-Бабусю, яка я рада, що ви приїхали до мене.
Галинка і справді не могла приховати радості. Стільки літ не бачила бабусі, завше робота, заняття якісь не давали змоги вирватися на свою малу батьківщину. Велике місто засмоктує, ставить свої умови і змушує рухатися у тому житті по своїх траєкторіях. До батьків ще вибиралася. Там молодший брат чекає-не дочекається. Тому й виривалася на кілька днів з цупких лабет міста. А бабуся жила у невеличкому містечку, до неї ще їхати та їхати. Колись вони всі разом там проживали, те провінційне містечко було їхнім родинним гніздом, а потім розлетілися по білому світі. І в пам‘яті залишилися вузенькі вулички, високі трави на околиці, цвіт шипшини, перегукування поїздів, і вічний рев літаків. Тривожний-коли вириваються в небо і радісний, коли приземляються. У роки незалежності аеродром чи то закрили, чи просто він став комусь невигідним, чи коштів нема.. Але літаки перестали літати над містом… Хіба іноді якийсь заброда залетить, стрияни жартують, що мер до мера в гості летить.
Бабуся тим часом розпаковувала велику сумку. Як лише дотягнула її? На стіл лягали випечені пиріжки, домашні смаколики: шиночка, ковбаска, запечене м‘ясо, слоїки з варенням, салатами.
-Я ось, внучечко, думаю: «Не їдеш ти до мене, мушу їхати я. Щоб побачитися. Бо стою, дитино, вже давно на калиновім мості. А міст той не вічний…Уже й під ногами горить. І не просто горить – палає.»
-Та що ви таке, бабусечко, кажете. Я все вибираюся, вибираюся.
Кинулася внучка до бабусі: роздягає, тапочки шукає. Чайник ставить на вогонь, щоб зігріти дорогу гостю. І навіть очі ховає, бо якось мулько їй, що за стільки часу не зібралася до того Стрия, мусіла бабуся сама шукати її у великому місті. Та за короткий час уже сидять коло столу, парує чай у великих горнятках, смачно пахнуть пиріжки…
-То як ти тут? – бабуся розглядається по кухні.
Вона завше з маленьких деталей могла скласти картину і розповісти, як хто жив. Чи докладав рук до нелегкої жіночої роботи, чи встигав куховарити, чи любив посидіти коло телевізора, забувши про все інше. Галинку те вражало, було чимось містичним, незрозумілим, не вміла пояснити, як таке комусь вдається. Іноді жартома називала бабусю безвусим Пуаро. Бабуся не ображалася. Ось і тепер вона , видно, все зрозуміла.
Майже чисті банячки свідчили, що внучка не дуже часто їх використовує. Порядок на полицях – значить рідко туди заглядає. Лише одним горнятком і користується. Значить, ще сама. Не часто тут гості бувають. Коло телевізора любить заснути, ось як подушечка-думка зібгана… А ліжко рідко й розстеляє. Працює - паперів на столі видимо-не видимо. Та й очі втомлені.
- Рада, що бачу вас…
Галинка обіймала бабусю і відчувала, що й справді дуже рада несподіваній гості. Можна буде сьогодні зробити перерву. І хоч в душі впертий цензор невдоволено почав підіймати голову, мовляв, стільки роботи, вона подумки цитьнула на нього, загнавши десь у самісінький куточок, де той невдоволено засопів.
…Говорили до пізньої ночі. Розповіла їй, що так і не помирилася з Сергієм. Не могла йому вибачити, що покинув її, коли заслабла. Коли так сподівалася, що тут серед чужих людей стане їй тією опорою, тією ниточкою, котра витягне її з холодних стін лікарні. Довелося самій видряпуватися. Коли ж видужала і лікарі здивовано розводили руками, списуючи все на диво, мовляв, таке рідко буває, вона вже знала: Сергія у її житті більше не буде.
Коли ж він таки зателефонував і через годину стояв на її порозі з великим букетом айстр, що пахли осінніми дощами, вона його до хати не впустила. У своє життя також. Навіть оте бурмотіння - виправдовування було їй неприємне.
- Не вибачила, то й не вибачила, - погоджується бабуся. Хоча в душі їй таки запекло від образи за рідну кровинку. Згадує ті дні, коли Галинка хворіла, коли страшний діагноз упав на них, як грім з ясного неба. Як шукали ліки, збирали трави, хапалися за соломинку. Як знайшли лікаря, котрий взяв відповідальність за життя дівчини, котрий не відходив від її ліжка кілька днів і ночей. Коли тільки спав, невідомо. Тоді ангел смерті тягнув її за руки вверх, а лікар своїм талантом разом з ангелом життя утримували її тут, на землі. І таки утримали. Таки перемогли…
Вже два роки пролетіло з того часу. Галинка розцвіла, стала ще гарнішою. І, слава Богу, здорова.
-Бабусю, а хіба хтось будує з калини мости і чого це ви про калиновий міст? - нарешті Галинка почала розпитувати бабусю.
-Я також колись, онучко, думала, що то з калини мости зводять і тому й кажуть старенькі, що на калиновому мосту стоять, бо він ненадійний та крихкий. А насправді , дитино, це міст, котрий єднає береги річки Смородини. На одному березі тієї річки Добро, на протилежному – Зло. Цей міст єднає світи живих і мертвих. І з кущем калини не має той міст анічогісінько спільного. Він перекинутий через вогненну ріку і спільні корені має зі словами «окалина», розпечений до червоного міст. У легендах навіть називають його мідним, бо був аж червоним від вогню… На цьому мості, дитино, вже ніхто не може вибирати між Добром і Злом. Це вже визначено прожитими літами. Ступаєш на міст – і вступають у битву за твою душеньку ангели світла з ангелами темряви. А річка Смородина – це також не кущ смачних ягід, а сморід. Такий запах мають усі наші гріхи і від них аж кипить вода у ріці і на всі сторони розноситься сморід… З одного боку того мосту - людина, а з другого – Богиня Морана, могутня і грізна Богиня зими і смерті… Це у нас, слов‘ян, такі чи то легенди, чи то правдиві розповіді, гірка дійсність, не знаю. Але і в індійських легендах йдеться про цей міст. Лише там назва його походить від Богині смерті –Калі, що означає Чорна. Від її імені і міст калиновий. А насправді такий міст є. Біля підніжжя гори Ельбрус. Річка Малка - права притока ріки Терек, а ліва притока – ріка Кизилсу, що означає червона, вогненна ріка. Оце і є ота Смородина. І сморід там страшний. Від сірководню. Дуже часто ці річечки горять від його запасів. Колись, дитино, навіть Чорне море може так зайнятися. Бо і тут запаси сірководню величезні і вони все ближче підіймаються до поверхні. Тоді й побіжать річки назад до своїх витоків, як написано в Біблії…
-Ой, бабусенько, як ви багато знаєте, як цікаво розповідаєте. Я ще пригадую усі ваші казки. І відчуваю себе маленькою, маленькою. Хоча вже літ та літ.
-Та скільки там літ…Нині двадцять п‘ять – то небагато. Якраз на ноги стала, маєш роботу, освічена. Ні від кого не будеш залежати, а такого Сергія ще знайдеш.. . Хоча такого тобі й не треба.
Їхню розмову перервав дзвінок у двері. Галинка побігла відчиняти, а бабуся тим часом прибирала зі столу.
На порозі став лікар… Той самий, що не дав ангелу смерті відірвати Галинку від землі…
-Можна до Вас? Я поруч проходив і вирішив заглянути, як ви тут…
Але великий букет улюблених квітів Галинки - лілей - підказував бабусі, що проходив лікар цілком не поруч. Вона вийшла з кухні і мовила до онучки тепло: «Чого ж ти, дитино, не запрошуєш гостя на чай з пиріжками?» Аж тоді дівчина, здивована не менше від бабусі таким візитом, пропустила гостя…
Глянувши на сяючі очі гостя, на тоненьку постать онучки, бабуся вирішила, що з калиновим мостом вона таки поспішила. Доведеться ще дітям допомогти весілля відгуляти, онучку заміж віддавати. У хаті запахло лілеями і десь розтанула вдалині річка Смородина…
