Здавалося, що Божена вже все знала про цього птаха. Ні, не одразу. Малою знала лише, що це лелека, бусол, бузько, чорногуз. Бабуся чомусь, коли разом йшли стежкою через поле, побачивши лелек, мовила: «Боцяни прилетіли». Чому боцяни, так і не сказала. Ну боцяни, так боцяни. Знала мала, що вони весну на крилах несуть, іноді навіть дітей приносять, коли ще капусти нема. Що їдять жаб. І навіть смішний віршик вигукувала, коли вже жаби розкумкалися на всю околицю: «Кум, кума, де бузько? Нема. А де? Умер. Коли? В четвер. А ми тому раді, раді, раді.» Жаби тоді підхоплювали той віршик. І раділи , напевно, до ранку. Бо вона вже засинала. А жаби все кумкали.
Коли виросла, любила дуже спостерігати за цими гарними і дивними птахами. Як кружляли вони над хатами. Коли прилітали і коли відлітали. Особливо чомусь кружляли над школою. І так журилися в небі. Ніби прощалися з діточками. Колись її Роман навіть пожартував: «Видно з усього, що тут багато діточок, яких вони принесли. Ось і жаль їм прощатися надовго…».
Дуже хотіла, щоб лелеки звили гніздо на їхній невеличкій хатинці, яку придбали на околиці з Романом через кілька років після весілля. Проте лелеки чомусь летіли кудись далі, на села, а зупинятися в них не хотіли. Хоча ось у старої Малаїхи, сусідки, таки є гніздо. Щовесни там селяться лелеки.
Тоді вона купила собі лелеку у квітковому магазині. Сподобався їй. Як живий. Стояв на одній нозі, голівку нахилив, майже в пір’я заховав, від негоди ховався. Продавчиня, літня і дуже привітна вірменка , простягла їй птаха і мовила: «Арагіл – птиця сонця». Вже потім довідалася, що бусол вірменською – арагіл. Але так сподобалася усім це слово, що вирішили назвати так птаха. Поставили його на моріжку серед кущів троянд та мальв. Півторарічний синочок, правда, як побачив, підбіг і просить: « Посьтав ногу, кому казю» . І знову «Чому не поставись ногу?» Аж до плачу дійшло. Довелося років зо два того лелеку тримати на горісі навесні та влітку. Підріс Максимко - лелека знову зайняв своє місце на моріжку.
Бабуся казки Максимкові про лелеку розповідала. Іноді Боженка й сама заслухається. Цікаво ж. Деякі народи вважають птаха посланцем Богів, інші людьми, які прилітають з далекого острова, а потім знову повертаються. І навіть хоронять буслів як людей. Начебто кожен лелека має своє ім’я і, якщо вгадаєш, він відгукнеться. Араби кажуть, що у лелек перетворюються душі мусульман, котрі за своє життя так ні разу й не здійснили паломництва в Мекку.
До того бабуся нарозповідалася, що одного разу Боженка з Романом прийшли з роботи, а перед лелекою – тарілка з сиром. Це Максимко намагався укласти договір з птахом, щоб приніс йому братика.
…Навесні прилетіли знову лелеки до Малаїхи. Так гарно клекотали, гніздо підправляли. Появилися в них і лелеченята. Якось Малаїха покликала: «Боженко, а йди – йно сюди. Ти ветлікар, може, щось порадиш. Дивись, бузьки викинули пташеня. Двох залишили, а це викинули. Воно ж живеньке.»
На траві лежав маленький бусол. Живий. Тільки ніжка пошкоджена.
Забрали вони собі пташеня. Назвали його Соником. Казала вірменка в магазині, що то птах сонця. То хай і буде Соник. Цілу осінь та зиму бинтували ніжку, годували птаха. На весну такий гарний Соник вийшов з хліва. Залюбуєшся. І літати навчився сам. Правда, сторонився лелек. Чи вони його. Зате подружився з Арагілом. Підлетить, покладе жабку. Арагіл стоїть, як і стояв, на одній нозі, настовбурчившись. Соник і так, і так, обходить Арагіла з усіх сторін, голівку кладе йому на плечі. Видно , не міг збагнути, що нежива та птаха. Спочатку вечорами вони піджартовували собі, що Соник закохався. Потім уже побачили, що справи кепські. Соник так журиться коло Арагіла, так припадає до нього, жаби підкладає. Сам на себе не подібний став. Аж прозорий.
Довелося знову Арагіла заховати. І це було їхньою найбільшою помилкою.
Вранці Соник полетів на болото, прилітає з жабою, а Арагіла нема. Він на горищі захований. Кинувся птах туди, сюди. Злетів над дахом, полетів кудись , повернувся. Він так метушився, так перелякано клекотав, що Боженка вирішила повернути Арагіла. Але не встигла. Ще раз злетів над хатою Соник, високо - високо. І упав . На моріжок. На те самісіньке місце, де ще вранці стояв Арагіл.
Довго вони згадували Соника. Боженка пригадувала, як стояв він, опустивши голівку, і токував. Монаха нагадував, який молиться Богові.
Арагіла вони подарували бабусі, яка поставила його на балконі. Тепер Арагіл на сьомому поверсі, на сьомому своєму небі. І не здогадується, що через нього загинув такий прекрасний птах. Птах сонця.
