Стара Файдишка задихалася. Коли невістка підносила їй горнятко з холодною водою, вона лише губи змочувала і знову падала на величезну подушку, що була вже гаряча, як піч взимку. Смерть не приходила. Вона десь блудила за селом, десь шукала собі краще товариство. Бо що з неї, старої? Ані розповісти нічого до ладу не зможе, ані посміятися з нею, ані помріяти. Навіть згадати нічого не може, бо ота одна згадка заслонила все. Все випровадила з голови на всі чотири сторони. Ніби його там ніколи і не було. Намагалася щось пригадати, казали, що, коли людина помирає, то все так і біжить перед очима. Якісь картини миготіли як сани по снігу. Якась барва… І все. Нічого не бігло. Лише вони…
Оті кілька маленьких страшненьких чоловічків.
Жила вона у Мокрянах. Тут і прийшла на світ давним- давно. Вже мохом припали її дороги. А вона все ще живе. То її вітцівщина, славна Довбушівка. Діда у селі за кремезну статуру і сильний та справедливий характер називали Довбушем. Любила це обійстя. Стара дерев’яна хата зустрічала завше усіх привітно, а ще старіший сад, виповнений по вінця легендами літніх ночей, обдаровує понині смачними яблуками, ягодами, грушками. Уночі хата тихо поскрипує, ніби жаліється на самотність. Бо колись тут стільки гаму та шуму було, сміху. Іноді й плачу. А тепер лише вона коли-не-коли сама до себе слово мовила. Чи до кота, котрий рятував її від самоти. Діти живуть у місті. Сюди приїжджають рідко. Лише за яриною та садовиною. Вона ж до них не хотіла. Там шум машин, крики вулиці її лякали, тривожили. А тут… Долинає до хатини срібний спів ріки і шум дерев...
Коло самого віконця у кімнаті маленькі такі віконечка, незасклені, котрі споконвіку затикали сіном. Ще маленькою вона випитувала у баби навіщо ці віконечка. Виявилося, аби не зачадіти. Час від часу їх привідкривали на ніч, щоб мати свіже повітря. Вона ж їх закривала лише взимку.
Саме ці віконечка нагадали бабі про гріх. Отой спогад, котрий все вигнав із голови і не дав пригадати нічого іншого.
Однієї ночі відкрила вона ті віконечка і заснула, втомлена важкою сільською роботою. І сниться їй...
...У віконечка один по одному влітають маленькі постаті. Це не діти. Але і не люди. Обличчя поморщені, змарнілі, нещасні. Постаті зігнуті, дрібненькі. Набралася вона сміливості і питає у них:
- А ви хто такі і чого злітаєтеся до мене?
Один, видно, старший, зупинив усіх і мовить:
- Ми злидні. Прийшли до тебе, бо маємо ж до когось йти. Нам потрібно якось жити.
- Та чого ж то надумали ви, що саме мені потрібні? - аж залементувала жінка. - Та я щойно похоронила чоловіка, не можу і так собі дати ради. Ледь тягну ту господарку, а ви вже до мене? Та чи я мало набідувалася за життя, чи хоч комусь зробила яку кривду, що ви мене караєте? Ані сміття надвечір не виносила, ані квітки після заходу сонця не зірвала…
Маленькі істоти застигли. І знову старший заговорив:
- Біди ти , дійсно, нікому не зробила. Усім помагала. То чи не хочеш і нам помогти? Ми ненадовго.
- Ага. Ненадовго. Просилися злидні на три дні, а потім вас не вижену. Ходіть собі з Богом.
І перехрестила ту погань.
Ще побачила вона, як ті злидні тихо повертають у те саме віконечко. Як прошкують вулицею. Заглядала, куди ж повернуть. Ясно світив місяць і сміялися зорі з людських снів. Побачила у тому місячному сяйві, що недалечко таки зайшли, одразу до сусідів завернули. У таке саме віконечко один по одному пропали у добротній хаті заможних на той час людей...
Вранці, щойно прокинулася, як почула гамір на вулиці. Дзвеніли відра. Кричали люди. Несамовито скрипіли журавлі в криницях. У Попадюків хата горіла. У тих самих, куди повернули злидні. А за якийсь час згоріла у них стодола, пропала худоба. Стали ті люди чи не найбіднішими у селі.
Баба пошерхлими губами щось прошепотіла. Невістка нахилилася:
-Мамо, Ви щось хотіли? Може, пити.
- Не хочу нічого, Олюню. Я страждаю, що то через мене. Через мене у Попадюків все пішло прахом. Була би прийняла ті злидні, то, може, не сталося би в людей такого горя...
-Так то ж сон був, мамо. Ви мені то не раз оповідали.
- Та сон, дитино, сон. А, бач, яке горе приніс.
- То Вас хтось попереджав про те, що буде у сусідів біда. Якась сила Вам давала знати, що станеться з ними...
Але баба ніби не чула того.
-Олю, он там, на дні скрині, в прискриннику пошукай. Там гроші. Назбирала за роки. І золоті кульчики, два перстінчики. Як умру, занеси доньці Попадюків. Най найме за мою душеньку Службу Божу. Най не тримає на мене зла, бо я не зичила нікому біди.
І лише, коли Ольга взяла в руки немаленький згорточок, баба вицвілими очима обвела хату, мовила «Отче наш». І на словах «..і прости нам провини наші…» закрила очі. Назавше.
Плакали цвіркуни в запічку, а невістці видалося, що то ті самі злидні оплакували бабу, яка так страждала за їхні гріхи.
