Пронизливе «м’яв» розірвало ватну тишу храму, яку заколисував однотонний невиразний спів старого дяка , розбудило сонних, сполохало заглиблених у свої думки людей. Багато з них прийшли сюди за звичкою, хтось - бо так треба, діти - бо батьки підняли з теплих постель для доброї опінії, не для дітей, звісно, а для себе. І лише одиниці прийшли з вірою, надією, любов’ю до Бога. Святі, намальовані рукою старовинного майстра , докірливо дивилися зі стін і, з розумінням та співчуттям своїм поглядом наче зігрівали дітей, особливо, як мені здавалося, жалісливі погляди святих губилися у гурті хлопчиків та дівчаток із сиротинця «Оранта». Але навіть вони, святі, аж здригнулися від того жалісливого «м’яв».
Священик з несподіванки прикрив важке Євангеліє, а дяк спіткнувся на словах «Господи помилуй», хотів , напевно, попросити, щоб забрали кота, і в нього вийшло «Господи, помилуй.. кота, що він тут робить?..»
А що протягнув він це вже на весь голос, і це запитання адресувалося невідомо кому: Богові , святим чи людям, воно прозвучало у храмі так незвично і раптом вивело усіх із напівдрімотного стану, розворушило церкву. Ватне повітря ще хвильку протрималося, але вже повів свіжого ранкового повітря, що ввірвалося вслід за котом, торкнувся кожного обличчя… Услід за котом до церкви хотів ввірватися величезний собака, але люди вже були на сторожі і перед самим носом собаки важкі двері погрозливо стукнули, пропустивши лише злий гавкіт..
А для дітей яка радість! Забувши про накази батьків: стояти чемно і тихо, вони усі враз кинулися за котиком, нахилялися , шукали його під лавками, кинулися за ним аж по кручених сходах на хори… І ось уже котик у руках у Миколки.
І тут на весь храм пролунав строгий голос священика: « Винести кота!».
-Як винести? Там же собака, - кілька дитячих голосів заперечили.
Та священик не терпів інакодумства. І вже дорослі, намагаючись виконати вказівку , чи показати, як вони шанують панотця, кинулися до Миколки. Він же притиснув сіреньку пухнасту грудочку до грудей і перелякано дивився на дорослих: невже вони не розуміють? Його ж собака роздере! Кілька рук простягнулися до котика, діточки з сиротинця кинулися на захист невинного створіння. Де вже там мудрість богословських і моральних чеснот? Над усім цим натовпом, у котрий вдихнуло життя маленьке кошеня, раптом пророче прогриміли слова дяка: «І під покровом крил Твоїх возрадуюся, прилипла душа моя до Тебе..»
Під ті слова з храму повільно виходили сімнадцять діточок з сиротинця. Миколка ніс кошеня, яке вчепилося кігтиками йому в курточку. Хлопчики випередили його, щоб вийти першим і прогнати собаку, дівчатка оточили Миколку. За дітьми вийшла з докірливими словами вихователька: «Ну хіба ж так можна?».
І знову невідомо кому були адресовані ці слова: священику, дітям чи ситуації, яка перервала ранкове Богослужіння і не дала дітям вистояти майже дві недільні години перед сніданком…
У храмі все було як завжди. Знову почувся голос дяка, який співав славу Отцю і Сину, і Святому Духу . На потрібній сторінці відкрив Євангеліє священик. З особливим старанням замахали руками парафіяни, накладаючи на себе хрести. Їхні діти заздро оглядалися на процесію з котиком. Думками вони також були з цим маленьким дивом, яке шукало спасіння у храмі, у Бога, святих . А, може, у людей. Які так і не зрозуміли того і готові були викинути кошеня собакам на вірну смерть.
Саме діти із сиротинця, знаючи, що таке бути беззахисними,безбатченками, кинулися на допомогу. Не отримавши любові від найрідніших людей, вони свою любов дарували беззахисному створінню. Знаєте, як назвали вони котика? Лакмус. Так захотів назвати його Миколка. І тут, на подвір’ї храму, вони охрестили теплий клубочок .
Чи прозріння яке до них прийшло , чи хтось вклав у дитячі голівки те ім’я, не знаю. Але всю дорогу до дому я думала: «Як вдало діти вибрали ім’я. Бо цей котик, як лакмус, враз показав, що у житті головне, підтвердивши, що світ врятує лише Любов».
