Гурт чоловіків юрбився біля заводоуправління. Палили. Розмова точилася навколо останніх подій у Києві.
- А я вам кажу, червоні директори економіку розвалять, ось подивитесь, - емоційно доводив свої аргументи Сергій Васильович Хрущ – начальник дільниці тепло монтажу. – Їм своя сорочка ближче до тіла, будуть гребти кожний під себе, а до загальнодержавного; клопоту не буде – такий їх менталітет.
- Та вам і Папа Римський би не зарадив, критики доморослі, туди вашу та відтіля, - зневажливо, спльовуючи, заперечив Микола Павлович Деркач, до недавніх пір парторг будуправління, а зараз замісник начальника.
- Ой, чия б корова «мычала»… помовчав би, вже й так до керувалися, що всі мільйонерами поставали, - гарячкував Сергій Васильович.
- Не без вашої допомоги, - огризнувся той.
- Ні, давайте всі знову під «старшого братця» ляжемо і нехай у нього голова болить, а ми будемо сивуху попивати та салом давитись, і пішла та самостійність під три біси вибриком, так? – втрутився в перепалку секретар міськради Геннадій Сидорович Шпилька.
Керівники вищого рангу стояли трохи осторонь, зрідка перемовляючись короткими фразами. Вони раз-по-раз поглядали на пагорби по яким, аж до самого обрію, вилася дорога подекуди ховаючись у придорожніх посадках. Погода була кепською, а особливо тут, на белебні, вітер пронизував тіло до кісток. Того, хто по парубоцьке був одягнутий, вітер скрутив у три погибелі.
- Їде, їде! Ну, слава Богу! – почувся чийсь голос і всі в одну мить витріщились в бік пагорбів. Хто палив, жбурнули недопалки в бік будівельного сміття – незакінченого благоустрою території. Машини, немов марево блимнувши поміж дерев, пірнули в улоговину. Першою виринула на пагорб чорна «Волга» за нею «бобик». Вони неспішно спустилися донизу, прямо на невеличкий при заводський майданчик біля притихлого натовпу. З заднього сидіння губернаторської «Волги» вийшов високий, трохи огрядний чоловік в шкіряному, чорного кольору, пальто. Він відразу підійшов до людей і голосно привітався. З начальником будуправління та іншими керівниками вітався потисканням руки. Чоловіку було за п’ятдесят, круглолиций, з відкритим поглядом. Шевелюра густа, темна, зачесана назад, на скронях з просіддю. Лоб вузький, погляд пронизливий. В рухах, в манерах поведінки і особливо при розмові, почувалися владні риси характеру: воля, та якийсь не притаманний високому керівникові – фаталізм. Ця риса згодом реально зіграє важливу роль в подальшій долі цього неабиякого чоловіка.
- Ну що, замерзли? Чому не грієтесь? – губернатор посміхнувся.
- На Вас чекаємо, Павло Івановичу, - наслідуючи тон губернатора промовив начальник будівництва, генерал, Воробйов Ігор Андрійович. Він був у цивільному одязі, але статура кадрового військового виділяла його своєю породою від іншого керівництва.
- Як справи? – губернатор пронизливим поглядом окинув директора Бориса Павловича Нечипорука.
- Піч розпалили, ідуть пуско-налагоджувальні роботи, пане губернаторе.
- Акт приймально-здавальний підписуємо?
- Підписуємо.
- Ну, добре. Цегли нам буде потрібно багацько, дуже багацько. Можливо вона й виручить вас в подальшому, бо настають скрутні часи. Губернатор замовк, ніби збираючись з думками…
Стрічку різали під хлипкі оплески. Павло Іванович мовчки поклав ножиці на підніс і пильно подивився в очі начальника будівництва.
Я знаю, чекаєш гроші. Скажу відверто – грошей немає. Присутні затамували подих.
- Ти ось що, Ігорю Андрійовичу, домовляйся з Борисом Павловичем і вибереш заборгованість цеглою. В державі бракує живих грошей, нам дозволено укладати бартерні угоди.
- Павло Івановичу, цегла ж не їстівна, - начальник будівництва помітно нервував. – А що я робітникам скажу? А підрядникам? Це катастрофа!
- Ти чому так хвилюєшся? Я для чого оце майже штурмом будував, вашими ж руками, цегельні заводи по всій Дніпропетровщині? Щоб у вас були засоби виробництва! Ось вам, будівельникам, цегла, годуйтеся самі і не дивіться на нас жалісними очима. Я вам більше нічим допомогти не можу. Такі реалії життя. Нас всіх кинули на виживання, але й можливостей дали вам безліч. Все, що не заборонено – ваше.
- Павло Івановичу, так ми ж державне підприємство, держава й повинна піклуватися про нас.
- А вона й піклується. Ми знаємо, Ігорю Андрійовичу, куди йдуть ваші кошти і матеріально-технічні ресурси, та яким підприємствам, за межами України, ви є засновником. Так що на державу вам гріх зволікати. Жалкую, що в мене зараз руки короткі. Голос губернатора звучав загрозливо, але всім було зрозуміло – раз грошей бракує, то гріш ціна і погрозам.
Почав накрапати дощ. Міський голова, влучивши в паузу, запросив усіх присутніх на обід до ресторану.
- Павло Івановичу, запрошуємо вас на фуршет, столи вже накриті. Треба відсвяткувати цю подію, такий завод збудували…
- Дякую, святкуйте без мене, я сьогодні вирушаю до Києва. Слідкуйте за подіями в новинах, - якось загадково, приреченим голосом, відповів губернатор. – Може в кого є запитання? – він обвів прощальним поглядом присутніх. Всі, немов на поминках, стояли мовчки сподіваючись на разі хоча би на смачний обід.
- Ігорю Андрійовичу, давай специфікації на метал, я завізую, візьмеш з резерву Держпостач.
Натовп, в передчутті святкового обіду, пожвавлено заворушився. Надія на виплату заборгованої зарплатні пурхнула до Києва, слідом за від’їжджаючою машиною губернатора.
- З паршивої вівці хоть вовни щіпку, - махнувши рукою промовив бригадир слюсарів-налагоджувальників, - шлунок давно вже марш «Прощання слов’янки» грає. Гайда хлопці в автобус, бо горілка скисне.
