Сніг падав і падав. Сніжинки кружляли у повітрі, ніби вишукуючи краще місце для себе на землі. Танцювали у нього перед очима, сідали на обличчя, намагалися навіть під вії залетіти. Іноді це їм вдавалося. І він тоді зупинявся, витирав очі. Щоб мати можливість зробити наступний крок.
А втім …Навіщо той крок робити і куди він іде? На мить йому здалося, що він, як і оті сніжинки, летить чи йде кудись без мети, без бажання кудись прийти. Брів безцільно дорогами життя, випущений з якоїсь хмаринки чиєюсь рукою. Була та рука доброю чи сильною - він не знав. Та й уже не хотів знати. Навіщо? Все скінчилося.
Була робота – нема її. Скорочення. Тисячі людей в один день стали безробітними. Економічна криза. Не тільки в Україні. А у всьому світі. Але що йому до всього світу. У його світі то була катастрофа. Рік тому під скорочення, коли ще криза лише заповідалася на далеких обріях, потрапила дружина. Вона була прекрасним спеціалістом. Коли закінчувала Політехнічний тоді ще інститут, нині університет, просили залишитися на кафедрі. Але у них були інші мрії. Чекали первістка.
Перші роки їхнього життя були прекрасні. Стояли у багатотисячному натовпі на Майдані і разом з усіма вірили у кращу долю України. Віддавали у той момент їй свої серця і душі. Була робота, друзі, надії на своє житло, на сина…. Син народився і пожив всього півроку. Порок серця. Важко то все перенесли. Особливо Світлана. Ні з ким не хотіла спілкуватися, наодинці зачинилася у своєму чорному світі. Повернулася на роботу. Але вже не було в її очах того сонця, тієї усмішки на вустах. Навіть волосся, що колись спадало на плечі і нагадувало йому хвилі моря теплі і живі, тепер скручувала у тугий вузол. Може так і серце своє скрутила. Хтозна…
Через кілька місяців потрапила серед перших під скорочення. У хаті була тихою і зосередженою. Наче обдумувала все щось. Наче шукала свою чи його провину у тому, що трапилося. Недовго й шукала. Не стало її. До року виросли на цвинтарі два горбочки…Чи синочок забрав її, чи сама поспішила до нього?
А йому куди поспішати? Ніхто не чекає. Навіть на роботу йти не треба. І грошей у хаті нема. Лише повідомлення з банку , щоб негайно сплатили кредит, який чомусь виріс до небачених розмірів. А де взяти такі гроші? Про них і мріяти ніколи не смів. А ті, що заробив і взяв у кредит, спливли, як вода: на ліки, лікарів, нехитрі харчі, плату за квартиру, яку наймали, бо своєї так і не спромоглися придбати… Вчора купив четвертинку чорного хліба… Посолив. Шматочок з‘їв. Більше не хотілося.
Кому розповісти про це? Ось які машини їдуть дорогою. Які вілли стоять на околицях та й у центрі. Магазини закликають оновленими вітринами. Не впізнати старого, до болю рідного міста. Змінилися його строгі й знайомі обриси на яскраві, хаотичні…Та й мешканці його наче відійшли у минуле разом зі старим образом того міста. Чи притихли по своїх сумних квартирах. Усім важко нині. Лише оті, що в ратуші, сміливо ступають бруківкою і аж розпирає їх висока самооцінка. А, може, широка…Дорогі куртки розщеплені: чи то не сходяться на викоханих тілах, чи знають, що не встигнуть замерзнути…Бо від дорогих автівок до владних дверей кілька кроків…
У нього нема роботи. Навіщо йому робота. Нема сина, нема дружини. Нічого нема. Крім паспорта, в якому навіть національності і тої нема. Ще має диплом з червоними обкладинками.
Згадував, як пишався колись тими обкладинками. Як намагався не чути жартів: «Ось у Василя червона пика – сині обкладинки, а в тебе – синя пика, зате червоні обкладинки…»
Пику, думав тоді, ще можна нажити. Вчитися любив. Просиджував до вечора у бібліотеці, де в останні роки меншало і меншало відвідувачів. І де його знали і поважали.
Але про що це він? Бібліотека також закрилася. Нема коштів на книги, на заробітну плату, на ремонти…
Та до чого тут бібліотека? Играйте и выигрывайте крупные денежные призы онлайн! Только на новом зеркале Вулкан 24 отдача составляет 95%, а после регистрации в течение недели на первые восемь депозитов зачисляются бонусы. Здесь не нужно показывать документы для вывода выигрыша, заполнять анкеты и участвовать в опросах. Дружелюбная поддержка ответит на все возникшие вопросы.
У нього нема нікого. І нічого. Аж спіткнувся від усвідомлення тієї чорної діри, котра намагалася проковтнути його. І упав. Падав сніг. У нього не було бажання вставати. Змагатися з тим снігом. Кудись йти. Він не мав куди йти. Не мав бажання йти.
За кілька хвилин стало тепліше. Повз нього проходили люди. Не бачив ані осудливих поглядів, ані співчуття. Хтось думав, що п‘яний, комусь було байдуже. Дітлахи пробігли поруч, ледь не перечепилися. Аж заверещали від несподіванки і затихли десь далеко…Тихо. Нікого.
Не зчувся, як задрімав. Через якийсь час почув дівочий голос:
«Дивися, які дивні форми у тих кучугур. Ось та – як слон, а та обрисами нагадує людину, а та – якусь чудернацьку фігуру…»
- То сниться мені? Чи людина - то я? – подумав.
Хотів повернутися. Глянути на ту дівчину і сказати, що то він. Людина.
- Але хіба я людина? Вже, напевно, ні, - знову щось важке стиснуло серце. – Людину в мені вбили разом з вірою.
Повернутися щось не пускало, ота важка ковдра снігу не давала змоги. А колись здавалося йому, що сніг найлегший на світі. А ковдра з нього ось яка важка. Не захотів її скидати. Було тепло і затишно. Не хотілося їсти. Не боліло серце і вперше за останні місяці не було каменя на душі.
- Фігурки, як у Чейза, наче живі і рухаються, - мовила якимсь загадковим голосом незнайомка.
- Ну й мрійниця ти в мене, - юначий баритон донісся вже віддалік. Кроки затихли.
А на дорозі раптом появилася тендітна жіноча фігурка з дитиною на руках. Кроків не чув. Вона наче пливла. Упізнав у них найрідніших на світі людей… Серцем і душею полинув назустріч.
Десь розпачливо ридала сирена «швидкої допомоги». Хтось кричав. Уже не чув що… Дружина і син були поруч.
