Завтра прийде до кімнати / Твоїх друзів небагато / Вип’єте холодного вина. / Хтось принесе білі айстри, / Скаже хтось: «Життя прекрасне / Так, Життя прекрасне, / А вона…/ А вона, А вона / Сидітиме сумна. / Буде пити, не п’яніти / Від дешевого вина…». Плач Єремії «Вона»
На місто знову опускається безмежна і пуста ніч. Ніхто не винен, просто так у світі повелося, що я люблю її волосся і її тонкі вуста. Волосся і тонкі вуста дівчини із іншого життя. Тої, що не зрадить і не покине. Тої, яка завжди сидить сумна, п’є і не п’яніє від дешевого вина.
Завтра до неї знову прийдуть нечисленні друзі. Прийдуть до маленької кімнатки панельного будинку в богом забутому районному центрі, яких порозкидано по цілій Україні тисячі. Мені чомусь здається, що їх має бути троє: двоє дівчат і один хлопець. Одна подруга білява, симпатична із правильними рисами обличчя і нестерпним характером. Інша – сіра мишка, непомітна відмінниця із окулярами, дуже тиха і скромна. І хлопець – дещо невпевнений у собі підліток, який ще з не за пам’ятних часів дружить із трійкою дівчат і, швидше за усе, закоханий в неї. Саме він принесе білі айстри і зніяковілий подарує їй. В моїй уяві їм по вісімнадцять років. Вони тільки що закінчили школу. Надворі місяць липень. Вечоріє. І їм здається, що весь світ лежить біля їхніх ніг, тільки нахилися і візьми усе, що тобі подобається: друзів, гроші, роботу, щастя. Дівчата принесуть з собою пляшку, або і дві «Золотої осені», смаку моєї юності. Усім буде неодмінно весело. Почнуться безкінечні розмови про спільних друзів, жарти. Кожен почне розповідати про свої мрії і грандіозні плани «покорення світу». Тільки вона сидітиме і сумуватиме. Раз за разом підливатиме у свій бокал вина і з жагою намагатиметься якнайшвидше сп’яніти…
Чомусь кожного разу в моїй надломленій свідомості малюється саме така картина, коли я витягую старий радянський магнітофон «Ракета», гордість батька в роки його юності, і ставлю стару піратську плівкову касету із піснею «Вона» «Плачу Єремії». Тарас Чубай знову і знову пронизливим голосом каже, що співатиме про неї, аж бринітиме кришталь, але його голос усе одно не передасть усю печаль. І чомусь я йому вірю. Не знаю чому? Можливо, коли короткими літніми вечорами сидиш на кухні, сам п’єш дешеве вино, випалюєш третю сигарету під ряд і слухаєш як на газовій плиті починає шипіти кава, ти можеш повірити ще і не у таке. А може, я йому вірю, тому що знаю, як себе почуваєш після того як тебе усі покинули. «Та невдовзі прийде осінь/ І ми усі розбіжимося по русифікованих містах» - співає Тарас Чубай. І я згадую, як розбіглися ми з нею, з тією, яку я любив. Тому мені близька та дівчина із пісні, із іншого життя, яка печально дивиться у вікно, п’є дешеве вино і розуміє, що через пів року, а може і менше часу, вона уже ніколи не зможе ось так сидіти і пити вино з тими, кого любить. Бо з осені у них, як і у мене, розпочинається нове життя. Воно їх засмокче і уже ніколи не буде так, як зараз. Бо любити когось інколи буває мало, щоб залишитися з ними, або нею. І навіть дешевого вина мало, щоб більше не думати, не відчувати, не страждати.
Я знову і знову прокручую плівку і слухаю пісню в десятий, одинадцятий, дванадцятий раз. Знову думаю про ту, яку любив, про ту, яка пішла від мене, щоб ніколи не повернутися. Рука сама тягнеться до стакана із смердючим вином. В попільничці тліє недопалок, який зараз підпалить нову сигарету. Пекуча червона рідина повільно проходить стравоходом до шлунку. Гіркуватий тютюновий дим залишає в роті німу терпкість і перебиває огидний присмак вина. І з кожним ковтком і вдихом спогади про минуле тьмяніють. Образ живої дівчини, чиє волосся і чиї тонкі вуста я справді любив, стирається. На його місце приходить марення про сумну вісімнадцятирічну дівчину, яка як і я, п’є дешеве вино і сумує.
А коли від сигарет стає нудити, а в серці наче усе перегоріло, стає цікаво, як би склалася доля дівчини із іншого життя, якщо б вона була справжня. Зараз їй було б уже за тридцять. Чи були б у неї діти, чоловік? Чи вона б зустрічалася з своїми старими друзями і короткими літніми вечорами чи вони б знову пили дешеве вино? Важко сказати. В моїй уяві вона на завжди залишиться сумною вісімнадцятирічною дівчиною із пишним русявим волоссям, заплетеним у товсту косу і тонкими вустами. Тонкими вустами, які знову і знову торкаються бокалу із червоною спиртовою рідиною, яка за якоюсь іронією долі називається «вино».
А на місто повільно опускається безмежна і пуста ніч. Ніхто не винен, просто так у світі повелося, що я люблю її волосся і її тонкі вуста. Тепер уже не розбереш, пишне русяве волосся і тонкі вуста тої, що покинула чи тої, яка завжди сидітиме сумна, питиме і не сп’яніє від дешевого вина. Знаю тільки, що дівчина із іншого, вигаданого життя завжди мене чикатиме, доторкаючись своїми тонкими вустами до бокалу із дешевим вином.
