ЗА РАМКИ ЧАСУ
(КАРТИНКА З МИНУЛОГО)
Це вже значно пізніше я прочитала, що подорожувати в часі можна тільки з провідником. Що провідник часу є далеко не в кожної людини. Його потрібно заслужити.
Подорожувати ж , переміщатися в часі має право лише той, хто не може порушити світобудови, людина з усвідомленою душею, яка не посміє внести якісь правки в минуле, щоб не порушити майбутнє, не змінити долю свою та долю інших.
До того я майже нічого не знала про час. Лише те, що він матеріальний. Живий. Об’ємний та має щільність. Не знала, що в часі можна загубитися, в часовому просторі заблукати. І слава Богу. Бо ще захотіла б поекспериментувати. Надто великою була спокуса.
Є на нашій карті невеличке містечко, загублене в горах. Борислав. Про нього писав Іван Франко у повісті «Борислав сміється». Колись це місто називали нафтовою Каліфорнією. Тут видобували нафту, газ, озокерит і сіль. У цьому невеличкому місті переплелися дороги і долі багатьох людей, багатьох народів. Тут донині живе чимало легенд і міфів про ті далекі дні, коли місто робило одних багатими, інших виганяло на Барабський міст (кам‘яний міст у центрі міста) шукати свою долю чи бодай якусь роботу.
Все і всі мають свій час. Свій час мало і це місто. Мало блиск і злидні. Чорне золото перетворювалося в дорогоцінний метал, який вивозили з міста, залишаючи бориславчанам злидні.
У кожного часу є своє обличчя.
Обличчя минулого часу для міста було неповторним. Такого обличчя не мало жодне місто на земній кулі. Пазли того неповторного обличчя - це величезні ставки чорної кип’ячки, яка кипіла, бурлила і від якої матері постійно відганяли цікавих малюків. (У одному з таких ставків втопилася молода пара, якій батьки не дозволили побратися.) А ще - верстати-качалки, які не зупинялися ані на хвильку, випомповуючи з жил землі дорогоцінне паливо. Вони скрипіли, подавали свій старечий голос і в самісінькому центрі міста, і на його околицях, і в навколишніх селах. Срібні криниці та джерела нафтусі, що пробивалися скрізь і всюди, і багатством яких зуміли скористатися сусідні Трускавець та Східниця. Борислав же донині не зумів. Хоча на околицях люди на цій дорогоцінній воді змушені навіть борщі варити. Бо в криницях лише така вода, а на гірські вулички водогін проводити неекономно.
У цьому невеличкому місті жили і працювали люди різних національностей: українці, поляки, євреї, німці , французи. Якщо останні зуміли розбагатіти, організувавши видобуток чорного палива , сліз землі – озокериту та королівської білої солі, то перші були переважно либаками та копачами. Либаки – це ті, хто вичерпував нафту, а вона була під порогом майже кожної домівки. Інші копали сіль та озокерит.
У кожному часі, як відомо, проходять свої процеси і працюють свої закони. Так було і тут.
Життя щоденно приносило щось нове, не завжди втішне. Шуміли над краєм війни, проливалися чиїсь сльози, десь лунала музика. Як і нині. Поклади нафти дають про себе знати, вряди-годи вибухають фонтаном чорних сліз , абстрактними візерунками розмальовують чистенькі будинки. Після цього спеціальні загони кілька днів миють вулиці. Верстати - качалки ще працюють, потихесеньку собі щось бурмочуть під ніс, видно згадують минуле. Газ нагадує про себе трагедіями. У вісімдесятих роках злетів у повітря житловий будинок , на першому поверсі якого був магазин , з чергою людей, котрі прийшли купити хліба. Про цей факт якось лише обмовилися в пресі, намагаючись заретушувати його обіцянками тим, хто вижив. Очевидці ж донині пам’ятають той вибух, дах, який осів на купу цегли та повітряну кульку, котра ще кілька хвилин тому була в руках маленької дівчинки, яка з мамою зайшла в магазин. Та кулька довго літала над розвалинами. Дівчинка і мама загинули, а кулька, яскрава, святкова, була ціла, неушкоджена.
Сьогодні місто виглядає дуже бідно, старі розкішні вілли нагадують про себе лише фундаментами, інші стоять без вікон та дверей, наче якийсь лиховісний буревій прокотився містом. Деяким будівлям надали нового вигляду, продовжили життя. Місто наче постаріло, обносилося. Дороги порепалися, як колись руки у либаків. Туристи, які хочуть побачити Східницю чи Трускавець, відміняють отців міста від називного до місцевого, згадуючи забуті правила зі шкільних підручників. Довкола ж міста, як і колись, два віки тому, височать горді гори, стоять правічні ліси та котять свої води, тепер уже забруднені, гірські річечки, котрі у дні дощів стають грізними і безпощадними .
Кажуть, що людина може переміщувати час і переміщуватися в часі.
У цьому я переконалася. І саме в Бориславі.
З центру міста поспішаю на Тустановичі – околицю, де проживали мої дідусь та бабуся з батькового боку. Ще дуже рано, на траві сріблом виграє роса. Сонний соловейко переплутав ніч з ранком і кілька разів тьохнув десь у кущах. Вдалині - оповита туманами гора Буковиця. Біжу понад рікою, яка має таку милозвучну назву - Тисмениця. І раптом зупиняюся, як вкопана. Перед очима – велике подвір’я, поросле споришем та помережане ромашками - сирітками. Стара велика хата з призьбою. Стодола, таку велику я бачила лише в далеких селах, посеред подвір’я – віз… З хати виходить молодиця у довгій білій сорочці, по подолу вимережаною. Розсипане волосся по плечах вилискує під сонячними промінчиками. За нею виходить молодий кремезний чоловік. У вишиванці. Одяг в обох полотняний. Такий я бачила лише в музеї. Це була старовинна ноша. І люди наче з далекого минулого. Мені хотілося пожартувати: « Чи не в Крим за сіллю?». Але прикусила язика. Все виглядало якось дуже вже незвично.
Вони також звернули на мене увагу. Дивилися так, наче я з неба впала. Відчуваю , що мене якась сила штовхає в той двір, до тих людей. Якась невидима сила павутиною обплутує ноги. В той же час пам’ятаю, що мені треба поспішати, що мене чекають, до бабусі має прийти лікар. Різко вириваюся з того стану і біжу дорогою так швидко, як лише можу.
Людина, кажуть, може звужувати час і розширювати його, тобто прискорювати чи уповільнювати час. Зупинити час може тільки той, хто його створив.
Я не знаю, чи прискорила я час, чи уповільнила. Себе то таки точно, що прискорила.
Коли пішов лікар, виявилося, що в бабусі нічого страшного, я одразу ж засипаю її запитаннями: намагаюся випитати, що ж то за хата. Сотні разів ходила тією дорогою. Я не бачила тієї хати, тих людей. А знаю ж поіменно усіх. Розповідаю і бачу, що бабуся дивиться на мене недовірливо.
- Не намагайся мене заговорити, - каже , - лікар же не знайшов нічого страшного. Я не переживаю. Все буде добре.
Не вірить. Тому прошу пройтися зі мною помаленьку. Хочу, щоб побачила цю дивну хату. Прогуляється заразом. Йдемо. Ось і цей вигин ріки, ця дорога. Але тут нема тієї хати. Як завжди, стоїть хатина аптекаря Терлецького, добротна оселя священика, далі дім Мулицьких… Але ж годину тому тут була хата….
Бачу, як бабуся дивиться на мене. Напевно шкодує, що відпустила лікаря, думаю собі.
Потім багато разів, поки жили бабуся та дідусь, ходила я тією дорогою. Жодного разу не бачила дивної хати та тих людей. Що це було? Ми зустрілися не в тому часі, чи розминулися у віках? Донині не знаю. Рідко буваю у місті дитинства. Коли ж випадає нагода навідатися, намагаюся знову пройти тією дорогою. Ану ж пощастить ще раз заглянути за рамки часу.
