Очі дівчини практично не вміщалися на обличчі, хлюпали через край. Як і широка щира посмішка людини, яка не радіє – насолоджується життям.
- Цей підрозділ нашої подорожі я б назвав: «Про людину, яка раптом сказилась!» - мовив я тихцем, спостерігаючи, як хвиля пристрасті заполонює мого товариша, та моя репліка залишилась без уваги. Андрій надалі намагався не зустрітися з дівчиною очима, зате вивчав її губи й рівні рядки зубів, якимось майже святобливим поглядом, і... далі правив своєї.
- Звісно, гарніше б сказати сраця, гепа, срака, сідничка, гапка, гепака, паністара, сидня, нівелиця, репа, гузиця, гузниця, гузно, огузка, а у нашої молоденької сусідоньки радше дупасик, дупусенька, - мовив «великий лінгвіст» не кинувши на дівчину жодного позерка, хоча та аж рота роззявила. Видячи, що Фарат навіть собі не мислить змінити тему, відтак, може цілковито заволодіти увагою юної красуні, я й собі докинув два крейцери.
- Ноги, що тримають нас у житті, ростуть саме з дупи, а з голови - лише вуха для навішування макаронів. Помітив, що після мовленого, засмаглі, довгі ноги Паюнечки іще сміливіше визирнули із того, що тепер називають спідничкою.
- Не дуже старайся, - шепнув Андрієві, - аби збити його запал, такі дівчатка самотніми не бувають...
- Багато ти знаєш! Це дівча з шукаючими очима. Певний знак, що іще не спізнала любові, вона й привиджується їй в кожному стрічному, - швиденько тихцем парирував Андрій, аби чимпошвидше видати наступну сентенцію.
- Коли про людину кажуть, «у нього не всі дома», або «клепок не вистачає» киваючи на голову, це просто конституційна дурість, а якщо повідають – «дупа з ручкою», то це вже характеристика індивіда, певного психологічного типу. На дупі ми сидимо, тобто займаємо свою точку в соціумі, позиціонуємо себе, утверджуємось, як фізичний і духовний об’єкт.
Люблю слухати Фарата, бо він настроює на якусь хвилю і я довго можу в ній жити... Теж сліпуча посмішка лізла з Паюнечки, як глина між пальці. Врешті й вона вклинилась у наш дискурс.
- У нашій сторонці, звісно теж не оминають дупи, але ви, паночки, виджу, моцно сидите у темі... Але, може вже доста? - від благальних ноток перейшла до патриціанської поблажливості, - вуха в’януть...
- В тому знову ж винні не ми, а сама тема, - вельми серйозно, гейби читав виклад в академії, незворушно продовжував Фарат. Бачив перед собою посмішку Паюньки, її мініатюрне ладненьке вушко з таїною магічних закрутів й здогадувався, що їй його балаканина, по при словесний спротив, до снаги.
- Наскільки вона обширна, та ні, я б навіть сказав глобальна, свідчить той факт, що українські письменники sms-ками та мейлами пишуть роман «Дубова дупа дикобраза». Дуже поважне товариство - Олександр Смик, Ірен Роздобудько, Лариса Денисенко, десь із двадцять авторів, і число їх з кожним днем зростає. Уже й діаспора підключилась...
Взагалі ж у житті все відносне, але головний орган у людини — дупа! У всьому бере участь: в лікуванні, вченні, вихованні, ухваленні рішень. А в пошуку пригод їй взагалі рівних немає. Уже не кажучи, що у багатьох з неї ж, коханої, ростуть і руки, а окремі індивідууми нею ще й думають! І багато чого, що відбувається в нашому житті, робиться саме через неї!
- Дайте си на стримання, паноньку! У цій дівочій репліці вже містився весь букет жіночої владності.
- Чим же я тебе зачепив, серденько? – вперше заглянув дівчаткові у вічі Фарат.
- Такий єльний* пан, а все коло дупи крутитеся... Можна кепом стати*. Дямбатий* ви пан... Гадаєте, жи щось медоточиве варнякаєте? Дурлениця* то все! Подивилася б я на того, хто би в селі відважився мені добрих півгодини про дупу кавали гнути... Щонайборше змініть тему! Посмішкували й доста! Гатко стає. Дуренство! - видко хвилювалася, бо й не помітила, як перейшла на рідну говірку.
- Ти сповняєш сумом моє серце, - серйозно виголосив Андрій, - ми ж тебе розвеселити хотіли...
- Дивністе ви, львів’яни, єнчі би мені серденька на долоні малювали, а ви заповзялись біля сороміцьких місць крутитися... На жаль, не знала вона Фарата, який не попустить, аби останнє слово було за ким би то не було, навіть за найгарнішим у світі дівченещем...
- Серденька кажеш... – почав здалеку Фарат, - а чи знаєш ти, що символ серця, використовуваний для позначення любові, не має жодного відношення до анатомічного серця? Вчений лінгвіст із США впевнений, що графічне серце стародавні греки фактично змалювали з жіночих сідниць.
- Не хочу слухати! – Паюнька, сміючись, заткала вуха.
- Але ж це свята правда, - Андрійко розхвилювався, аж почервонів, як на науковому дискурсі, де опонент не приймає його слушної позиції, - Голдін Пранзароне - професор одного з коледжів у Вірджинії - в числі іншого вивчав походження Дня всіх закоханих. Працюючи в цьому напрямку, він проаналізував «найважливіші літературні свідчення і геть усі гіпотези з міфології, і дійшов висновку, що символічне серце - це жіночий зад. Як пояснював опісля в інтерв'ю Discovery News, греки особливо цінували в жіночій красі саме дупу. «Грецька богиня краси Афродіта була красива всіма частинами тіла, але особливо - сідницями. Її округлі форми настільки цінувалися у Греції, що в честь Афродіти Калліпіга - буквально Прекраснодупої - побудували спеціальний храм. Ймовірно, це єдина в світі релігійна будова, присвячена оспівуванню сідниць. Теж дослідник припустив, що сучасний символ виник пізніше: коли грецьке накреслення перейняла католицька церква. Тоді ж графічне серце було ув'язано з анатомічним, ще й забарвлене в червоний колір.
- То усі ці червоні серденька на валентинках і на іконах теж, насправді жіночі дупці?..
Паюнька реготала не тямлячи себе, навіть мимовільно пригорнулась до мене усім своїм бурхливим тілом. Андрій, бідачина, аж закляк, взрівши це видиво. Належало б порадіти, хоча таким дурнем я не був. Розумів, що в такий примітивний, але надійний спосіб дівченеще викликає у нього заздрощі. Він – насправді об’єкт її зацікавлення.
Сидів побіля неї поряд, і відчував – тепло, здавалось, струміло впрост від дівочого серця. Навіть наш переділ здавалось, висвітлився. Її тендітне тіло випромінювало цілющий аромат. Поки ми їхали через гору, у нашої сусідоньки закрутилась голівонька. Вони закинула її на бильця сидіння, я іще підклав їй руку, аби панні не було гнітко. Заплющила оченята й попросила про тишу. Поки Фарат говорив, все було якось нічого. Та вистачило замовкнути й подивитись на дівчину, що сиділа із заплющеними очима, як, здавалось замлоїло і його. Бачив, що приятелю доводилось відвертати обличчя, стільки болі причиняла йому ця краса.
З боку це досить смішно виглядало. Так себе поводять дітваки, що затаїли на когось образу. В душі він знову ж цілком по-дитячому терзався відчаєм, що найпрекрасніше, найбажаніше не може належати йому, бо він, бачте, так постановив. Така в нього незрушна позиція стосовно жінок… Я, ж насолоджувався сусідством красуні й відчував, миле серцю тепло, що виплескувалось із тієї дівчини. Її тіло мироточило, видихало цілющий аромат, як це буває в присутності дуже здорової дитинки. Здавалось, дівчина пахла малям. Хоча, це безумовно, був запах жінки, але запах немовляти був млосніший від жіночого запаху. Я й на крихту не сумнівався – відчуваю запах маляти! Напевно ж то був отой афродизіак, про який так багато говорять, та далебі, менше людей відчули його на собі його вплив.
Як тільки гора була поконана й оченята Паюньки знову запалали вогнем, Андрійко, що м’якнув на очах. Врешті не витримав й запропонував Паюнці, як то у нас кажуть, «просто з мосту»:
- Сюпайте коло мене! Дівченеще глипнуло на мене своїми очицями, була такою чемною, що якби питала дозволу...
- Звісно, з гори вам буде вигідніше сидіти з Фаратом, - бовкнув я, хоча, що б мав відповісти, коби запитали, в чому полягає та вигода?.. Не запитали. Вийняв руку з під її голови обережно, мов торкався чогось крихкого.
Паюнька, легенька мов метелик, перелетіла на лавку Фарата. Уперше в житті вдалось спостерегти мені, як він знітився. Рятівним могло бути лиш слово, та сиріч у тім, що в своєму знічені переключитись на якусь іншу тему він уже не міг, хоча й почав багатообіцяюче.
- Не так уже й багато у світі явищ, за якими можна спостерігати безконечно, це - вогонь, море, водограй, схід та захід сонця, зоряне небо, та гарненькі жіночі сіднички, на які, будьмо чесні, задивляємось найбільше. Коли жінка йде вулицею, і робить вигляд, що ніякої дупи в неї взагалі немає, остання живе своїм власним життям. Вона пливе, наче вільний вітрильник у бурхливому морі, описуючи дивні криві. Котиться й переливається. Це - прояв незбагненної божественної мудрості. Заради гарненьких сідничок жінці можна вибачити все - навіть зраду. Така кубіта не мусить бути навіть вродливою, чи уміти смачно готувати. Гарна дупенція - найкраща окраса оселі, поряд із картинами та шпалерами...
- Ніколи з цим не погоджусь! – становчо і як міг серйозно, заперечив я. Дупа є органом у першу чергу, трасцидентним, не тільки символом родючості й Богині-Матері, але й, по суті, вмістилищем універсуму, шлюзом Астралу, сакральною скринею Пандори. Вмістилищем із великої літери. І зовсім не того, що ви подумали. А всього - і матеріального, і духовного, - плів мов небіжка ногами, вже й не тямлячи що... Паюнька вправним дирижерським жестом наказала: «Кода!», бо від безперервного сміху її личко почало наливатись малиновою барвою. Ми в’їздили в тунель. Ясна річ, в допотопному вагончику в час проїзду тунелю світло не засвічувалось.
Яскраво сліпуче світло, що вдарило в очі, як тільки поїзд виїхав із тунелю осліпило не всіх – Андрійко з Паюнькою злились в поцілунку. Фарат цілував із несамовитою пристрастю, так, ніби хотів випити геть усю, заграбастати, затягнути в себе цілком. Де й поділося, його іще недавно так щиро деклароване «Ноу Вімен!»...
Звісно ж мені залишалось дивитись у вікно. Гори відступили. Переросла трава перекочувалась хвилями, якби то знову в Карпати вступило море.
