Стара Казимірчиха сиділа на порозі. Сонечко збиралося вже на спочинок. Вигоріла від літньої спеки трава подекуди взялася зеленими кущиками , котрі виглядали з-під опалого листя. За селом стріляли, чулися крики, десь лементувала жінка, плакали діти.
-Казимірчихо, чого-сьте сіли на порозі, ніби має хтось надійти до Вас? – то стара Ковалиха оперлася на паркан. – Чи не чуєте, як стріляють. То вже, певно, десь коло церкви….
-А бодай їх стріляло…
Казимірчиха аж вся зморшками взялася з гніву:
-Ще заки тепло, не задощило , пасувало би гній вивезти, поле виорати. А тут на тобі, приспічило їм воювати. Та чого-сьте, Ковалихо, приліпилися до того паркану? Сідайте тут.
-Та яке там виорати? Ви виділи, що там робиться ? Там все порито, стоптано, а моя озимина так столочена, що треба буде пересівати. Але коли і хто то мав би робити, коли Миколу забрали до війська?Ще не вирізала капусту, т о вже , певно, і не виріжу, - вона сумно схилила голову, думаючи думу нелегку. Потім повагом ступила на стежку, сіла поруч. Десь гупнуло яблуко. І почулося, як сусідка щось ласкаво говорила до своєї корови. Вдарили об дно відра перші цівки молока. Все, як завжди. Якби не той шум, не крики, не страх, який паралізував все село. Чоловіків залишилося мало, старі й малі. Худобу ніхто не виганяв на пасовища, бо довкола села стрілянина, бої. Дітей і то не пускали на вулицю, хіба котре більшеньке та надто цікаве вирветься і поза хатами таки побіжить на шум та постріли, на стогони та крики. Закрита школа світила вибитими вікнами.
- Е, була би я молодша, та так би тим воякам палицею по крижах, аби по хатах розійшлися. А то дивися. Якийсь там Гаврило вбив Федя якогось, і вже хлопи воюють. Най би того Гаврила вкинули до цюпи, а хлопи най би коло поля робили, - Казимірчиха нахмурила брови і виглядала так грізно, що, якби тут стояв той Гаврило, ой нелегко би йому прийшлося.
- Бабо, та то серб Гаврило в Сараєво убив наслідника австро-угорського престолу ерцгерцога Фердинанда, - Ковалиха поки те вимовила, аж почервоніла і задихалася.
- Та чи не єднако нам хто кого вбив? Як вбили Садлівського, лісника, то до цюпи скількох хлопів забрали? А тут через того Гаврила он яка біда.
І раптом загупало на вулиці і на подвір’я вбігли вояки. Вони були аж чорні від пороху, у чудернацькому вбранні. Ще й націлили на жінок свої рушниці. Ті аж голови повтягували в плечі, зблідли і згубили десь у горлі слова…
-Бабка,-- закричав один, цілячись на господиню, - пехота есть?
Казимірчиха одразу стала такою лагідною, де й поділася її сміливість. Таким єлейним голоском:
- А є, пане. Певно, що є.
-- Где, бабка?
- А на поді, на стриху, де би ще мала бути?
Так тихенько відказує, що, здалося Ковалисі, баба й сама могла би виволікти ту піхоту воякам. Ще й рукою виразно вказала на горище.
-В ружьо! - почулося різке і кілька вояків кинулися на горище. Тупіт, гамір – і так само з шумом вибігають усі на подвір’я.
– Бабка, ти чего врешь? Старуха, захотела смерти? Где пехота?
-Чого? – стара перелякано зморщила брови.
- Чего врешь? Брешешь чего? Где пехота?
-Йой, пане! Як можете мені , старій, закидати, що брешу? Я що пес який, аби брехати? Сама кілько день як винесла аж десять міхів піхоти на стрих, аби сохла. А вам нащо піхоти? Зголодніли? То її варити треба півдня.
Але вояки вже не дослуховували стару, кинулися на вулицю.
Баба аж в долоні від обурення сплеснула:
- Чи ти диви, який мудрий. Я брешу? – знову гнівно її брови збіглися на переніссі. - Я брешу. Та чи ви не виділи, Ковалихо, як сама тягала ‘м ті міхи на під. Того року піхота вродила добре, та й краса фасоля так нічого. Буде що їсти. А вони що, посліпли? Піхоти їм нема. Я брешу!
Стара ще довго кричала услід воякам, гнівно здіймала маленькі поморщені кулачки до неба, ніби прикликаючи самого Бога в свідки. Аж поки донька Ковалихи, чорнява Оксанка, котрій мати заказала показуватися на вулицю, бо хто зна, що тим воякам стрілить в голову, не мовила: «Бабо, та то вони шукають наших, шукають таких самих вояків. А ви їм квасолю даєте..».
