!
Витрішкуватий стояв і лише кліпав очима.
- Ти, падло, зараз будеш язиком рейси лизати. Зрозумів? Він схопив Василя Карповича за лацкани куртки і підняв над столом. Його ноги втратили опору. Від сказу витрішкуватий бризкав слиною. Добряче струсонувши він кинув свою жертву на стілець. Василь Карпович побліднув як мрець.
- Ви приїхали в справах чи мене замочити? Винуватий – мочіть! Василь Карпович що є сили тарахнув кулаком по столу. – Я тут господар. Є справа – домовляйтесь, за все потрібна платня, а не брати на понт.
- Вован, я з ним не в змозі більше панькатися. Скажи шефу хай сам вирішує , що з цим пришелепуватим робити. Здоровань, що тирчав у дверях, мовчки розвернувся і вийшов. Через декілька хвилин до кабінету зайшов представницького вигляду чоловік на вигляд років сорока п’яти. Він був одягнений в довге, майже до кісточок, драпове зимове пальто чорного кольору з коротким хутряним коміром. Непокрита голова намащена бріоліном, з гладко зачесаним назад волоссям, зловіще виблискувала як солдатський чобіт. Обличчя не виказувало ніяких емоцій.
- Здоров, начальник, - привіталась набріолінена голова. Я, Лом… Пардон, Ломов Віктор Михайлович. Начальник залізничної станції рекомендував тебе, як чоловіка дотепного вирішувати справи.
Витрішкуватий хотів щось сказати, але Лом обірвав його грубим окриком.
- З цього б і починали, а то відразу за петельки, та погрози. Так справи не вирішують.
- Шеф, як вас там…
- Василь Карпович.
- Так от, Василь Карпович, мені потрібно негайно злити дві цистерни бензину. Бензовози чекають команди. Скільки грошей потрібно за ваші послуги? Обладнання для зливу – моє. Лом вийняв здоровенний шкіряний гаманець.
- Грошей не треба.
Лом здивовано дивився на Василя Карповича.
- Мені для навантажувачів заллєте дві бочки бензину, окрім цього заправите машину охорони і пожежної безпеки, як що умови прийнятні – викликайте тепловоз і ставте цистерни на рампу.
- Начальник, мені твоя охорона і ті дармоїди – пожежники до фені. Я лише з тобою маю справу. Охорона в мене своя.
- На моїй території я господар, я й буду вирішувати що мені потрібно робити. Знаю я ці ваші справи. Наскочать ще крутіші за тебе - то вже мій клопіт, а за парканом квитайтесь самі, як знаєте. А дармоїди, як ти кажеш, теж повинні працювати, ми ж не серед степу будемо зливати, а на території бази. На це теж є свої правила.
Механік стояв біля дверей ні живий, ні мертвий.
- Іване Івановичу, ти все чув? – навіть не дивлячись в його бік рявкнув Василь Карпович, відчуваючи що бере верх. – Забезпеч злив бензину і отримай розрахунок. Все. До справи. Час пішов.
- Ну ти й крутий, паря. Тобі так, запросто, рога не обламаєш.
- Ламані, Вікторе Михайловичу, ламані. Вже й так живого місця не залишилось…
