Вітерець був по-дитячому пустотливий, по-юначому нестримний, по-дорослому теплий і ніжний… Він торкав у парку гілки молодих деревець і ті аж вигиналися, щоби ще раз відчути оту ласкаву і теплу материнську руку. Грайливо розбурхував коси берізкам і вербам, і ті бездумно летіли вслід за вітром, так, як ото юні красуні летять за покликом юначих палких очей. Забрався навіть в крону старої яблуні, і вона, покректавши для годиться, пожурила шибайголову за хаос, котрий той створив своїм візитом. До статечних дубів вітер таки побоявся підступити і ті глухо і невдоволено гуділи, не маючи змоги стримати невгамовний лет пустуна. А листочки, прийнявши виклик вітру, пустилися в танок. Вони відривалися від своїх надійних гілок і гілочок і летіли, летіли, допоки вітер не жбурляв їх на землю, під ноги перехожим і осені. Люди іноді зупинялися, підіймали з землі золотий чи розфарбований різними барвами листок. Хтось задумливо ніс отой дар осені додому, інші, покрутивши його в руках, знову кидали під ноги. Малюки, котрі забігли у парк, хапали цілі оберемки листя і обсипали цим дармовим багатством одне одного. Наче золотим дощем. Лише стара-престара тополя сумно спостерігала отой одвічний життєвий ритм, вслухалася у пульс природи, спостерігала лет часу. Може востаннє. Бо чула, що збираються у парку розпрощатися зі старими деревами, насадити молодих. І тому так щемко і боляче було їй віддавати своїх діток на поталу вітрові. Вона дивилася, як, оповиті золотим промінням її синочки і донечки, легко і безоглядно покидають гілки дерев, як кружляють на хвилях вітру в осінньому танго, як потім падають на землю під чиїсь ноги, як візитні картки осені, а вітер, набавившись, летить собі далі.
Тополя придивилася до своїх діток. Чи розуміють вони, що то смерть? Напевно, ні. Ось ті, почорнілі і скручені, що довгими осінніми ночами нарікали на свою долю, ті розуміють. Бач як причепилися до гілок. Ніякі вітри їх не зірвуть. Але яка від них радість? З ними ані про щось гарне і світле поговорити, все вони мову переведуть на несправедливий світ, на немудру матір-природу, на неї, стару тополю, котра не зуміла дати їм таке здоров′я чи таку долю, аби вони жили вічно. Все незадоволені своєю місією: їм і життя коротке, і місце не таке, і гілки занадто тверді, і сонце занадто палюче, і дощі занадто мокрі, а вітри занадто вітряні…
З ними їй нецікаво і страшно за них… Хотіла б їм нагадати, яке гарне було у них дитинство. Коротке, але яке ж сонячне. Які вони були ніжно-зелені, ще з солодким клеєм на розпуклих бруньках - губах, як довірливо розплющували оченята назустріч ранкові, як купалися у росах, як вона годувала їх своїми соками, як захищала їх грубими гілками-руками від розбурханих весняних вітрів, від палючого сонця, як намагалася напоїти-нагодувати кожного… Але що там вдаватися до спогадів. Ті листки давно вже не її діти. Вони відцуралися її, відсудивши собі перед світом оті гілки і приліпилися до них, намагаючись не піддатися отій останній хвилі. Так і будуть тремтіти всеньку зиму на дереві, невдоволено бурчати, не помічаючи, що життя давно покинуло їхні почорнілі і скручені тіла. А, може, то і не вони бурчать, а сотні маленьких комашок, хвороб, котрі чекають-не дочекаються, аби вгризтися в немічне тіло тополі, шукаючи хоч якоїсь поживи.
Не мала радості стара тополя і від отих яскраво –гарних листочків, котрі на перший поклик вітру кинулися йому назустріч. Легкодухи… Невже не знають, що, награвшись ними, жбурне той вітер їх під ноги світові, в калюжу, попід лавки, де їх чекає гниття, довге і нудне. Чи раптова смерть у вогні багаття, котре на світанку розпалить чимось вічно незадоволена двірничка… І що з того немічній матері, що вона знає, що смерть ота була не намарною? Що з енергії листочків виросте нова травинка, яка прикриє корені молодого дерева. Що нічого у світі не пропадає безслідно і десь у світах можна буде знайти сліди її діточок… Що з того їй?
Старій, втомленій, котра сама чекає своєї смерті. Хоч і набачилася всього за життя, але теж помирати не хочеться…
Тому звернула погляд на листочки, котрі тремтіли на вітрі, не знаючи, що робити. Чи летіти за вітром, хоч на мить упившися танком, не думаючи про смерть? Чи триматися міцно матері, знаючи, що однаково прийде ота мить розлуки?
Втомлена життям тополя не знала, що їм порадити… І ті, й інші здавалися їй тепер не дуже мудрими. І ті, що сприйняли танок за життя, і ті, що тремтять, знаючи, що смерть стоїть перед дверима… А особливо ті, котрі, скрутившись у чорні трубочки, шелестять-буркочуть, наганяючи тугу на все живе. Вона хотіла їм розповісти, що найкраще не думати про смерть, а втішатися кожною хвилинкою отої сонячної молитви, отого синього неба, дитячого сміху під деревом…Хотіла разом з ними посумувати, що якось так сталося, що народилися вони листочками, а не деревом, котрому суджено таки довший вік. Хотіла їх втішити, повернути у солодкі спогади-сни…Але вже не могла.
Сама собі не хотіла признатися, що втратила над ними владу. Що старечі жили більше не можуть переганяти з висохлого тіла соки-кров до них, що вона вже не може їм заспівати навіть колискової, бо замість ніжного співу виривається з пересохлих губ якесь деренчання, котре дратує довкола усіх. Котре будить молоді деревця, вривається у тремтливі пісні юних берізок, перешкоджає молодим кленам наспівувати свої серенади красуні-горобині…
Що вона могла сказати своїм дітям? Лише плакати беззвучно, гублячи сльози на порепану кору свого тіла. Але один, отой найменший, отой чарівний, що, немов сонячний промінчик, завше засинав лише під її колискову, ще тримав її на світі. Вона всіма жилами натужно скрипнула і витиснула зі свого тіла останні соки, аби напоїти його. Але було пізно. Він уже відривався, уже збирався у свій останній політ.
- О мій листочок, мій синочок, - пронеслося в її голові давно чуте тут у парку…- О не лети. Нащо тобі, останньому, той простір? Та я без тебе не витримаю просто…
Листочок не втримався у повітрі і поволі, оглядаючись на матір і згадуючи з болем і ніжністю її ласку, падав і падав. Здавалося, вічно падав.. Тополя гірко скрикнула-скрипнула… Руки-віти простягла в останній молитві до когось величного і всесильного. Тепер її вже не лякала чиясь пила чи сокира. Тепер її вже не гріло сонце і не голубило небо. Тепер їй було байдуже.
…Я здригнулася від того скрипу. Чи то тополя навіяла мені оті сумні думки, чи переслала їх мені, як доказ, що кожна думка матеріальна. Під ногами лежав прекрасний листочок. І я заховала його в книгу. Не зумію, звісно, повернути йому життя. Просто буду ним любуватися. І, якщо все живе доти, допоки ми його пам′ятаємо, то він ще поживе. Йшла я повільно. Стара тополя уже не дивилася мені вслід. Вона втратила все. І їй тепер байдуже хто і куди йде… Вона просто своїм старечим корінням ще притримувала землю під нашими ногами, аби та не вибухнула плачем.
